Віддаванє чужого l змягченим л (то єсть через ль) єсть новійше; в 1860 — 1890 р. писано у нас як і передше все (або по крайній мірі переважно) через л — а до того способу иисаня прихиляє ся др. C. Томашівский що уважаю зовсім слушним. Чи звісно др. Смаль-Стоцкому, як тоє ль у нас повстало? Повстало у наших складачів, котрі після своєї спо́видки (Eigendünkel) з манускриптів чуже l віддавали через ль (приміром: фільольоґія), на що і самі автори не дуже зважали. Причинив ся до того і один писатель, котрий — річ дивна — в правописи був крайний незнайко (в єго манускриптї приладженім до печатаня стріли ми: широкем(!) полем, зеленем(!) листєм==широким полем, зеленим листєм), та в шкільних річах мав рішучий голос. Таке то у нас бувало! мрака, мрака, а в тій мрацї нераз трухлявина світила ся мов ильща і уважано її за чисте світло. Тепер безперечно тоє мракосвітє скінчило ся раз на все! Єще і доси декотрі „чічки“ з давнїйших часів лишили ся, треба їх усторонити, але уважати, бо надто наре́мним дїянєм більше можна пошкодити, нїж помочи.
З чужими словами в правописаню не раз заходять трудности; причиняють ся до того час і ріжні обстанови, серед яких се слово приняло ся. І так приміром каже ся в польскім: łacina, але Lacjum. І у нас не одно таке слово найде ся, до котрого не можна буде примінити загального правила.
Безперечно правопись для язика, а не язик для правописи. Але того закиду, здає ся мені, взагалі не мож примінити до д-ра С. Томашівского.
Грубе л находить ся також в говорах нїмецких. В Швейцариї чув я від кондуктора: дер цуґ зол ланґе штеген.
В говорах наших мож відріжнити трояке л: 1) грубе л як в словах: лава, лоза, луска, лита і литка, лижка 2) середнє: леміш, поле, лен, ліс (лис), лістє (листе), пліт (sic! місцево), ми пеклі (пекли) 3) мягке л (ль) в словах як: коваль, лїс, лїто, любити, людский. В письменнім язицї приняли ми лише тверде л і мягке: лава, луска, поле, лис, листє; — коваль, лїс, лїто, любити, ляк, лячний, переляк, лякати.
(Тут єще випадає згадати за л, котре в виговорі переходить на коротке у як: говориу, писау, місцево: стіу, діу — у Лемків масуо, уавка, декуда у Лемків ходиуа єм, ходиуо єм. Також в старосл. лъ переходить л на у як: влъкъ, жлътъ, на воук, жоутий. Тоє коротке у в лїт. язицї виражають суголоскою в пр. ходив, ходила, ходило, писав і пр., вовк, жовтий.).
Українці пишуть в чужих словах л а не ль, а те по словам д-ра Смаль-Стоцкого „лежить“ у впливі московскої вимови і писаня тих слів. По моєму єсть те не конче в згаданім впливі; не треба забувати, що в таких словах як „фільольоґія“ не лише в московскім але і в нашім язицї властиво звучати має л. Завсїгди памятати, що в подібних випадках ль в правопись всунуло, по правдї сказати, незнанє; принято той спосіб писаня, хоть він не природний для руского язика; ми так вже до того ль-каня привикли, що наре́мно єго викидати було-б тепер для нас ледви чи можливе, а навіть шкодливе і дійсно за др. Смаль-Стоцким сказати випадає „сю справу треба полишити дальшому розвиткови укр. язика, бо силоміць на тій ниві нічого не вдїєш“.
Наре́мність не тілько в правописи, в тім впрочім малім дїлї, нічого не вдїє, а навіть пошкодити може, але і в справі язиковій. Трохи не кожде людове слово в літературний язик мною введене стрічало у декотрих народовців-лїтератів посміх і клевету, на що я зовсім не вважав. Дивно, що той пустий сміх підносили нераз писателї походженя селяньского, котрі найголоснїйше сміялись із сїльских слів. Я на те все був спокійний. Боліло мене лише, що наш хороший язик єще так не вироблений, що праве розвиванє єго будить саме у своїх людей недовіряне і противність Те все однакож я поясняв неприродними обстановами, серед яких нашій інтелїґенциї припало животіти. Ті самі сміхолюби, котрі вступаючи пр. до ґімназиї, зовсім добре володіли своїм сїльским говором, через кілька літ ґімназийної науки і пробуваня в місті так сковірили свій язик, що потом (вже на становищах) часто власне з тих самих слів сміялись, котрих уживали, коли пасали гуси. Видко забули давної своєї бе́сїди. Я терпеливо мовчав! Та згодом-перегодом сміхи уставали, поволи переконувались клеветники, що вирази ними висмівані єствують в устах люду і ті слова поволи вникали н язик літературний і стали загально уживати ся.
Про світ, співати, сміятися, звір, звіздами вже говорили попереду. Можна би, правда, і тут дещо навести против такого писаня. Але то вже так з правописею, що нераз можна найти дещо такого, що не влїзе в уложені правила. І так можна привести: сьвіт і свій, зьвір, зьвіра і звір, звору, звірити і звірити ся (пр. дошки звірили ся), сьмілий, сьвіжий і пр. пр.
Тут єще мусим примітити, що нїяк не годимо ся на вираз чужі лахи, а вже наші власні шати. Ту лахи*) ужито, як загально в літ. язицї в значеню дрантє. Якже ж можна лахами прозивати те у язиків висше нашого образованих, що у нашого менше образованого язика звемо шатами.
------------------
*) лахы (уахы) значить у Лемків: одежа, білє. Тому н. пр. сьваточни лахы, прати уахы. В инших говорах і в лїт. язицї „лахами“ іменуємо стару, подерту одежу, Lumpen, Hadern. В говорах попадає ся инодї слово в иншім значеню, нїж в лїт. язицї. І так в Щвайцариї чув я Schmutz в значеню: товщ, Fett; тим часом в лїт. язицї значить Schmutz бруд, нечисть.
„Першим обовязком стояти на сторожи чисто україньского язика супроти московского“. Ту нема якогось „першого обовязку“ — обовязком єсть стояти загалом на сторожи чистоти язика; розуміє ся, той обовязок не повинен сходити на смішність. І так на пр. дехто думає, що справди вельми прислужить ся для чистоти язика, єсли буде писати „підвизшити“ м. підвисшити, „найнисший“ м. найнизший, „дорозший“ м. дорожший... Щоби лише одмінно: нехай гірше, аби инше !
Що тикає ся декотрих слів з инших язиків взятих, то тут мабуть будуть декотрі виєми.
обід не можна разом класти з словами біда, білок..., бо се слово повстало із приіменника обійід, старосл. обѣдъ, польск. objad, рос. обѣдъ; — в нашім лїтерат. язиці єсть обід, так само і в переважній части наших говорів; однакож в говорі долівскім стрів я обйід, вобйід гл. Про говор долівский Написав Іван Верхратский стор. 15. Записки Наукового Товариства імени Шевченка. Т. XXXV-XXXVI. Обід повстало через заміну йі (ї) на і (б не мягчить ся) тай сплив попередної букви б з ід в один склад так, що місто об-ід дїлять о-бід, як би се було не зложене слово, а поєдинче.
Про і, що подибує ся і в отвертих складах, згадано в примірах: кінець. В україньских виданях находимо: кінець, рідн. кінця, але в галицких говорах майже без виєму стрічаєм: коне́ц (коне́ць), рідн. кінця.
„...таке і, як в 1. відм. мн. у прикметників: зелені і заіменника ті. В деяких говорах чути тут зеленї, тї. Однак се зовсім не доказ, що первісне (праслов.) і в укр. мові може мягчити попередну шелестівку. Причина тому „лежить“ зовсім де инде, про що на сім місци годї говорити. Та справа у нас Богу дякувати вже настілько упорядкована, що не треба над нею дальше застановляти ся, хиба знов таки поставити жаданє, щоб вистерігати ся писати і говорити зеленї, тї“.
В літ. язиці всі пишемо зелені, ті — де і в котрих говорах чути „зеленї, тї“ треба було докладно навести. Де єсть тота причина, чому і таке не мягчить попередної суголоски, треба було докладно подати.
Декуди находим місто звичайного і в іменяку міюгого числа и
Повісті Григория Квітки (Основъяненка). Томъ первий Издавъ П. А. Кулішъ. Скт. Петербургъ
Не одни старости стор. 66. — сами себе понижають стор. 245. —діточки голеньки и боси стор. 250.
Писання И. П, Котляревського Скт. Петербургъ 1862.
А са́ми мовчки одступили стор. 134.
А деякі були так сміли стор. 193.
Ви сами мали пані’ матку стор. 204.
Поступки ваши всі не гожі стор. 229.
И ради мордувать людей стор. 229.
Богині въ гніві также ба́би
И также на утори сла́би стор. 235.
И. П. Котляревскій. Собраніе сочиненій на малороссійскомъ языкѣ издано подъ редакціей С. П. Катранова. Изданіе второе. Кіевъ 1875.
А самы мовчкы одступылы стор. 115.
А деяки булы такъ смилы стор. 164.
Вы самы малы пани-матку стор. 173.
Поступки ваши вси не гожи стор. 195.
И рады мордовать людей стор. 195.
Богыни въ гвиви также бабы
И такъ же на уторы сла́бы стор. 200.
„баби... на утори сла́би“ — слаби єсть іменна форма 1. падежа мног. числа для женьского рода старосл. слабы . Форми: голеньки, боси, сами, сміли, ваши, ради так об’ясняєм: форма женьского рода стала спільною і для мужеского і середного рода — подібно як форма 1. пад. мн. ч. добрі (властиво мужеска) стала загальною для всіх трех родів старосл. добри, добры, добра (іменна форма). В многім числї добрі можна уважати також яко стягнену, зложену форму з добри + и = руск. добрії, добрі. Форма мужеского рода стала в руск. загальною для всіх трех родів старосл. добрии, добрыję, добрая.
В україньских книжках находимо зложені форми: великиї, молодиї... тиї.
Такі форми як тверди, слаби, червони в 1. п. мн. ч. найшов я і у нашого галицко-руского люду, побіч звичайних: тверді, слабі, червоні.
В бойківскім говорі: тоты хлїбы.
Зложені форми у галицко-руского люду: зелениї, ворониї... тиї, такиї побіч частїйших: зелені, вороні... ті, такі.