Мудрість реалістичної філософії природи та софізм сцієнтизму
Що таке сцієнтизм? Одна з відповідей, на яку я натрапив, є такою: «це псевдофілософське переконання в тому, що природничі науки є своєрідним “епістемним арбітром” усього доступного людині знання». Це визначення з книги Девіда Александера «Доброта, Бог, Зло» Девіда Е. Александера (David E. Alexander, Goodness, God, Evil), яка побачила світ два роки тому у Дюкському університеті (Північна Кароліна). Александер – атеїст. Він цілковито, усім серцем відданий сцієнтизму; відданий до такої міри, що це спонукає його стверджувати, що наука є джерелом усього істотного для людини знання про реальність. Одразу вважаю за потрібне наголосити, що його підхід є сцієнтистським, а не науковим (англійською мовою це звучить як гра слів: «scientistic» – сцієнтистський, наукоподібний, «scientific» – науковий). Сцієнтизм трактує природничі науку як єдиний шлях до дійсності; вони повністю постачають нам усе можливе знання про світ і нас самих. Що з цього випливає, я поясню згодом.
Інший споріднений сцієнтизму термін – «натуралізм». Натуралізм – це вчення, згідно з яким у світі діють лише природні причини. Усе, що існує, - твердять натуралісти, – доступне (безпосередньо, або за допомогою вимірювальних приладів) п’ятьом нашим органам відчуттів: зору, запаху, дотику, слуху та смаку. Лише природні закони керують структурою та поведінкою Всесвіту, а сам вічно мінлий Космос на кожному етапі свого буття є продуктом цих законів. Натуралізм – це філософська підстава сцієнтизму.
Існують два типи натуралізму – філософський (його ще інколи називають «метафізичним») та методологічний. Філософський натуралізм твердить, що усю тканину реальності можна помістити винятково у рамки природничих наук. Методологічний натуралізм ж вказує, якими саме методами повинні користуватися вчені, щоб отримати достовірне знання про природу. Тут постає наступна проблема: а що ж таке закон природи? Крім того, що означає, що закони природи – чим би вони не були – керують дійсністю (govern the reality). Стівен Вайнберґ, лауреат Нобелівської преміїї з фізики 1979 р., стверджує, що закони природи такі ж реальні, як каміння в полі. Можна, однак, його запитати: якщо закони природи такі ж реальні, як каміння в полі, то чи можна копнути закон і забити палець? Макс Таґмарк, фізик з Массачусетського технологічного інституту, висловив дуже схожу думку: на його переконання, математика не описує Всесвіт. Вона є Всесвітом. Усе, що існує, на його переконання, є чисто математичним. Таґмарк, відтак, ще категоричніший, ніж Піфагор, який розглядав математику як основу, принцип дійсності. За Таґмарком ж, дійсність – це і є математичні об’єкти.
Підхід, який пропонує Таґмарк, дуже проблематичний. Більшість фізиків та математиків не йдуть так далеко. Своє мислення вони будують на платонізмі (Платон вчив, що буття складається зі світу матеріальних речей та світу ідей, які дозволяють пізнавати речі). При цьому вони вірять, що є «щось», що дозволяє нам пізнавати та інтерпретувати світ. Один професор математики з мого університету переконаний, що число «π» – відношення довжини кола до діаметра – існує у світі як окрема річ. Якщо воно існує як окрема річ, то чи можна поставити його на стіл, щоб усі ми його побачили, торкнулися чи у якийсь спосіб відчули? Адже хіба не таким є пряме призначення природничих наук – торкатися, бачити, відчувати, нюхати і т. д. (можливо, за допомогою інструментів)?
За словами Едмунда Вілсона, соціобіолога з Гарвардського університету, «усі феномени, які піддаються емпіричному спостереженню (tangible), починаючи від народження зірок і закінчуючи функціонуванням соціальних інститутів, таких як уряди чи церковні парафії, ґрунтуються на матеріальних процесах, які можна цілковито звести до законів фізики, якою б довгою і звивистою не була така дедуктивна процедура».
Який висновок можна зробити із вищенаведених прикладів? Закони фізики, стверджують сцієнтисти, пояснюють все. Проте якщо ви попросите когось з них показати вам закон фізики, вони не зможуть цього зробити. Можна, однак, заперечити, що тут йдеться про дію закону, а не сам закон. У такому разі, що ж то означає, що «закон діє». Чи закон – це якась істота, якийсь «міліціонер», який діє? Якщо хтось стверджує, що «закон діє» (англійською мовою це звучить, як «the law governs the object»), чи, іншими словами, накладає свій відбиток на дійсність, він, може, навіть не підозрюючи про те, відносить себе до табору платоністів, які визнають існування ще якогось світу, окрім реальності. Який онтологічний статус закону? Чи є закони об’єктами, які можна пізнати так само, як фізика, хімія чи біологія пізнають свої предмети? Ці питання є надзвичайно важливими, адже зі сцієнтизму та натуралізму випливає, що усе суще є онтологічно «сплюснутим» виключно до одного способу існування. А якщо усе існує лише в один спосіб, то, таким чином, нам потрібна лише одна наука, щоб отримати усе достовірне знання про світ. Це й кажуть нам сцієнтисти. Одразу зазначу, що звідси випливає дуже багато проблем. Перш ніж розгянути ці проблеми, необхідно зануритися в історію.
Однією з ключових проблем давньогрецької філософії було збагнути, що таке зміна. Із цієї проблеми випливала інша, схожа на неї: якщо щось змінюється, то за рахунок чого ми знаємо, що воно і далі є тим самим, якщо, змінюючись, воно стає вже чимось іншим? В основі усіх природничих наук лежить фундаментальний засновок, що об’єкти, які вони досліджують, змінюються. Однак чим є зміна як така? Це питання не втрачає актуальності, починаючи від досократиків 2500 років тому й до сьогодні. Природничі науки не дають відповіді на ці запитання. Вони досліджують речі, які змінюються, й аналізують абсолютно усі види змін, починаючи від переміщення планет у космічному просторі й закінчуючи листками на деревах, які восени змінюють колір, проте не дають відповіді на запитання, чим є зміна як така.
У найширшому значенні поняття «зміни» можна звести до поняття «руху». Чим же тоді є рух? Для фізика рух – це зміна положення тіла у просторі, яка відбувається в часі, тоді як причиною цієї зміни є прикладена ззовні сила. Одразу можна впізнати вплив другого закону Ньютона. Математичні операційні дефініції, на кшталт цієї, міцно вкоренилися у сучасних природничих науках. А як же філософський категоріальний апарат, яким послуговувався для опису руху Аристотель, зокрема такі терміни, як сутність (essence), модус, субстанція, формальна/ фінальна причинність і т. д.? Сучасна наука відкладає їх сторону. Більше того: вона безпосередньо спростовує субстанційність та фінальну причинність – ключові поняття зі словника Аристотеля, – і неначе занурюється у філософію Платона (хоча й використання виключно однозначної термінології спонукає її дещо відступити від класичного платонізму).
У деякому сенсі, це правильно, адже вчені-природознавці повинні сконцентруватися виключно на однозначних термінах, щоб досліджувати з їх допомогою реальність дуже-дуже глибоко і вузько. Завдання ж філософа полягає у тому, щоб слухати кожного науковця –фізика, біолога тощо, – й навіть не тільки науковця, а кожної людини, якій є що сказати, й відійти вбік та здійснити рефлексію усіх їхніх понять про реальність, щоб спробувати дати відповідь на те, чим є реальність для кожного з них. Реальність як така.
Те, що відбувається у випадку визначення поняття «рух», - це змішання поняття, яке описує реальність, з самою реальністю. Щоб проілюструвати це твердження, я б хотів би навести стандартний англійський вираз: «this equation governs the behaviour of this object». Дослівно українською це можна перекласти так: «це рівняння керує поведінкою цього об’єкта». Однак хіба рівняння це якась зовнішня сила, що має стосунок до дійсності? Стверджувати так – значить бути явним платоніком. Далі я покажу, що категоріальний апарат, яким наука описуж дійсність, і сама дійсність – це далеко не одне й те саме.
Ілюструє цю платонівську концепцію такий філософський термін як уречевлення (reification). Уречевлювати означає дослівно «робити річчю» (англ.: to reify – to make real). Коли стверджують, що другий закон Ньютона керує поведінкою об’єкта, або ж квантовомеханічний закон диктує онтологічний статус елементарних частинок, то рівняння фактично підноситься до статусу своєрідного поліцейського, який управляє світом. Це змішання онтології реального буття з гносеологією його інтерпретації є дуже вагомою когнітивною проблемою (принаймні в англомовному середовищі).
Однак вернімося трішки в історію... Давньогрецьких філософів-досократиків можна назвати матеріалістами у тому сенсі, що вони намагалися у світі безнастанних змін знайти якийсь субстрат, якесь «архе», що завжди залишається незмінним, тоді як зміни відбуваються на його поверхні. Такий дуалізм незмінного субстрату і мінливої поверхні дозволив би поєднати можливість пізнання мінливості об’єкта із усвідомленням того, що цей об’єкти увесь час залишається тим самим. Фалес таким субстратом вважав воду, Анаксімен – повітря, Анаксімандр – нескінченну, невизначену матерію (апейрон), Емпедокл – чотири стихії (вогонь, повітря, землю та воду). Тож, досократики намагалися знайти незмінну основу. Проте, що цікаво, їх не можна назвати матеріалістами-редукціоністами у сучасному сенсі, хоча й термінологічний апарат, яким вони володіли, не дозволяв їм пояснювати усі нюанси зв’язку між субстанцієб і акциденцією.
Піфагорейці – наступна філософська школа – розглядали принципи математики як принципи речей. Піфагор збагнув, що світ є не хаотичним, а впорядкованим. Впорядкованим у тому сенсі, що речі поводяться не лише увесь час однаково, але й так, що їх поведінку можна спрогнозувати. Це – ключовий філософський поворот, який був необхідний для становлення згодом природничих наук.
У своєрідній філософській полеміці між собою були Геракліт, який трактував буття як безнастанну мінливість (відомий його вислів «двічі в одну річку не ввійдеш»), та Парменід, який взагалі заперечував можливість будь-яких змін.
Ідею, що за світом мінливостей лежить якась незмінна основа, від досократиків успадкував Платон. Сам Платон перебував під великим впливом піфагорейців (від них він перейняв такі ідеї, як переміщення душ чи свої математичні концепції). Згідно філософії Платона, в основі речей «тут», тобто усієї множини чуттєво доступним об’єктів, лежать їх вічні архетипи. Буття чуттєво доступного світу для Платона становило проблему, адже, змінюючись, речі не залишаються стабільними. Філософ же прагнув до незмінних інтелігібельних сутностей. Такі сутності він називав «ідеями». Ідеї ці, за Платоном, існують поза речами – у трансцендентному світі незмінних сутностей.
Такою є серцевина платонізму. Основний філософський внесок найбільшого з учнів Платона – Аристотеля – полягає у тому, що він ці ідеї «спустив» на землю. На відомій картині Рафаеля «Афінська школа» у центрі зображений Платон з його діалогом «Тимей», що вказує пальцем на небо, і Аристотель, який тримає свій твір «Нікомахова етика» й заперечує своєму вчителю, закликаючи залишатися на землі. У своїй філософії Аристотель помістив ідеї речей у самих речах. «У» не в прямому сенсі «всередині», а радше в значенні філософського терміна «іманентність». Саме Аристотель зумів розв’язати парадокс руху та зміни. Ось його часткова дефініція поняття рух: «редукція від потенції до акту». Попередник Аристотеля Парменід вчив, що існує лише буття і не-буття. Іншими словами, зміни неможливі, адже якщо вже є буття, то будь-яка його зміна призведе до появи не-буття. Однак не-буття – це ніщо. А перетворення буття в ніщо неможливе, так як і виникнення буття з нічого. На основі цих умовиводів Парменід заключив, що зміни неможливі, й усе, що існує, є вічною, незмінною сферою. Якщо б колись переміг Парменід, то наука нині була б неможлива. Аристотель же, запропонуваши дефініцію «редукціх від потенції до акту», спростував цю хибну дихотомію буття-небуття. Його філософський словник був набагато багатший, ніж у Парменіда, і категорія буття для нього не обмежувалася виключно первинною субстанцією (primary substance). Аристотель у своєму визначенні розглядати річ з погляду її початкового і фінального стану/положення (beginning/endpoint): річ перебуває в потенції, щоб перейти у фінальний стан, і, змінюючись, вона переходить із потенції в акт. Це твердження по суті врятувало науку, і сучасні науковці, мабуть самі того не усвідомлюючи, залежать від доробку Аристотеля.
Слід зазначити, що Аристотель робив помилки. Наприклад, він вірив, що коли стріла летить в повітрі, вона виштовхує повітря з-під свого наконечника, яке ззаду штовхає її вперед. Іншими словами, Аристотель не розумів поняття інерції (про важливість цього поняття для науки мова піде згодом). Тим не менше, він був блискучим метафізиком та логіком, який розширив наше розуміння причинності і розробив широкий категоріальний апарат онтології.
Тепер поговорімо про матеріалістів-редукціоністів. Для Емпедокла зміна як така були нічим іншим, як зміною в співвідношенні чотирьох елементів, з яких утворене буття. Іншими словами, в процесі зміни збільшувалася кількість вогню чи зменшувалася кількість землі, і зміни стосувалися виключно цих пропорцій. Що стосується Демокріта, який був одним із засновників атомізму, то він вірив, що зміна – це перерозташування атомів. Жодного організуючого принципу чи форми для цих атомів, за Демокрітом, не існувало, тож своєю філософією він повертав світогляд назад і заперечував увесь доробок своїх попередників. Стоячи на позиціях Емпедокла чи Демокріта і вірячи, що зміна – це перерозподіл матерії глибшого онтологічного рівня, слід визнати, що кожного разу, коли хтось з’їдає пампушок чи втрачає руку або навіть волосину, він вже є не тим, чим був раніше. Для матеріалістів-редукціоністів, отже, немає нічого постійного.
У розумної людини такі ідеї можуть викликати відторгнення. Напрошується висновок, що щось у них засадниче неправильно. Однак, як не парадоксально, більшість сучасних вчених саме так і думають. Ось слова Френсіса Кріка, Нобелівського лауреата, який розшифрував структуру ДНК: «Усе, що люди мислять і пізнають, включно з усвідомленням власного «я», є нічим іншим, як взаємодією нервових клітин і молекул у головному мозку». Він вважав, що цієї фрази цілком достатньо, щоб пояснити феномен людини.
Схожу думку висловив англійський біолог та популяризатор науки, переконаний атеїст Річард Довкінз: «Неможливо знайти ані розуму (mind), ані розумності (reason), ані справедливості у Всесвіті. У ньому немає ані задуму, ані мети; ані добра, ані зла, а є лише сліпа і тотальна байдужість». Цікаво, що твердячи це, він спростовує сам себе: якщо ніщо у Всесвіті не має сенсу, то не має сенсу і його фраза. Ось іще одна схожа цитата, яка належить Алексу Розенберг, сучасному американському філософу: «Мозок не може мати думок про Париж, Францію, столиці чи будь-що на світі. Коли свідомість переконує вас ви чи ваш розум, чи мозок, можуть мати думки про речі, це хибно». Зверніть увагу, що він звертається до речей, які сам же заперечує. Він використовує розум, щоб переконати вас у істинності твердження, що має на меті заперечити розум.
Вернімося до Аристотеля. «Кожен природний об’єкт прямує до свого кінця» (acts toward an end), - стверджував мислитель у своїй «Метафізиці». Кажучи, що речі мають мету розвитку чи досягають завершеного стану, Аристотель не мав на увазі те, що за цим стоїть якийсь раціональний задум. Насправді, він розрізняв кілька видів фінальної причини, серед яких, зокрема, виділяв інтенцію (intencio) та досконалий стан (perfectio). Коли щось падає зі значної висоти, воно руйнується. Це – один вид фінальної причини. Коли ж жолудь розростається у дуб, він також сягає певної фінальної причини. При чому він робить це природно, без втручання яких-небудь зовнішніх сил. Розрізняючи між різними видами фінальної причини, Аристотель виступав проти філософів, які стверджували, неначе у речах закладений якийсь механізм передбачення фінального стану. Камінь, навчав Аристотель, не вміє мислити, однак коли він падає з великої висоти і розбивається на друзки, він сягає власного кінця.
Важливою тут є не лише фінальна каузальність каменя. Коли я кину його додолу, він завжди поводитиметься однаковим чином: не зависне в повітрі й не перелетить на Місяць, а завжди поводитиметься виключно однаково, і завжди, якщо не буде зовнішніх втручань, він падатиме тільки так, а не інакше.
Саме це й потрібно для фізика, який припускає, що у Всесвіті існує порядок, аби робити згодом передбачення про речі. Ось тут і постає питання: а чи сам порядок є об’єктом? Чи порядок як такий може бути об’єктом вивчення для фізика? Ні, хтось скаже. Нехай цим займаються філософи природи. Коли ж Аристотель говорить про природу речі, то що він розуміє під значення слова «природа»? Під природою він розуміє джерело активності і неповторності речі. Візьмімо, для прикладу, тигра. Природа одного тигра – це природа всіх тигрів, і вона полягає в тому, щоб вони поводилися як тигри. Тигри не плавають в Атлантичному океані, не народжують телят і не їдять рослини. Тигри, у свою чергу, полють на дичину, гарчать і народжують інших тигрів, діючи завжди дуже впорядковано і передбачувано (якщо, звичайно, це здорові тигри). Якщо тут немає якихось незвичних впливів з боку зовнішнього середовища (зокрема, людей), то тигри завжди поводитимуться як тигри і тільки як тигри.
Те, що я сказав про тигра, необхідно відмежувати від філософського поняття «артефакт». Артефакт – це річ, в яку джерело її активності і неповторності було закладено ззовні. Наприклад, робот. Необхідний зовнішній раціональний агент, щоб закласти у робота його фінальну причинність. Проте не у випадку з тигром, адже його фінальна причинність іманентна йому самому.
Важливою ця відмінність стає тільки тоді, коли ми говоримо про механістичний підхід до природи. Сучасні емпіричні науки відкидають мову за аналогією (analoguous language) на користь однозначної мови. І цей підхід дуже виправданий. Коли науковець говорить про субатомну частинку нейтрино, він мусить чітко усвідомлювати, що він має на увазі, і тут не може бути жодних двозначностей. Проте візьмімо, наприклад, відомий приклад терміну, що має багато аналогій (цей приклад використовував ще Аристотель), - слово «здоров’я». Собака може бути здоровим, і ми всі знаємо, що це означає. Однак ми можемо також казати, що собака має здорову дієту, здорове харчування чи здорову сечу, і ми всі розуміємо, що маємо на увазі під словом «здоровий» у всіх цих випадках, проте у кожному з них воно вживалось у різних значеннях. І все ж є щось, що поєднує їх всіх докупи. Але вчені, що працюють у галузі природничих наук, чогось подібного не можуть собі дозволити. Адже щоб їхня робота була успішною, вони можуть використовувати виключно однозначні терміни. Проте якщо природничий науковець скаже, що, оскільки він оперує лише однозначними термінами, то й усю реальність можна пояснити за допомогою однозначних термінів, то це буде не тільки недозволено, але й ненауково. Такий вчений одразу заглибиться у погане філософствування (bad philosophizing).
Унаслідок такого «поганого філософствування» в історії був й відносно невеликий спротив матеріалістичному редукціонізму, одним із фундаментальних постулатів якого була теза про те, що, щоб збагнути речі, необхідно розкласти їх на найстростіші складові. Що роблять фізики на Великому адронному коллайдері? Вони «трощать» речі на малесенькі шматочки, а тоді дивляться, як ці шматочки поводять себе, щоб збагнути їхню природу. Тільки тоді вони приступають до реконструкції цілого. Аристотель ж пропонував діаметрально протилежний підхід: нам треба спершу збагнути природу речі як цілого і тільки тоді опускатися до її природи на глибших рівнях. Сучасна фізика ж говорить: забудьте про ціле, дивіться на маленькі частинки. Саме вони пояснять все. Кого це нагадує? Правильно – Демокріта з Емпедоклом.
Підхід цих філософів та їх сучасних послідовників, маючи, безумовно, сильні сторони, інколи веде до абсурдних висновків. Скажімо, я маю на столі якусь кількість атомів вуглецю, кисню, фосфору, сірки тощо. Чи є в мене щось, що може сказати мені, що ці атоми можуть стати конем чи мулом. Ні! Необхідно почати з коня або мула, інакше наука перетвориться в абсурд.
Світогляд стародавніх греків ґрунтувався на діалектичній збіжності ідеального і матеріального у бутті. Те, що світ строго відповідає тому, як ми його пізнаємо, був фундаментальним засновком їх світогляду. Стародавні греки мислили про числа лише у такий спосіб, наче вони пов’язані з реальними речами. Ми ж, сучасні математики, не маємо проблем, використовуючи символ «х», за яким може стоєти будь-яке число. Це – дуже потужний інструмент, який дозволяє займатися наукою. Проте для греків він був немислимий: вони не вміли оперувати такими категоріями. Оскільки їх спосіб мислення знайшов свій відбиток у філософії, яка, своєю чергою, вплинула на на увесь майбутній західний світогляд, ці проблеми відобразило і мислення таких філософів Нового часу, як Гоббс, Юм і Кант. Візьмімо, для прикладу, філософію Девіда Юма, який позбувся поняття причинності, замінивши його на поняття конвенції (згоди), чи Канта та його ідеалізм. Обидва ці філософи, у поглядах яких крізь довгий ланцюг інтелектуальної еволюції ще лунає означений засновок античної філософії, руйнують підстави науки. Якщо, йдучи за Юмом, стверджувати, що не існує причинності – наука не можлива. Якщо ж йти за Кантом і казати, що пізнати можна лише феномени, а не ноумени, то як, у такому разі, можна бути певним, що наука пізнає дійсне буття, а не фантазію розуму? За Кантом, ви буквально ув’язнені у власній голові.
Становлення сучасного наукового мислення не було простим. На перших етапах наукової революції у Новий час мислителі вірили у чарівну силу математики. Видатний природознавець Галілео Галілей запропонував гіперматематичний погляд на дійсність. Йому приписують вислів: якщо ви хочете зрозуміти мову Бога, навчіться математики. Але це ж нонсенс! Він каже Богу, яку мову Він має використовувати! Одразу зауважимо, що математика зробила на той час шалений прогрес, і, як тоді, так і тепер, є дуже потужним інструментом пізнання світу (як казав Гоббс, вона дозволяє нам огорнути своє мислення навколо реальності). Проте Галілей її підняв на рівень, де їй не місце, або, принаймні, на рівень, де, як він стверджує, вона повинна робити те, що робить.
Розгляньмо словосполучення «науковий метод». Наука ґрунтується на науковому методі, і, отже, він мусить якось існувати. Однак як же він існує? Очевидно, що не так як камінь чи будь-яка інша річ. Уявімо, що в руках в мене м’яч. При чому, це червоний м’яч. Я можу покласти м’яч в кишеню. Я можу покласти червоний м’яч в кишеню. Чи ж можу я покласти червоне в кишеню? Чи червоність (не знаю, чи це добре слово)? Чи ідея червоного існує так само, як м’яч? Ні! Ще Аристотель показав, що буття існує в множині модусів. В даному контексті слово «червоний» – це аналогічне поняття (analoguos term), тобто поняття, якому не місце в природничих науках, що оперують виключно однозначною термінологією. Користуючись тільки однозначними термінами, сучасні природничі науки сплющують реальність виключно до одного модусу буття. Американський філософ Вільям Крік, автор підручника з філософії для студентів університетів, наприклад, стверджує, що число «2» існує у той же спосіб, що й атом вуглецю! Так само я міг би запитати фізика, що таке ламкість. Фізик не зможе показати мені показати ламкість – він зможе показати мені ламкий кусок скла. Ламкість – це характеристика, і існує вона в інший спосіб, ніж сама істота.
Є ще й інші проблеми, з якими стикається сучасна наука. Одна з них – заперечення фінальної причиності, що по-грецьки telos. Значну роль у цьому запереченні відіграв Ньютон. Одним з ключових понять фізики Ньютона є прикладена ззовні сила. Річ змінює свій рух на основі прикладеної ззовні сили. Ньютон вважав, що Бог бере безпосередню участь в управлінні Всесвітом через втручання у взаємодію сил і рухів, адже він мислив виключно математично однозначними термінами. А зміна руху походить від зміни сили (Ньютон, як відомо, доказав цей постулат у своєму другому законі). Таким чином, Бог повинен постійно працювати як «оператор» і двигун Всесвіту. Якщо ж розглядати Бога як зовнішнього оператора, то звідси випливає, що речі буквально не мають власної природи. Речі, отже, зведені до ляльок, якими керує ляльківник.
Ньютон, до речі, мав дуже песимістичне бачення людського розуму, яке згодом повторив Юм у своєму запереченні причинності. Юм прямо казав: оскільки я не бачу причинності, то причинність – це ніщо. Однозначне і спрощене бачення реальності, яка оперувала лише одним модусом існування, отже, із філософії природи перекочувало у фізику та природничі науки, які зіткнулися зі складною і нерозв’язною проблемою механіко-математичної редукції.
Ньютон якось признався, що він може описувати гравітацію, однак не може сказати, чим вона насправді є. Питання «що таке?» стосується онтології, якою Ньютон не займався. Час і простір він розглядав як самостійні субстанції і, водночас, їх як реальні сутності, що мають власний спосіб існування, зумовлений існуванням Бога. Іншими словами, він не мислив про час і простір як про первинні субстанціїї (primary substances), на кшталт цієї ручки, проте, безумовно, як про об’єктивне буття, що походить безпосередньо від Бога. Від поняття простору Ньютон розмежовував поняття розташування. Простір і розташування містяться у т. зв. акциденції. Саме акциденції, а не субстанції, доступні нашим органам відчуттів, і якщо у мене є, скажімо, м’яч, то цей м’яч може бути великий, може бути старий, може бути червоний, може бути тут або там; він може відбиватися від стіни, його можна копнути, він може зайняти якесь положення і т. д., проте що б з ним не сталося, він все рівно залишається м’ячем. Якщо це м’яч, то не має значення, чи він тут чи там; чи він червоний чи зелений, він все одно м’яч. Що зробив Ньютон, так це те, що він змінив поняття місця та поняття простору. Простір – це математичний конструкт, а розташування – це акциденція. Аристотель, говорячи про розташуваня, не міг відрізнити його від розташування речі і співвідносив його лише з розташуванням іншої речі, яку брав за точку відліку. Ньютон та математики зробили те саме, однак співвідносити розтащування речі почали з абстрактним математичним конструктом – простором. Математичний простір, обраний Ньютоном за основу, не належить до актуальних речей (actual things), які знав Аристотель. Він належить до суто ідеальних об’єктів (beings of reason). Коли ж ви починаєте мислити категоріями ідеальних об’єктів, вони починають становити основу вашого світогляду. Два роки тому я був на конфереції, де брали участь програмісти, чия робота полягає в оперуванні винятково ідеальними об’єтами, і коли я говорив з ними про реальність, вони почали казати дивні речі. Я не буду вдаватися в деталі, однак скажу, що вони почали дивитися на світ крізь призму своїх інструментів і відповідним чином бачити реальність. Однак вона такою не є.
Важливу частину історії я досі обходив увагою. Почавши із досократиків, піфагорейців, Емпедокла, Платона і Аристотеля, я зупинився аж на Ньютоні і Галілею. Що ж було між ними? Дуже багато. Зокрема, Отці Церкви, поява монастирів, університетів та дуже важливий період середньовічної схоластики, який виправив чимало помилок, яких допускався Аристотель. Саме середньовічні схоласти розробили багато категорій, які спричинилися до становлення сучасних природничих наук.
Коли спитати, коли почалася сучасна наука, то більшість людей згадає про наукову революцію. Насправді, наукова революція наприкінці 16 – у 17 ст., коли були зроблені ключові наукові відкриття, – це міф. Наукова революція не розпочалася з нагромадження нових знань про природу. Початок наукової революції слід шукати ще в Середньовіччі. Такі філософи, як Ансельм, Гросетест, Тома Аквінський, Френсіс Бекон та ін створили світоглядне підґрунтя, без якого доробок Ньютона і Галілея був би неможливий. Мало хто знає сьогодні, скажімо, про Роберта Гросетеста (1175-1253). А він був одним із засновників експериментального природознавства та розглядав досвід як першоджерело пізнання природних явищ!
Якщо б, все-таки, я попросив вас вказати на одну людину, яка стоїть біля витоків природознавства, то коги б ви назвали? Ньютона? Бекона? Насправді, ні один, ні другий ним не був, адже свою роботу вони не могли б робити без дуже важливої ідеї, яка була висловлена раніше. Цим «батьком науки» був французький філософ Жан Бурідан (1300-1358), який у 1345 р. вирішив проблему, яку хибно тлумачив Аристотель. Це – проблема інерції. Аристотель, як я уже казав, вважав, що рух можливий лише тоді, коли якась зовнішня сила постійно діє на тіло. Стріла, яка летить, на думку Аристотеля, виштовхує повітря з-перед себе, яке, своєю чергою, штовхує її ззаду. Те ж можна сказати і, наприклад, про шайбу, яка рухається по льоду і т. д. Бурідан ж ствердив, що у цих випадках рух іманентний речі, і цю іманентній руху він назвав інерцією, або протидією об’єкта змінювати свій рух.
Чому ця ідея стала рушієм сучасної науки? Тому що без неї ні Ньютон, ні Галілей не зробили б своїх відкриттів. Пригадаймо, зрештою, відомий вислів Ньютона: якщо я бачу далі, то це тому, що я стою на плечах гігантів. Ньютон, кажучи це, не мав на увазі сучасних йому вчених, а саме філософів, зокрема Бурідана. Якщо ж говорити про Ньютона, то найбільшим його внеском було те, що він одружив математику із фізикою. Однак якщо говорити про те, хто натиснув спусковий гачок науки; хто дав перший поштовх, то ним був саме Жан Бурідан.
Як знають фізики, фізичні одиниці виміру названі за іменем їх відкривачів. Сила, наприклад, вимірюється в ньютонах, робота і енергія в джоулях і т.д. Такої одиниці виміру не існує для поняття інерції. Чому? Можливо, тому, що Жан Бурідан був католиком, а чимало людей розглядали позицію тодішньої церкви як опозиційну науці. Крім того, пізніші науковці, більшість з яких були протестантами, не хотіли визнавати, що саме католик зробив такий великий внесок. Серед істориків, однак, з приводу цього питання є лише домисли.
Вернімося назад до сучасного математичного формалізму, взявши за основу теорію відносності А. Ейнштейна. Наукові фантасти й навіть поважні фізики метафору часу-простору дуже часто уявляють буквально – як первинні субстанції. Сам Ейнштейн не онтологізував цих понять. Він розглядав не субстанційний, а акцидентальний час і простір, і це математично дозволило йому описувати природні явища, які мають місце тоді, коли швидкість наближається до швидкості світла. У велику оману впадають ті, хто трактує часі простір як субстанцію. В науково-фантастичних фільмах, особливо коли йдеться про чорні діри, режисери часто показують щось на кшталт «падіння у простір» - ніби у просторі є ще якийсь «простір» довкола чорної діри, у який провалюється космічний корабель чи невдаха-астронавт. Такий простір часто зображують у вигляді воронки чи гравітаційного колодязя. У випадку наближення до чорної діри, сказати, що я «падаю у гравітаційний колодязь», допустимо лише з математичної точки зору. «Гравітаційний колодязь» існує лише в теорії – як засіб, що дозволяє нам описувати реальність. Однак стверджувати, що він і є реальністю, – це абсурд. Ні час, ні простір не мають онтологічного статусу первинних субстанцій. Вони не є реальними у субстанційному значенні, а є лише акциденціями, за допомогою яких ми мислимо про світ. Усі феномени, усі процеси, усі речі, про які ми ведемо мову в контексті спеціальної теорії відносності, є подіями, що розгортаються лише «тут» у просторі і в «цьому» часі.
Квантова механіка ставить перед людьми дуже схожі виклики. Люди часто сплутують математичний інструментарій квантової фізики, який пояснює природу, з самою природою. Фізикам відомо, що на квантовому рівні спостереження надзвичайно важливі, адже, змінюючи спосіб спостереження квантово-механічної системи, змінюється сама система. Однак за жодних обставин це не означає, що змінюється онтологічна природа системи, яку спостерігає дослідник. Ті, хто хоча б поверхнево знайомий з квантовою фізикою, й навіть поважні науковці дуже часто кажуть, що явища у квантовому світі є випадковими. Слово «випадковий» (random) означає безпричинний. Чимало квантових фізиків вважають, що й справді явища, які вони досліджують, відбуваються безпричинно. Наприклад, альфа-розпад атомів урану. Фізики часто стверджують, що він просто відбувається, і немає жодних механізмів, які його спричинюють. Насправді, те, як об’єкт поводиться, нічого нам достеменно не каже про його онтологічний статус, тобто про те, чим він є насправді. Як відомо, згідно квантової теорії, неможливо достовірно визначити місцезнаходження електрона у просторі, а можна тільки з певним відсотком ймовірності припускати, де він в даний момент знаходиться. Чи означає це, що електрон онтологічно випадковий? Ось приклад: дошка Гальтона – сукупність розташованих пірамідкою кілків, на які зверху падає м’ячик й відбивається почергово від кожного з них, падаючи наприкінці в одну з лунок, що розташовані знизу. Після падіння деся тисячі м’ячиків, можна помітити, що вони розташуються по лунках згідно кривої нормального розподілу (посередині впаде найбільше м’ячиків, а на краях їх буде зовсім мало). Таким чином, якщо описати положення N-го м’ячика, то він з більшою ймовірністю знаходитиметься посередині, ніж скраю. Проте чи диктує це онтологічний статус цього конкретного м’ячика? Чи випливає з цього те, що цей конкретний м’ячик випадковий? Зовсім ні! Таким чином, те, що ми ще не маємо інструментів, щоб точно визначити місцезнаходження електрона, а можемо лише розраховувати його на основі теорії ймовірності, далеко не означає, що сам електрон є випадковий. Математичний опис об’єкта не диктує його онтологічний статус. Якщо ми не можемо виміряти щось точно, то це не значить, що річ, яку ми вимірюємо, є неточною. Хто стверджує протилежне, робить величезну логічну помилку.
Джейкоб Броновскі, відомий американський популяризатор науки, якось сказав, що квантова фізика і теорія відносності показали нам, що абсолютного знання не існує, і будь-яка інформація, якою ми на даний момент володіємо, є недосконалою і релятивною. Насправді, ні одна, ні друга теорія нам цього не показували, і такий висновок можна зробити лише тоді, коли сплутувати математичний інструментарію для опису дійсності з самою дійсністю.
Помилкова онтологізація випадковості квантового світу спонукала філософів та вчених робити хибні загальні висновки про буття. Так, Квентін Сміт, філософ з Мічиганського університету, стверджує, що «є достатньо підстав вважатти, що Всесвіт почав існувати без жодної причини на це ззовні». А Алан Гут, автор теорії інфляції, висловив таку думку: «Видимий Всесвіт розвинувся із безкінечно малої області. Можна піти на крок далі й припустиnи, що Всесвіт розвинувся із буквально нічого (nothing)». Гут не каже, що Всесвіт походить від Бога, цієї ручки чи літаючого макаронного монстра. Він каже: «з нічого». Чи ніщо – це річ? Хотів би принагідно спитати: чи тінь – це річ? Тінь – це відсутність буття. Чи, отже, відсутність буття – це також буття? Діти, коли бачать тінь, стрибають на неї, так ніби це річ. Однак тінь – це не річ, а відсутність речевості (thingness). Виходить, отже, що пан Гут, всесвітньо відомий космолог, не розуміє того, що інтуїтивно розуміють діти.
Загалом, філософ природи повинен враховувати, що речі існують на різних рівнях і по-різному. Скажіть мені, будь ласка, що вивчає біолог? Життя? Прояви життя? Біолог не вивчає життя. Він вивчає живі речі. Біологія не вивчає життя, тому що життя – це не річ, яку можна покласти на стіл. Я можу покласти живого кота на стіл і вивчити його, проте я не можу покласти на стіл життя, яке є абстрактним концептом об’єктів, які я досліджую. Завдання філософа полягає в тому, щоб слухати, що каже кожен з науковців – фізик, біолог, генетик, соціолог і т. д. – про речі, які він досліджує, і зробити узагальнений висновок про буття як таке. І не тільки, що кажуть науковці, а й ширше – що кажуть про буття усі люди. Якщо ви візьмете сто людей й запитаєте їх, скільки серед них сейсмологів, то, можливо, знайдете одну людину. Якщо ж ви запитаєте, скільки людей побували у землетрусі, то їх кількість буде більшою. Якщо ж запитаєте, що таке рух, то практично кожен зі ста дасть більш-менш правильну відповідь. Цей приклад ілюструє, чому праця філософа є настільки складною. Сейсмолог вивчає дуже вузьку сферу реальності, яку описує однозначними термінами. І рух у контексті своєї дисципліни він розуміє саме так. Ширша аудиторія знає про землетруси з власного досвіду, і кожен має якесь уявлення про те, що таке рух. Завдання ж філософа – це послухати сеймолога й кожного, хто має загальний чи спеціальний досвід, а тоді зробити крок убік й сказати: рух не є тільки це... Ми часом кажемо: «Мене зворушила красота моєї жінки». Очевидно, що фізик розуміє рух не так. Філософ ж повинен врахувати абсолютно усі розуміння руху – фізика, сейсмолога й навіть зворушеного красотою своєї жінки чоловіка, - й тоді дати загальне визначення руху: «редукція від потенції до акту». Кожен філософ повинен бути своєрідним науковцем. Він повинен слухати й бачити усю реальність в її абсолютно різноманітних проявах й розмірковувати над нею. А це дуже і дуже складне завдання.
Лекція професора фізики з Францисканського університету (м. Стюбенвіль, Огайо) Олександра Сича, прочитана в Українському католицькому університеті 10 березня 2014 р.
(з англійської переклав і зреферував Євген Ланюк)
27.04.2014