Суперечливо, небезпечно – і навіть неможливо – користуватись привілеями римського громадянина і водночас аплодувати варварам
Шашлики і пиво. Ми сидимо в затінку кріпосної стіни Мелільї, мій співрозмовник – між нами тридцять років побратимства – відкидається на спинку стільця і гірко усміхається. «Вони не розуміють, ці ідіоти, – каже він. – Це війна, і ми беремо в ній участь. Це третя світова війна, а вони ніяк не збагнуть». Мій друг знає, про що говорить, тому що він вже давно солдат на цій війні. Солдат без імені та військової форми. З тих, кому часто доводиться спати з пістолетом під подушкою. «Це війна, – повторює він уперто, вмочуючи вуса в пивну піну. – І ми програємо в ній через власну тупість. Усміхаючись ворогу».
Слухаючи його, я думаю про ворога. І мені не треба напружувати уяву, частину свого життя я прожив у цих краях. Звичаї, методи, способи чинити насильство. Все це мені знайоме. Усе повторюється, як повторюється історія з часів турків, Константинополя і хрестових походів. Навіть з часів Термопіл. Як повторилася в Ірані, коли тамтешні йолопи і тутешні дурні тішилися поваленню шаха і приходу визволителя Хомейні і його аятол. Як повторилася, коли усі розпускали слини, дивлячись на розмаїті арабські весни, які врешті-решт – яка несподіванка для професійних ідіотів – виявилися прелюдіями до безпросвітних зим. Зим, яких і треба чекати, коли словами «свобода» і «демократія» – ці західні поняття, які ми через наше невігластво вважаємо придатними для експорту в замороженому вигляді, бо віримо в доброту людського серця, – врешті-решт починають розпоряджатися священики, імами, жерці чи як би вони не називалися, фанатики в тюрбанах чи без, які рано чи пізно – серед своєї такої самої фанатичної пастви – знову підтверджують правдивість того, що написав барон Гольбах у ХVІІІ ст.: «Коли люди думають, що бояться лише свого бога, то зазвичай вони не зупиняються ні перед чим».
Тому що це джихад, ідіоти. Священна війна. Це знає мій друг з Мелільї, це знаю я зі свого невеличкого особистого досвіду, це знає той, хто там побував. Це знає той, хто читав історію, або здатен протистояти газетам і телебаченню, не втрачаючи ясність розуму. Це знає той, хто бачить в Інтернеті тисячі відео та фото страт, відрубаних голів, малюків, які усміхаючись показують тіла тих, кому перерізали горло їхні батьки, жінок і дітей, зґвалтованих за те, що були не вірними ісламу, каменованих перелюбниць (чомусь про це мовчать радикальні феміністки, які так емоційно реагують на інші дурниці), злочинців, які перерізають горла на живо і кричать при цьому «Аллах Акбар», а десятки глядачів це знімають на свої прокляті мобільні телефони. Це знає той, хто читав написаний на плакаті текст, що його хлопчик-мусульманин демонструє не в Іраку, а в Австралії: «Рубайте голови всім, хто ображає Пророка!» Це знає той, хто бачив плакат, виставлений студентом-мусульманином – і не в Дамаску, а в Лондоні, – який попереджає: «Ми скористаємося з вашої демократії, аби зруйнувати вашу демократію».
Заходу, Європі знадобилися століття страждань, аби здобути нинішню свободу. Ти можеш бути перелюбницею, і тебе за це не каменують, чи богохулити, і тебе за це не спалять і не повісять на підйомному крані. Ти можеш носити коротку спідницю, і тебе не називатимуть шльондрою. Ми насолоджуємося пожитками цієї боротьби, в якій здобули перемогу після багатьох битв супроти наших власних фанатиків, в яких наклали головами занадто багато добрих людей: битв, які Захід розв’язав, коли був молодий і ще мав віру. Та зараз молодими є інші: хлопчик з плакатом, той, хто тне голови, фанатик, готовий забрати із собою на той світ тридцять невірних і вознестися на небеса. В історичних термінах вони є новими варварами. Європа, де народилася свобода, стара, боягузлива і схильна до демагогії; тоді як радикальний іслам молодий, хоробрий, голодний, відчайдушний і з яйцями якраз там, де треба. Їм до одного місця, що в них поганий імідж в Інтернеті: навпаки, це ще одна зброя у їхній війні. Вони працюють зі своїм богом в одній руці і терором в іншій на свою власну клієнтуру. На іслам, який міг би бути мирним і ліберальним, як часто цього бажає, але ніколи не може цього досягнути, потрапивши в пастку власних соціотеологічних суперечностей. Думати, що це можна вирішити переговорами або потуранням, є не просто неймовірною глупотою. Це самогубство. Наполягаю: загляньте в Інтернет і скажіть, про що там до холєри можна домовлятися. І з ким. Це війна, і їй можна лише протистояти. Прийняти її без комплексів. Тому що лінія фронту проходить не лише там, по той бік екрану телевізора, але й тут. В самому серці Риму. Тому що – гадаю, я писав це давно, хоча це міг бути і не я – це суперечливо, небезпечно – і навіть неможливо – користуватись привілеями римського громадянина і водночас аплодувати варварам.
Arturo Pérez-Reverte
Es la guerra santa, idiotas
XLSemanal, 01/9/2014
Зреферувала Галина Грабовська
17.09.2014