Під недїлю

Най мене Бог боронить від того, щоб я коли став великим чоловїком або яким високим достойником. Такій чоловїк, то як яка статуя серед широкої площини. Хто йде, обзирає з переду і з заду тай судить, як знає. Сему — ніс за великій, тому — за довгі ноги, — третëму — погано стоїть, а знов иншому таки зовсїм не повинен сто­яти. Оттаке дїєся і з владикою Естремаду­ри. Естремадура — провинція в Испанії, а владика тої провинції має дуже тяжке ста­новище, бо партія єзуитско-революційна хо­тїла-би мати з него підле оружіє для своїх цїлей, а він, як може, не даєся, хоть в многім не годен им цїлком опертись. Длятого дневник тоа партії стараêся всїми способами здискредитувати єго як в народї, так і у правительства. Раз їй не в лад, що владика по улици ходить, в-друге не „ рехт“, що він зовсїм не показуєсь, так і кажуть собї доносити з Мадриду, що вла­дика Естремадури стратив у властей довї­ріє і дістане „ абшиди. Естремадурцї — нарід лепскій, але дуже легковїрний; владика знов дуже дразливий, тожь і не диво, що єзуитско-революційна партія має надїю, що штука їй удасться: владика відпекаєся всего і пійде до Уневиллї спокійно вїку доживати, а заряд діецезії заняла-б тогдї она.
У нас дїеся такожь щось подібного, що в Естремадурї. Однак тут не Естремаду­ара, ми були-би правдиві „ екстра-бандури “, коли-б не догадувались, куди лис ходить кури красти, і вїрили незручним вибрехень­кам вїденьского кореспондента „ Dziennik-а Polsk-ого “.
Що ми не Естремадурцї, то показалося на зборах „ Просвїти “ і „ Народної Ради “. Вся Русь там була, кромї одних шкаралуп­ників. А концерт! Хиба-жь Львів бачив красшій вечерок ? Що за милий соловїйний голос у панни Павликівної! Що за гарна симфонія Вербицкого! Що за прекрасний те­нор Гушалевича і як він віддав оригиналь­ну музику Лисенка! А хиба-жь опера Вахня­нина не наповнила радостею і гордостею грудь руску? Жаль, великій жаль, що на концертї так мало було з тамтої парафії! І они би була тїшилися з нами. І они би почувствувалв силу і вийшли-би були як і ми одушевлені до всяких пожертвовань за Русь нашу, бо побачвли-б, що 50-лїтні тру­ди батьків наших і наші не були даремні, що ми жиєм, що ми двигаємось і що по­бїда Руси залежить тілько від нашого ен­тузіязму, від наших пожертвовань, а більшь усего від твердости і витревалости нашої. О, они-б були нам подали руку і празник Маркіяна був-би закінчився таким грему­чим псаломом, від якого падають китай­скі стїни неволї і тьми. Но жаль, не було их. Они поховалися, щоб не чути нашої пїсни, щоб не приймати нашого слова, щоб не побачити того, як Русь двигаєсь наша. А прецї жь був то празник галицкій, праз­ник нашого відроду і апотеоза всїх перших борцїв наших за Русь Галицку і за сво­боду !.. Не було их, а замїсть них прийшла „ Лютня “, а в нїй і Ляхп, проти котрих ми двигались. Прийшла „ Лютня “, спївацка спілка Русинів і Поляків, і єи братерскій участи, єи прекрасному хорови дякуємо виконанє геніяльного твору Вахвянина. Згода мїжь Ру­синами а Ляхами в „ Лютни “ свїдчить дуже против керманичїв политики польскої. Ой Ляхи, Ляхи ! Як би ви всї були такими, як ті в „ Лютни “, — як би ви вже раз по­годилися з мислею, що Русь жиє і буде жи­ти, — як би ви не замикали дверей нашій правдї, — якій би рай, словяньскій рай зро­били ми собї з Галичини ! Але ви не хо­чете. Ваші идеали инші, а наш идеал дов­го ще мабуть буде для вас незрозумїлий...
Ну, та Бог з Вами! Чей і ви колись отямитесь, як отсе я в сїй хвили отямив­ся: хотїв щось веселого набалакати, а втяв проповїдь. Тілько не кажїть нїкому, бо я не маю titulum mensae, а рукополагав мене хиба учитель в другій нормальній клясї за то, що я побав шевчика за посмїх над моїм бойківским строєм. Тілько не смїйтесь! Нїмецкій „ шульмайстер “ самого навїть На­аолеона рукополагав, а теперь, кажуть, за­тирає руки на когось другого. Я чув від одного великого политика, що то затьмїнє мїсяця...
Почекайте! „ Затьмїнє “ назва не приго­жа, щось трохи з-польска, і хиба-б я вже не Русин щоб не спробовати найти якусь лїпшу. Всї у нас филологизують і volapü-кують по руски, треба й менї показати, що яне гіршій від господина Свистуна, котрий вивїв „ Ковшевича “ від скандинавця „ Isku­sevi “, „ грім “ од нїмецкого „ Grimm-а “, а польского „ Бобчиньского “ від скандинавского „ Apubkara “. І так, як нам конечно треба раз установити, що маємо їсти: чи „ бульбу “, чи „ бараболю, “ — так само треба нам знати, як Mondesfiasterniss назвати. Гм... земля кидає тїнь на мїсяць, звачить що мїсяць в за́тїни, а „ за́тїнь “ слово дуже гарне і означає у нас в горах затїнене мїсце. От і найшов! Можна-б также до­бре слово утворитя від глагола „ тьмити “. Ми-жь і говоримо: тьма, пітьма, чому не маємо говорити і „ затьма “ ? Але, як там собї вже хочете. Я не присягну на євангеліє, котре з тих слів найлїпше, длятого вер­таю до рїчи.
То затьмїнє мїсяця — каже до мене один з наших великих политиків — во­рожить певно якесь лихо!
Що́ за лихо ? — одвїчаю. — Свїт не пропаде! Gazeta Lwowska кидає тїнь на нас, від коли Таффе народився, а Русь все таки жиє в жити буде. Затьма зашкодила нам вправдї трохи, але затьма не мїсяця, а голов декотрих передовцїв. Я вам щось цїкавїйшого скажу. Теперь мясницї, все гу­ляє, а старій сидули Европї забаглося попі­гратись в прижмурки з позабутими наро­дами. Русь маленька стояла в колесї чем­ненько, а єи пишна сусїдка все виступала перед неи тай заодно сварила: „ не пхайся! “ Политика европейска чи там сама Европа ходила з завязаяими очима і дотикаючи ди­пломатичною нотою то сего то того, завзялася, по голосї розпізнати особу, що на неи нава­жила. А кого, гадаєте, шукала она собї? Ру­си, бігме, Руси! Та була-б єи певно не най­шла, бо та паня, що коло нашої мальотки стояла, закрила єи своєю величезною а старо­модною кринолиною тай все єи тручала в зад. Але жь від чого Бисмарк? Он догля­дїв, що таким чином Европа до суду-вїку не знайде скромненької Руси, так і пове­лїв Гартманови звільнити трохи Европї платок, що ним закрила очи, і — она про­зрїла. Штуку сю запримітила сусідка Руси і крикнула гнївно: „Прошу, дуже прошу! Та тут якесь шахрайство ! Я чекаю в саєтах і атласах уже сто лїт на те, щоб мене Европа вибрала, а їй підсувають якусь по­пелюшку !“
Ой так, дороги краяни! Пан Гартман каже, що Русь можлива і для Европи потрїбна, — то хто знає, чи з нею ще таке не станесь, як з тою бїдною а гарною дївчиною у каз­цї, що у запїчка в попелї мусїла ховатись, ажь єи таки найшов королевичь любий. Ну, ми б за те на їмость Европу не дуже гнї­вались і устроїли-би собї Кіевске королів­ство „як Бог приказав“. Може оно до того колись і прийде, а тимчасом сушить собі нами голову Бисмарк, а властиво пан Гарт­ман. Він, коли тямите, порадив був Бис­маркови колонизацію Познаньщини Нїмцями... З-ідки той діявольскій концепт! Чи не пе­реняв він єго від тих галицких шовини­стів, що то ради сколонизувати Русь нашу Мазурами? Правда чи неправда, а Гартман хоче Руси! Одна тілько бїда, що у нас нема шляхти, а Европа не може нас так само­пас пустити. Всї народи мають своїх па­нів, а то, кажуть, така добра рїчь, що хиба і нам на то пристати. Нагода добра. Польщї не буде, бо она Европї — до хрїну. Гарт­ман каже, що коли Австрія має свої „гин­терлянди“, Боснію-Герцеговину, то і Бисмарк мусить з Литви і Польщї зробити свої для Прус. Тогдї шляхта польска буде як панна на відданю, — і може нас ущасливити собою. Спаси Біг і за шляхту, коби тілько не гола, бо голий шляхтичь — то варт тілько, що пан Черкавскій яко професор всеучилища у Львовї: платню за професорство бере, а цї­лий рік сидить то в соймї, то в радї дер­жавній, то в делегаціях, то на вакаціях. Хорони нас Боже від такої шляхти, що до нас за хлїбом прийде! А знаєте ? гола шляхта більше всїх надїєсь на нове руске королївство. Князь Пузина розмахався вже перейти на унію, граф Шептицкій учиться „азбуки“, а Голиєвскій подався, вже чую, на досмертного члена будущого видїлу краєвого в Кіевї! Тожь не журися руска ненько! Шляхту мати будешь! Шляхти тілько там нема, де не дають над собою старшувати, а ми сироти... нас є 20 миліонів, земля на­ша богата і обильна, — ми вже всїх і вся кликали, щоби нас за лоб брали... єсть у нас вкінци й море, будуть отже і морскі купелї... о рулєту постараємось, о ордери постараєся нашь Баттенберг, чи хто там у нас королем буде, — а чого-жь більше шляхотскій души потреба ? Хиба Єзуитів та Змартвихвстанцїв ! Але ті нехай собї не острять зубів на Кієвску Лавру! То приют для старої гвардій рускої, що так любить кавяр і медок, а я подався там уже на архимандрита... тожь Лаври не дам і буду всїх посягателїв буком гнати!
Нї, бігме, нема страху! Що як що, а панів будемо мати, але що зробимо з на­шими перекинчиками ? Тажь то вельми за­служені люде! Га, не всї-жь могуть бути па­нами, треба щоби хтось і в грубї топив. Не дивниця, що межи ними великій страх. Редактор „ Gazet-и Narodow-ої “, пан Стар­кель, Поляк чистої крови, зателефонував в тім клопотї до небіщика Ивася Добрянь­ского (давнїйшого редактора), также Поляка чистої крови: що чинити? Jańcio тогдї якраз відшептував на тім свїтї покутний псалом за свої брехнї, що ними за житя чорнив Русь нашу, і ажь посинїв прочи­тавши телеграму. „ Tu niema rady! Musicie staс się wszyscy moskalofilami, a nie, to was diabli wezmą “ — відтелефонував Старклеви.
Ну, москалефилем бути — то рїчь не погана, — я такожь Москалїв люблю, — а все-таки перестав-би я их любити, як би мене та стара сидуля Европа поставила коро­лем Кієвским. Болїло-би мене, правда, ду­же, як би „ матушку “ покладали так, як она за Николая покладала наші магнатки у­краиньскі за то, що говорили рідним язи­ком, — але своя хата все-жь таки щось вар­та, а коли нам ви Гартман дає, то берїм! Хочете? Добре. Тілько не кваптесь, бо ма­тушка з неи ще не випровадилась і готова п. Гартмана так привитати, що той не тілько покине нас, але зречесь і тих „ гинтерлян­дів “, на котрі так ласий. Однак Гартман не Гартман — не теперь то у четвер — а Русь буде, Русь мусить бути, бо Руси потреба!