Усе більш проблемною виглядає ситуація зі свободою слова в Німеччині – але проблема не у преси, а від преси
Велика частина німецького суспільства вважає, що демократія вкорінилася у їх країні тільки після так званої справи Шпіґеля (йдеться про журнал Der Spiegel) у 1962 році. Саме тоді, коли розгорнулася Карибська криза, міністр оборони Західної Німеччини, Франц-Йозеф Штраус [Franz Josef Strauss] намагався прямо таки залякувати журнал Шпіґель – за критичні матеріали на військову тематику. У рух пішов стандартний набір – обшуки офісів за підозрою у державній зраді, арешти редакторів і видавця. Але німці вийшли на вулиці і заступилися за свободу преси в країні. Штраус був змушений піти у відставку, Верховний суд підтримав вільну пресу і Німеччина перетворилася в результаті на країну з сильною і життєздатною демократією. Якою залишається досі.
Але основне питання на даний момент протилежне. А чи не перетворилася німецька преса в інституцію, що гальмує демократичні процеси, а не сприяє їм? Наприклад, Пеер Штайнбрюк [Peer Steinbrück], кандидат від Соціал-демократичної партії, що програв вибори канцлера минулого року, – стверджує, що це так. Протягом усієї кампанії його переслідували німецькі журналісти. Але найбільш показовим є випадок, скорше, не Штайнбрюка, а Крістіана Вулффа [Christian Wulff].
Вулфф обіймав посаду Президента Німеччини протягом 598 днів. Подав у відставку в лютому 2012 року. У нього було багато недоліків – як він сам максимально відверто описує у своїй новій книзі – і саме ця обеззброююча відвертість перетворює його мемуари під назвою «На самому горі і в самому низу («At the Top, at the Bottom») на значно цікавіше чтиво, ніж величезна кількість усіляких інших політичних мемуарів. Деякі розділи взагалі читаються як трилер – Вулфф наче під мікроскопом розглядає хворобливі стосунки між німецькими медіа, політичною сферою і судочинством.
Якщо вірити Вулффу, то він став жертвою спеціально організованої кампанії знищення його репутації і політичної кар’єри. Кампанію було зорганізовано найбільшим таблоїдом країни Bild і особисто його редактором Кай Дікман [Kai Diekmann]. Декілька високоповажних видань (Der Spiegel, Frankfurter Allgemeine Zeitung) разом з телевізійними ток-шоу – також долучилися до «вечірки» на його честь.
Через дріб’язковість питань до Вулффа, до яких чіплялися видання, їх навіть важко якось підвести під спільний знаменник. Усе почалося зі чуток про його іпотеку, продовжилося гнівними повідомленнями, які Вулфф залишив на автовідповідачі Дікмана. Далі були питання про те, хто оплачував готельні рахунки, коли Вулфф відвідував острів Силт. І так далі і тому подібне. В результаті цього переслідування Президент Німеччини втратив і повагу, і довіру.
Але найцікавішими видаються частини книжки, де Вулфф описує приховані знаки, якими обмінювалися журналісти і сторона обвинувачення (прокурори), що вели його справу у суді Нижньої Саксонії, рідної федеральної землі Президента. Зрозуміло, що його локальні старі вороги також внесли свою лепту. Відповідаючи на ці всі звинувачувальні публікації в пресі прокурори відкрили справу і висунули вимогу про зняття імунітету Вулффа, а Bild проінформували наперед. Вулфф змушений був подати у відставку.
Але слідство не знайшло нічого суттєвого проти нього. І прокурори… подвоїли активність. До участі у цій публічній комедії, що супроводжувалася постійними зливами у пресу, було залучено 24 агенти, вони опрацювали 5 терабайт даних, перерили 45 банківських рахунків, переслухали записи з 37 телефонних ліній і обшукали 8 будинків. І коштувало це все не багато не мало 4 млн. євро. Приниження Вулффа відбулося, не зважаючи на те, що жодне звинувачення не було підтверджено. Останній акт циркової вистави стосувався того, що він заплатив 140 євро за вечерю у 2008 році під час Октоберфесту в Мюнхені.
У травні цього року суддя відкинув усі звинувачення і визнав Вулффа невинуватим. А 12 червня обвинувачення вирішило не подавати апеляцію на це рішення.
Тобто саме суддя, як гарант непорушності сили права – єдиний, хто вийшов у цій історії сухим з води, тобто без репутаційних втрат. Прокурори, преса і навіть громадськість – усі вони по результату виглядають «так собі». Оскільки всі вони готові були пожертвувати принципами, гарантування яких записано в Конституції – презумпція невинуватості, пропорційності та захисту честі і гідності – заради низької гладіаторської розваги. «У випадку Вулффа гостре лезо свободи слова перетворилося на знаряддя тортур, – робить висновок Штайнбрюк, – Скандалісти самі оскандалились».
Germany's media: An unwholesome nexus
The Economist, 21.06.2014
Зреферував РомкоБомко
14.07.2014