Минулої середи на черговій літературній вечірцї в клюбі „Родина" в Києві відомий знавець українського мистецтва Микола Біляшівський прочитав реферат про український орнамент і його походження.
Зміст реферату такий:
Перше нїж перейти до основної теми свого реферату, д. Біляшівський сказав де кілька слів про потребу дослїджування українського мистецтва взагалї. Не зважаючи на то, всї ми знаємо про тїсний звязок між мистецтвом та иншими галузами народньої творчости, розуміємо потребу використувати все, що зістало ся від давнини, щоби краще зрозуміти самий характер народу, пізнати самих себе, розцвисти цвітом красним на втїху не тільки нам, а й цїлому сьвітови, не зважаючи на все те, ми в цїлій сфері зробили тільки перші кроки. На жаль треба зауважити, що почали ми дивити ся як слїд на народне мистецтво трохи пізно: незлїчена сила сеї краси зникла та гине ще й тепер через нашу байдужність.
Се — з одного боку.
З другого — зменшила ся, порівнюючи з давниною, артистична продукция нашого народу — здебільшого темного, неосьвіченого, попсував ся його смак. Колиби справа зіставала ся так і на далї, то нам загрожувала би небезпека — позбути ся одної з найкрасших прикмет нашої самобутности, нашого я.
Та на щастє справа стоїть хоч і погано, але не безнадїйно. Останні роки висунули наперед питання національного мистецтва; почала ся робота з початку, як се й слїд, збирання, нагромадження материялу, за ним поволи йде й систематика та студіювання. Правда все це ще тільки в початковій стадиї. Ми перебуваємо ще в періодї розшукування — мало не кожда екскурсия в глибину українських селищ дає щонебудь нове, невідоме. Детальні студиї по сьому питаню ще будуть колись написані. Отже треба користувати ся кождою нагодою — збирати й заховувати по музеях всякі вироби нашого народнього мистецтва.
Закликаючи до сеї працї всїх присутних, референт одмічає і втїшне зявище: за останні роки значно зросли збірки етноґрафічного материялу по музеях; дякуючи чисто науковим змаганням, або й практичним заходам, почало ся збирання відповідного материялу й приватними особами. Вже в самому тільки Києві можна назвати декілька таких коштовних приватних збірок. Смак до старовини, до старого народнього мистецтва розходить ся далї, обіймає ширші верстви нашого суспільства, українські художні народні вироби входять в приватні житла, прикрашують їх, примушують око звертати на себе, на свою красу, увагу.
Дуже сприяють ознайомленю з нашим національним мистецтвом роботи так званого „кустарного" характеру, що часто-густо являють ся копіями ориґінальних річей, розходять ся у великому числї і поза межами України, ознайомлюючи широкі круги з нашим мистецтвом, з нашим стилем, поки-що хоч би тільки в сфері орнаменту.
Сю саме течію можна розслїдити й далї — по всяких виданях, де знаходимо наші речі як окрасу; бачимо їх в нашому театрі, в будинках і т. д. Нарештї сьвідчать про безпереривну роботу в сїй сфері і инші факти — ширшого значіння; не так давно ми бачили в Київі велику українську артистичну виставку, саме тепер відбуваєть ся виставка, присьвячена українському будівництву в Харкові; збільшуєть ся число праць присьвячених нашому мистецтву, окремих видань, а також статий про українське мистецтво, розкиданих по всяких часописях. Всї сї факти не дають місця для пессимізму — не може загинути, не може невідродити ся те, що так міцно злило ся з характером, з душею народа, аби тільки взяло ся до сього дїла більше рук.
В той час, коли инші галузи нашого мистецтва з денаціоналїзациєю верхів української людности поволи почали зменшувати ся як в силї так і в розмірах і нарештї мало не зовсїм зникли, простий народ там у себе в закутках сїрого житя, заховав, зберіг те, що становить окрасу його житя, що він творив, піддаючи ся силї незалежній від його волї, що тягла його до краси, як тягнуть квітку до себе проміня сонця, бо се було глибоко закладене в народній душі, складало одну з головних рис його обличя.
Дякуючи сїй колєктивній творчости нашого народу, ми маємо чудові зразки, напр., в области будівництва — переважно церковного; вплинула вона і на зовнїшний характер наших осель, на наше убрання і т. д. Нарештї до цеїж сфери колєктивної народньої творчости треба віднести і те, що може має менше значіння в области мистецтва, нїж вище наведені, але теж являєть ся одною з прикмет народнього духа, його самобутнього характеру. Є се орнамент, що становить самостійний роздїл артистичної творчости і що дуже широко розвинув ся, придбав собі поважне місце в житю українського народу, бо тільки за його допомогою народ наш і може виявити та задовольнити свій потяг до краси.
Широке розповсюдження орнаменту, бажання прикрашати ним все, що тільки до сього надаєть ся, але містити його зручно, з смаком, так щоби не псували цїльности вражіння анї дуже різкий колїр, анї перевага орнаменту над формою й призначенням речі, яку оздоблює орнамент, одним словом — той високій ступінь, якого досягнула тут народня творчість і характеризує одну з головних рис українського орнаменту.
Той материял, що маємо в своєму розпорядженню, досить численний. Щоби хоч поверхово познайомити ся з ним, треба розбити всї орнаментовані речі на окремі ґрупи залежно від того материялу, з якого цї речі зроблене. Бо в цїй сфері прикраса якого-небудь предмета, самий характер сеї прикраси тїсно сполучений з самою річю — се знов одна з прикмет дуже характерних і дуже видержаних в предметах справжньої народної творчости; перенесення орнаменту властивого одній ґрупі річий до инших ґруп свідчить вже про занепад смаку, про пониження творчости.
Хотїло-б ся хоч в кількох словах згадати про походження нашого орнаменту, про його розвиток на протязї нашого історичного істнування. Се питання дуже цїкаве, бо воно має тїсний звязок з другим — про безпереривність нашого життя тут, на нашій земли ще з давних давен, питання, що викликало суперечки між ученими, серед яких трафляють ся і такі, що маючи на увазї зовсїм ненаукові цїли, ставлять ся до нього неґативно.
Правда, старого материялу, що став би нам у великій пригодї для порівнань, маємо ми не багато. Але він по деяких ґрупах все таки зберіг ся, потрохи й ще його збирають, і вже й тепер можна з певністю сказати, що наш орнамент в свойому розвиткови йде ще від часів передкнязївських. Підлягав він на протязї сього довгого часу всяким впливам і відмінам, пристосовував ся до життя, що йшло наперед; але й до наших часів заховав він у собі давні свої риси, що звязують його в одно цїле і сьвїдчать про безперестанність культурного розвитку.
Що до розповсюдження і вартости орнаменту, то треба сказати, що в одних місцях України він дуже поширений, набрав повних ясних фарб, в других — навпаки, слабо розвинений, дає нечисленні, одноманїтні, примітивні зразки.
Той нечисленний, неповний, уривчастий материял, що є у нас під руками, дає одначе змогу хоч в загальних рисах відзначити ті місця на широкому просторі України, і коли ми подивимо ся на її карту, то побачимо, що межі країн, де орнамент має і більше розповсюдження і висшу артистичну вартість, мало не зовсім сходять ся. Се будуть південні частини Чернигівщині, Київщини, Волини, уся Полтавщина, Поділє з Буковиною і по части Херсонщина, Катеринославщина та Слобідська Україна. Можна і на сьому широкому просторі зазначити такі місця, де інтенсивність творчости найбільше розвинула ся, на примір, можна показати на
Днїпрове побереже, особливо на протязї Полтавщини, де ми стрічаємо найцїкавійші форми орнаментального мистецтва.
Навпаки, ті українські землї, що лежать на півночи і по части на північно-західній сторонї, себто північні частини Чернигівщини, Київщини, Волини, Пинщина, Холмщина й Галичина — дають орнамент порівнюючи значно слабший,
не такий ріжноманїтний, барвистий, а по деяких місцях, як на примір, на Полїсї і зовсім примітивний.
Конець буде.
