Два роки тому група альпіністів-ентузіастів розпочала акцію з назвою «Герої України на вершинах світу». Ентузіасти зі Львова й Тернополя стали першопідкорювачами гірських вершин Кавказу, які називали на честь відомих українців. Так, на карті з'явилися піки Степана Бандери та митрополита Андрея Шептицького. Альпіністи мають амбітні плани щодо «українізації» гір на Кавказі: наступного року планують відбути тристоронню експедицію і підкорити відразу два безіменні піки. Про подробиці цього проекту розмовляємо з його ініціатором — львівським альпіністом і журналістом Мар'яном Нищуком.
Мар'ян НИЩУК:
НА КАВКАЗІ І В АНДАХ НАШУ ПОЛІТИКУ МАЮТЬ В НОСІ
Мар'ян Нищук в дорозі на одну зі своїх кавказько-галицьких вершин
– На Кавказі вже з'явилися два «українські» піки. Ви плануєте продовжити цей список?
Маємо задум наступного року зійти одразу на дві вершини. Одну збираємося назвати іменем кардинала Йосипа Сліпого, бо він, на нашу думку, є героєм України. Крім того, хочемо знайти ще одну таку спортивну в альпіністському розумінні слова вершину і назвати її іменем Папи Івана Павла ІІ. Враховуємо те, що він багато чого зробив для України; багато хто каже, що був зв'язаний з Україною генетично і любив гори. Він також був туристом — є дуже багато його фото з гір, хоч він і не був альпіністом. Крім того, наступного року відбудеться канонізація Івана Павла ІІ, тому виникла така задумка зробити спільну українсько-польсько-грузинську експедицію. Я ініціатор цієї ідеї, поляки мене підтримали.
Тож до наступного року сподіваємося зібрати ресурс фінансовий і людський, щоби це реалізувати. Поки що плануємо, що в експедиції візьмуть участь 30–40 осіб, хочемо запросити з собою капелана. Попередньо плануємо зійти на шпиль Івана Павла ІІ першого серпня 2014 року. Перед тим будемо робити розвідку — треба буде вивчити підступи до вершини, поспостерігати за нею.
– Вже відома висота цих вершин?
– Цього ми ще не знаємо, грузинські колеґи вивчають це питання. Поки що є три вершини-кандидати: одна в Сванетії, інша в районі масиву Тебуломста і ще одна в районі так званого Руставського цирку.
– Як воно все починалося? Що стало поштовхом?
– Це була моя ідея. Я порадився з колеґами, зв'язався зі своїми друзями з Грузії електронною поштою, чи є така неходжена вершина. Вони уточнили — і ми поїхали. Ми шукали, вибирали з грузинськими колеґами, зокрема з Шаліко Кілікашвілі — він 36 років був начальником рятувального загону й ці гори добре знає. Нас було четверо: троє зі Львова і один з Тернополя. Всі піднялися на вершину — тоді була дуже добра погода, не так, як цього року, коли вісім днів поспіль бушували штормові вітри.
Але 10 вересня цього року ми винесли хрест на вершину Степана Бандери, а 11-го зійшли на вершину Андрея Шептицького. Це була безіменна вершина висотою 4 тисячі 380 метрів, яку ми так назвали за погодженням з органами місцевого самоврядування. На вершині встановили тур і залишили записку. Згідно з традицією, тур — це купка каміння, яка вказує на те, що там була людина, котра першою туди зійшла.
Зі спортивної точки зору ця вершина нескладна для сходження, хоч і доволі висока. Це панорамна гора, вона дуже гарна.
Про наше сходження я поінформував президента Грузії Михайла Саакашвілі, з яким ми зустрілися в наметовому таборі.
Слава Україні!
– Чи близько від тих вершин до Казбеку?
– Доволі близько. Вони належать до системи так званого Казбецько-Майлінського плато. На сході найвищою точкою є гора Казбек, а на заході — вершина Майлі заввишки майже 4 тисяч 600 м. І в гряді гір, що відходять на південь від вершини Майлі, містяться ці дві вершини, що раніше були позначені як безіменні. Поки що назви не внесено на карти, цей процес триває.
– Розкажи, як зустрілися в горах із Саакашвілі?
– Ми зустрілися в наметовому таборі, бо він піднімався на Казбек, проходив у тому таборі акліматизацію. Дуже скромно все це було: кілька охоронців, телебачення і кілька помічників.
Підійшов до охоронця і сказав, що я журналіст і альпініст з України, хотів би поспілкуватися з президентом. Він попросив почекати, повернувся за хвильку і сказав, що під час вечері можна буде поспілкуватися з Саакашвілі.
На вечері були і поляки, і німці, і американці, якщо я не помиляюся. Був колишній помічник Путіна Андрій Ілларіонов, котрий тепер співпрацює з Саакашівлі. Ми з ним мали дуже плідну розмову про Україну — він відомий економіст, був колись радником Путіна, але в грудні 2005-го подав у відставку через газову війну з Україною.
На вході мені налили 200 грамів чачі і сказали пити до дна, «бо у нас так ведеться». Я собі випив і потім порозмовляв із Саакашвілі. Але кажу — мені цього мало, я хотів би більше поспілкуватися. Мені кажуть — добре. Згодом ми і під телекамери розмовляли. Пізніше цю нашу розмову транслювали на грузинському ТБ.
– Як поводився Саакашвілі?
– Сидів біля «буржуйки» — звичайний собі чоловік, стриманий дуже. Скупий на слово, але дуже точно формулює речення, дуже чітко бачить проблему.
До речі, грузини вже почали нарікати на новий уряд Іванішвілі, бо обіцяного раю не вийшло, а якраз навпаки — падає ВВП, зростають борги…
– А чому ви зупинили свій вибір саме на горах Грузії?
– У Грузії найпростіше, бо вони братній народ. Крім того, вони не висувають жодних додаткових вимог, як це роблять в інших країнах світу. Адже що на Кавказі, що на Алтаї, Памірі чи Тянь-Шані — всюди є багато безіменних вершин. Та, до прикладу, зареєструвати вершину в Гімалаях коштуватиме сотні тисяч доларів, адже Непал з цього робить бізнес. На Тибеті це складно зробити з політичних і бюрократичних міркувань — це китайці, тож безконечне погодження й узгодження тривало би кілька років щонайменше.
А найпростіше це зараз робити в Грузії для українців, бо тут жодних додаткових умов не висувають. Може, просто це робити ще в Андах — там також немає жодних обмежень, вони нашу політику мають в носі.
Крім того, грузини дуже тепло ставляться до українців, як ніхто. Як бачать, що ти з України, а тим паче зі Львова, то власник будь-якої корчми їхньої одразу зачиняє двері, більше нікого не впускає і починає з тобою «політикувати». Вони майже всі, а особливо молодь, дуже обізнані з українськими реаліями. Практично всі знають, хто такий Бандера чи Коновалець, Шухевич. Вони чули українських пісень, захоплюються Вакарчуком — це їхній кумир. У горах, грім знає де, зустрів альпіністів-грузинів, то вони своїх пісень співали, а ми — своїх. Потім грузини до нас підійшли і попросили, щоби ми заспівали «Гей, лента за лентою набої подавай!» (Сміється). Звідки вони її знають, де вони її чули?
І дуже багатьох поляків у Грузії ми зустріли. Це наслідок того, що президент Качинський підтримав Грузію у конфлікті з Росією 2008 року. Грузини вважають, що саме він не допустив повної окупації їхньої країни російськими військами. Відтоді в Грузії дуже багато туристів, ця країна стала Меккою для польських туристів. За моїми спостереженнями, ледь не кожен другий турист — поляк.
– Але в цьому нічого дивного немає, бо ж Кавказ — це «нормальні» високі гори…
– Це дуже високі та складні гори. З іншого боку, це набагато ближче, ніж Памір, Тянь-Шань чи Непал. Крім того, зараз із грузинського боку дуже спокійно, жодних проблем немає. Прикордонники тебе не «шмонають», як на російському боці — там по кілька разів в альпіністів перевіряють документи та дозволи.
Між Чорним морем та Каспійським. Кавказ із Космосу. Знимка NASA
Тому коли зараз прилітаєш в Мінеральні Води, то бачиш всього кілька груп з рюкзаками в аеропорту, хоча 30 років тому там були сотні туристів. А прилітаєш в Кутаїсі чи Тбілісі — там маса людей з наплічниками та льодорубами. Така ситуація вигідна Грузії, адже туристи залишають чималі гроші в країні. У тому ж районі Казбегі багато людей працюють провідниками — за тиждень можна заробити й 700 євро за супровід груп.
– Ти сходив на багато знакових вершин у Європі… А де ще довелося побувати?
– Так, в Альпах вдалося зійти на Монблан, Матергорн, Монте-Розу. Ходив на Памірі і Тянь-Шані ще в часи СРСР.
– Чи велика різниця між тим, як сходили раніше, і як це роблять тепер?
– Альпіністи залишилися ті самі, різниця хіба в умовах. Альпи — це зовсім не те, що Кавказ: все цивілізовано, прилизано, кожна гора — як леґенда, там зручно, комфортно і, зрештою, недорого, навіть якщо порівнювати з Росією чи Грузією. Перебування в кемпінґу, де можна поставити намет, плюс кухня й інші вигоди з особи коштує 10 євро за добу. У Росії платити треба майже стільки само, але таких умов немає. Крім того, два роки тому Росія заборонила сходження майже на всі вершини Великого Кавказького хребта з міркувань безпеки, тому зійти на багато вершин, колись дуже популярних серед альпіністів, просто нереально.
– Чому люди йдуть в гори і підкоряють вершини?
– Пригоди, зустрічі з новими людьми, нові друзі. Це своєрідний маленький рай. Чому виникає така дружба між альпіністами? Бо інколи буває важко, іноді не важко. Але все це пригоди, де один день вартує місяця. Я тебе спитаю, що ти робив п'ять днів тому — і ти не згадаєш. І я не згадаю. А в горах той кожен день тобі закарбовується на все життя, кожна хвилина має вагу.
Думаю, що в жодній сфері людських занять — ні в літературі, ні в мистецтві, ні в політиці, — у жодному виді спорту немає того, що є в альпінізмі. Якщо альпіністи зустрічаються під якоюсь горою, то вже за дві хвилини стають друзями. Це дуже глибоке взаєморозуміння. Можливо, воно існує також серед полярників, моряків.
– Чи можеш пригадати якийсь драматичний момент з тих пригод?
– На щастя, у групах, де я сходив, не було таких драматичних моментів. Ніхто не гинув, але ламали ноги, трохи обдирали шкіру — та це звична річ. З іншого боку, половина моїх друзів-альпіністів загинули. Якщо ти серйозно займаєшся альпінізмом, то ризик цього існує десь так 50 на 50. Два роки тому загинув Святослав Сенчина, рік перед тим загинув Тараник, наш львів'янин, ще перед тим — двоє хлопців з клубу «Екстрем» в Цейській долині...
Але таке трапляється з альпіністами у всьому світі. Оце Матергорн (Мар'ян відкриває папку з власними фотографіями з гір в ноутбуці). Північна стіна цієї вершини — одна з найвідоміших стін в Альпах. На цій горі загинули орієнтовно 400 осіб за весь час сходжень. Першосходжувачі 1886 року загинули під час спуску — четверо з шести осіб.
– Я так розумію, рецепту від цього немає?
– Треба бути обережним і не ризикувати понад міру та необхідність. Ризик завжди має бути виправданим. Але все одно це як смикати тигра за хвіст — колись він тебе таки вкусить.
Розмовляв Тарас БАЗЮК
17.10.2013