Європейська Унія покликана забезпечити краще життя – вона є засобом, а не метою. Для всіх тепер ясно – старі політики вже не є відповіддю на цей виклик
В день взяття Бастиліїi літом 1789 р. король Людовик XVI записав в щоденнику: "Rien" [ніц]. Минулої неділі небагато європейських глав набрали слово "ніц" на своєму айпаді, але існує реальна небезпека, що у відповідь на революційний крик, що несеться континентом, вони не в силі будуть щось зробити. Сьогоднішнє "rien" має обличчя і прізвище: Юнкер, Жан-Клод Юнкер.
Фатальною реакцією глав Європи типу "те саме, тільки ще більше" був би вибір Юнкера, Spitzenkandidat-а [провідного кандидата] найбільшої фракції нового європарламенту, правоцентристської Європейської Народної Партії, на голову Європейської Комісії.
Спритний люксембуржець був найдовше в цілій ЄУ урядуючим прем'єром своєї країни, він же став також і на чолі єврогрупи міністрів під час якнайгіршої фази кризи. Незважаючи на свої навички політика і неґоціанта він уособлює всі підстави, за якими протестні виборці зліва і справа не мають довір'я до європейських еліт. Юнкер — це, так би мовити, Людовик XVI Європейської Унії.
Небезпека полягає також в тому, що тепер, швидше за все, відбудеться в Європейському парламенті. Щоб приборкати антипартії протесту, там напевно виникне щось у виді неписаної великої коаліції угрупувань головної течії: центроправиці, лівоцентристської партії, лібералів і – принаймні в певних питаннях – зелених. Якщо щонайменше шість з цих антипартій ксенофобів і націоналістів визнає лідерство тріумфуючої Марини Ле Пен, лідерки французького Національного Фронту і, згладжуючи свої відмінності, утворить в європарламенті формальну фракцію, то це буде забезпечене фінансуванням (з кишені європейських платників податків) і зміцнить їх позицію в парламентській процедурі. Однак весь час їм не вистачатиме голосів, щоб подолати оту велику центристську коаліцію.
Чи цьому тішитися? Загалом так, але ненадовго. І то лише за умови, що велика коаліція підтримає рішучі реформи Європейської Унії. Символічно вона має початися з відмови від абсурдною практикою маятникових подорожей європослів – вартістю в €180 млн щороку – між своїми резиденціями в Брюсселі і люксуcами в Страсбурзі, унійного відповідника Версалю. Якщо ж впродовж п'ятилітньої каденції ця умовна велика коаліція не зробить того, чого хоче так багатьох європейців; то на наступних виборах антиунійний електорат виросте ще. Відповідальність за поразку впаде на всі основні партії.
Один промінчик надії крізь цю континентальну хмару – те, що вперше від 1979 р., коли відбулися перші безпосередні вибори до європарламенту, не впала середня фреквенція. Вона була дуже різна в різних країнах – на Словаччині тільки близько 13%, але, напр., французи до урн пішли значно більше, ніж попереднього разу. Здійснилось те, про що прихильники Європи проповідували так довго – громадяни заангажувалися в демократичний процес в цілій ЄУ. З тією лише різницею, що – іронічний парадокс – для того, щоб голосувати проти Євросоюзу.
Що, по суті, сповістили вони своїм лідерам? Загальне послання прекрасно зрезюмував Шаппатт, автор сатиричного малюнка, на якому група протестансів тримає плакат з написом: "Нещасні", при цьому один з ним кричить в мегафон усередину виборчої урни. Є 28 різновидів Нещасних в 28 країнах ЄС. Деякі з протестних партій, які добилися успіху, це направду ультраправиця, як угорський Йоббік, котрий здобув понад 14% голосів і три мандати. Але більшість, як звитяжна Партія Незалежності Об'єднаного Королівства(UKIP), стягнула голоси і справа, і зліва, живлячись емоціями які: "Віддайте нам нашу країну!", "Забагато чужих, замало роботи!" У Греції ж помітна порція голосів протесту пішла у ліве крило, партії СИРІЗА, що виступає проти урізанню держвидатків.
Знавець європарламенту Симон Гікс вирізнив серед Нещасних три головних нурти: європейці з Півночі із-за зони євро (британці, данці), європейці з Півночі із зони євро (ті німці, які забезпечили кілька місць антиєвропейській Alternative für Deutschland [Альтернативі для Німеччини]), і південні європейці із зони євро (греки, португальці).
А є ж ще і східні європейці, багато з яких Нещасні у свій спосіб. Дуже важко погодити точки зору, що так розходяться. Мрія виборці СИРІЗ-y про політику єврозони для виборців Альтернативи для Німеччини є справжнім жахом.
Все ж одна річ їх всіх поєднує – страх про життєві шанси їхніх дітей. Ще якесь 10 років тому загальним був засновок, що наступне покоління європейців житиме краще. Європу бачили як частину більшої історії прогресу. Однак – як вказує цьогорічний Євробарометр – понад половина респондентів вважає, що сьогоднішні діти матимуть "важче життя", ніж вони.
Вже цілі покоління людей після школи має відчуття, що їх пограбовано щодо обіцяного кращого майбутнього. Належать вони до нового класу – прекаріату.
Щодо такої драматичної загрози для цілого європейського проекту варто повернутися до початків – до гаазького конгресу 1948 року, коли наполегливий популяризатор панєвропейської ідеї Ріхард Куденгофе-Калерґі вмовляв своїх колег-засновників: "Ніколи не забудьмо, що Європейський союз є засобом, а не метою". Рівно таке ж і нині. Європейський союз не є самоціллю. Є ж бо засобом до мети, тобто до забезпечення людям кращого життя – більш заможного, вільного і безпечного.
Саме на цьому ми мусимо тепер рішуче зосередитися. Досить вже тих нескінченних інституційних дебатів. Питання не в "більше чи менше Європи?", а: "Чого більше, а чого менше"? Напр., потребуємо ціліснішого ринку в енергетиці, телекомунікації, інтернеті і послугах, а менше брюссельської політики в рибальстві і культурі.
Треба здійснювати кожен крок, який збільшить хоч би на одне робоче місце для безробітного європейця. І порвати кожен бюрократичний клаптик, який когось роботи позбавив. Не пора зараз на Юнкерів. Вимогою часу є така Європейська Комісія, яка збере найталановитіших. І якою покерує хтось, хто – як Паскаль Ламі або Крістін Лаґард – довели свої здібності і вміють справді присвятитися переконанню отих Нещасних, що краще майбутнє їх дітей можливе і що цим майбутнім є Європа.
Але чи так станеться? Маю жахливе передчуття, шкірою відчуваю, що про травневі вибори 2014 р. історики писатимуть: "Це був дзвінок будильника, який однак не розбудив Європу".
Timothy Garton Ash
Europe: the continent for every type of unhappy
The Guardian, 26.05.2014
Зреферував О.Д.
28.05.2014