Ціла Лемківщина виглядала в послїдних часах на "істинноросийську" провінцию. Несовісні аґітатори, а властиво платні росийським урядом шпіони перемінили в протягу кількох послїдних лїт спокійного Лемка в дикого чорносотенця, котрий чекає на слушну хвилю на дане гасло, щоби кинути ся зі зьвірячою лютию на Українця: Українець — в його розуміню — се уособленє всякого зла. Не дивниця, що мимо всїх зусиль Українця учителя не можлива була в селї жадна національна праця — і вистарчало, щоби москвофіл-єґомосць прозвав учителя "Вкраїнчиком", а добре зорґанїзований курс для неграмотних, хор, кружок "Сїльського Господаря" і т. и. розлетїли ся.
До послїдних днїв москвофільська Лемківщина чекала з великою нетерпеливостию скорого здїйсненя всього того, що їм від Росиї обіцювали всякі московські аґітатори, відомі з процесу Бендасюка, зосібна ждала на гасло до пімсти на "гадах Вкраїнчиках". Дуже поважний і небезпечний настрій витворив ся тут в перших мобілїзацийних днях. Молоді москвофіли, переїзджаючи селами, кричали: "Аж тепер Вкраїнчикам справимо лазьню!"
Та Австрия — се не росийський труп, де в воєнних часах у внутрі держави вибухає страшна анархія. Коли проголошено в Галичинї воєнний стан, то військові власти звернули бачну увагу на наш кут. Знали вони лїпше, ніж цивільні власти, які дійсні ціли роботи росийськіх шпіонів, якими в послїдних часах переповнена була Лемківщина.
Протягом кільканайцяти годин відтранспортовано всїх їх в належне їм місце. А Лемко остовпів з дива, що не так сталось, як обіцювали Колдри, Качмарчики, Сандович і компанія.
Прийшла "сьвята недїлька", йде народець до церкви помолити ся Всевишньому за здоровлє синів, мужів, та братів, що пішли бити ся під цісарськими прапорами, приходять до церкви, а "єґомосця не є". Чекають годину, чекають другу, та він не приходить. Аж являє ся хтось з "клєбанїї", тай каже: "Єґомосця "взяли" през якуси Україну!" Питає ся хтось з гурту: "а де жак?" "І жака "взяли"! Тай єґомосцевого панича "взяли"!" Перед склепом — як що недїлї — так і нинї задержав ся більший гурток людий, стукають до дверий, а склепарка заплакана виходить, тай каже: "взяли мого Ваня! "Ті, та штоси нона полїтика не добрим похвашто єґомосць з паничем, жаком, і склепарем визнавали!"
І нараз по страшнім шумі запанував на цілій Лемківщинї повний супокій.
Мимоволї насуває ся менї на спомин одна подїя з перед чотирох лїт. Для Шановних читачів, котрі не знають тутешних відносин, інтересним буде про неї послухати.
В 1910 році (правдоподібно в липни) урадили московські емісарі: о. Юрчакевеч, Василий Колдра, Кушвара, et соmр. в селї Сьвятковій велике віче на котрім перший раз в Галичинї розвішено на Карпатах росийські барви. На вічу тїм плили промови переповнені лютою їдею проти Українців. А що одинокими піонерами Української національної їдеї на Лемківщинї були народні учителї, то не дивниця, що всї промови на тім вічу були адресовані проти учителя. Вислїд промов чорносотенцїв був сей, що того дня в ночи напали розюшені Лемки на школу, щоби Вкраїнчика учителя, його жену та дїтей "рознести в шматки". Від страшної жорстокої смерти урятував учитель себе і свою родину — лише кількома бровнїнґовими вистрілами. Опісля селяне "відповіли" за свій чин, так як дуже помилили ся тодї цивільні власти полїтичні, коли безпосередно по сїм вічу не переведено сего, що сьогодня аж військова власть доконала. Як би тодї було так стало ся, то нинї не треба би було побоювати ся за Лемківшину; до нинї був би се найкрасший елємент, найвірнїйший державі, династії і нашому народови. О. О.
