Тези для роздумів до конференції Польського інституту дипломатії ім. Іґнація Яна Падеревського (Варшава, 13 жовтня 2014)
У розпал того, що ми тоді називали «епохою після холодної війни», Ілля Прізель, виклав істину, яка сьогодні є особливо важливою:
Перехресна взаємодія між національною ідентичністю і зовнішньою політикою є ключовим елементом як в усталеній політичній системі, так і в тій, яка щойно зароджується, але ця взаємодія є особливо важливою для держав, які щойно з’явилися чи відродилися… Політія не може існувати в державі із затяжною аномією; їй потрібна ідентичність, аби забезпечити психологічну систему координат, в якій вона функціонуватиме.
Аномія – анархічний розпад суспільних норм і злагоди – є значно поширенішою нині, аніж була в роки західного, ліберального тріумфалізму. Принаймні впродовж десяти років після падіння Радянського Союзу «повернення до Європи» здавалося відповіддю на проблеми, спричинені знівеченою тожсамістю та іншими спадщинами «реально існуючого соціалізму». Для багатьох в Грузії, Молдові та Україні – трьох країнах, які 27 червня підписали Угоду про асоціацію з ЄУ, - воно продовжує нею бути.
Проте стає все більш очевидним, що ця «Європа» сама по собі не може об’єднати держави, не кажучи вже про те, аби створити держави там, де їх не було. Як ми писали минулого року:
Європейське розширення та інтеґрація породжували свободу та процвітання та сприяли їм. Та навіть перед кризою єврозони вони також частково породжували дезорганізацію, дезорієнтацію та невдоволення. Ба більше – жорсткість умов ЄУ може стати причиною деморалізації чи обурення.
Найменш схильними до прояву цих синдромів були такі країни, як Польша, Естонія та Чеська Республіка, де вже були присутні колективне розуміння мети, віра в національні еліти і дух спільної жертовності. І у цих країнах громадянська і національна впевненість доповнювали і посилювали одна одну.
Нині як громадянська, так і національна чесноти проходять випробування труднощами фінансової кризи, суворістю «лікування» і менш приємними аспектами розширення та глобалізації, включно з новими хвилями міграції. Поєднання цих факторів реанімує – замість ліберального та екуменічного націоналізму – нативізм та нетерпимі національні рухи, не тільки в державах, які відносно недавно стали членами ЄУ – як Угорщина, але й у Франції, Греції, Нідерландах і Великій Британії.
На цьому фоні проєвропейська орієнтація Грузії, Молдови та України заслуговує на увагу та обнадіює. Проте вона також може бути оманливою. Зобов’язання, які накладаються асоціацією (і поглибленою зоною вільної торгівлі) на нереформовані економіки навряд чи є м’якими, і невідомо, як корпоративні інтереси і звичайні громадяни відреагують на них. Однією з ознак «відроджених» і «новонароджених політій» є швидкість, з якою на зміну високим очікуванням можуть прийти розчарування і відчуття зради. Як заявив один повноважний представник ЄУ, «де є зміни, там є страх».
Ці сумніви посилюються другим фактором, який робить національну ідентичність і національну впевненість такими важливими: відродження впливу і впевненості Росії. Без сумніву, потужний вплив є основною складовою цього відродження, і в Україні чи деінде його застосування буде визначальним. Та це зусилля супроводжувалося такими самими систематичними, хоча менш помітними капіталовкладеннями в механізми «м’якого примусу»: у дії, спрямовані на те, аби підкупити, ослабити, розділити і деморалізувати опонентів. Пріоритети і обсяг цієї економічної та «філантропічної» діяльності у переважній більшості залишилися такими самими, якими їх було викладено в червні 2000 року в Концепції зовнішньої політики Росії. На початку 2004 р. Дмітрій Трєнін помістив економічні зв’язки (і енергетичну залежність) у центр цього зусилля «забезпечити політичну лояльність» і «підтримувати в сусідніх країнах групи впливу, орієнтовані на Москву».
Однак розширення ЄУ та «Східне партнерство» поглибили та активізували два інші напрями цієї діяльності. Перший, який інколи характеризують як «авторитарний контрнаступ», кидає прямий виклик «західному месіанству» і презумптивній універсальності західних цінностей. У 2007 р. Сєргєй Лавров попередив, що Захід «втрачає своє монопольне право на процес глобалізації», і поставив вимогу прийняти світ, заснований не лише на багатополярності, але й на «багатоманітних цінностях». Другий, тісно пов’язаний з контрнаступом, є національний і культурний. Добившись очевидного успіху вдома, Владімір Путін оповив російську неофеодальну і щораз більш хижацьку систему мантією «історично зумовленої» слов’янської і православної традиції. Цей сильнодіючий (хоча й сумнівний) сплав імперських, радянських і пострадянських кредо та практики надав ідеологічної арґументації політиці, яка за своєю суттю належить ХІХ ст., а за методами – ХХІ ст. Сьогодні Росія Путіна європейське акцентування цінностей парирує історичним і детерміністським акцентуванням ідентичності. За словами Путіна:
«Вибір російського народу був неодноразово підтверджений - не плебісцитами чи референдумами, а кров’ю».
Однак цей «вибір» є значимим не лише всередині країни. Коли Путін характеризує Росію як «багатонаціональну державу одного народу», а росіян як єдину націю в межах цієї країни, що володіє державотворчими атрибутами, він має на умі не лише Російську Федерацію. В очах Кремля Росія несе пряму відповідальність за своїх «кревних», навіть якщо вони є резидентами суверенних держав. Ті, «хто зазнав історичного чи культурного впливу Росії», є об’єктами «особливого» інтересу. Використовуючи правові інструменти (закони про співвітчизників), Російську православну церкву, фундації та культурні центри (наприклад, фундацію «Русский мир») та адресні зусилля (наприклад, Президентську комісію з виправлення фальсифікацій історії), держава забезпечила себе масою інструментів, які призначені оспорювати культурну «автентичність» інших та зроблений ними політичний вибір.
Парадоксально, але застосування потужного впливу в Україні зробило цей культурний наступ навіть важливішим, аніж він був в минулому. Війна, яку ведуть спецслужби і воєнізовані сили в Криму та на Донбасі, також є війною дискурсів: про «історичну» Росію, про «законні права співвітчизників», про «збанкрутілі» і «штучні» держави і про «втручання» Заходу у справи регіону, який Дмітрій Медвєдєв охарактеризував як об’єднаний «історією, культурою і єдністю наших душ».
Переклад Галини Грабовської
06.10.2014