В днях 21, 22 і 23 н ст. вересня відбулося в столици Сербії тридневне святкованє столїтної річниці уродин воскресителя сербского народного письменства і творця сербскої фонетичної правописи — Вука Караджича. Як доносять депеші з Білграду, торжество се народне випало дуже величаво: місто, пишно прибране, витало в своїх мурах численних гостей, Сербів-патріотів з Банату, Кроатії та з Боснії, і депутації болгарских товариств літературних.
Сто лїт від уродженя Вука Караджича минуло властиво торік і Серби наміряли минувшого року святкувати память свого великого народолюбця і рівночасно перевезти єго мощі з Відня, де Караджич помер 26 січня 1804 року, до Білграду. Але переговори з ріднею Караджича в тім дїлї так затяглися, що торжество мусїло бути відложене на сей рік, а все таки без перенесеня мощей Вукових з Відня до столиці єго рідного краю.
Вук Караджич уродився 25 ст. ст. жовтня 1787 р. в селї Тршичу, дриньского округа на боснійскій граници, отже ще в тих часах, коли Сербія була турецким пашаликом. Читати і писати научився Вук по трохи в двох сусїдних монастирях. Кілька сербских рукописей, одна старословеньска книжка, кілька пер з тростини і атрамент з стрільничого пороху або саджі — то була библіотека і прилади до писаня, якими послугувався Вук, будучи пастухом худібки свого батька.
В р. 1804 мешканці з Вукового округа піднесли бунт против Турків. Вук пристав зараз до бунту, а що був письменний, то начальник Юрій Чурчія зробив єгo своїм писарем. Турки придушили бунт, а Караджич удався на якійсь час до школи в Карловицях в полуденній Угорщинї. Вибухло нове повстанє — Вук знов поспішив до рідного краю і був именований зразу писарем начальника Якова Ненадовича а потім секретарем сербского сенату в Білградї. Коли Турки повстанє знов придушили, Вук мусїв у друге покидати край і 1813 року прибув до Відня. Тут спізнався з славним славістом Копитарем і тая знакомість порішила ціле пізнїйше житє і діяльність Вука.
Під той час Серби не мали ще власної народної литератури, бо ті книжки, що звано їх „сербскими", були писані церковно-словеньским язиком, народови мало зрозумілим. То Копитар, бачучи, що Вук добре обізнався з народною мовою і з цілим житєм-бутєм свого народу, заохотив єго списати сербскі пісни, казки, байки, пословиці і т. п. які мав в памяти, напечатати їх, зібрати все то дальше, а потім на основі того матеріялу зладити сербску граматику і сербскій словар, котрих до того часу Серби не мали.
Вук радо приняв раду Копитара і вже 1814 року видав у Відни свій першій збірник сербских пісень народних. Тим збірником заинтересувався світ учений, а Яків Ґрим так о нїм висказався: „Богатство і краса сербских народних поезій такі, що зачудують цілу Европу, перед котрою доси лежали закриті". Того-ж року видав Вук у Відни маленьку граматику сербску, котру Як. Ґрим пізніше переклав на нїмецке, додавши від себе замітне передне слово.
В чотири роки пізніїйше (1818) появилось у Відни перше виданє Вукового сербко-нїмецко-латинского словаря з богато цінними историчними, етнографичними і географичними поясненями.
Відбувши подорож до Россії, Вук 1820 р. повернув до свого краю, тогдї уже в части визволеного з під кормиги турецкої і тут учив князя Милоша читати і пасати. Та небавом виїхав назад до Відня до своїх робіт литературних, щоби поперед всего напечатати нове побільшене виданє сербских пісень народних. Однак полиція віденьска не хотїла позволити на виданє тих пісень, бо они — сказано — будять историчні спіомини, котрі легко могли-би статись небезпечними публічному спокоєви і порядкови серед Сербів австрійских. Тогді Вук поїхав до Липска і там дав випечатати свої три обємисті томи сербских народних пісень, а підчас того лично познакомився в Нїмеччинї з многими знатними ученими, між инчими з Як. Ґримом і Ґете’м.
Повернувши до Відня, Вук застав уже там своє нове виданє народних пїсень і тїшився, що оно бистро розходяться серед Сербів угорских, в княжестві Сербії, Чорногорії і в загалї між Славянами. Не обійшлось очевидно без неприятностей від полициї. Вук мав клопоти за те, що заказаний збірник дав випечатати за границею, а цензор Копитар за то, що позволив єго продавати і ширити.
З між численних литературних праць Вукових найважнїйші єгo видаия; словар сербскій і збірник пїсень народних. Пісні ті перекладано на всї мови славяньскі, на нїмецку (ще 1825-26 рр.); италіяньску, мадярску, англійску (Bowring).
Вука Караджича справедливо називають реформатором письменства сербского: він увів в литературу сербску народний язик і правопись фонетичну. Розумієся, зразу найшлися серед Сербів і завзяті противники єго, що з привички стояли за стариною, за церковщиною в литературі, і громи кидали на фонетичну правопись, — нинї вже нема нї одного Серба, котрий би не славив Вука Караджича за введенє народного язика в письменство сербске, і котрий би не писав Вуковою правописею. Богато допоміг пізнїйше побідї Вука славний Юрій Даничич книжкою з 1847 р. п. заг. „Рат за сриски jeзик и правопис".
Многозаслужений основатель нової сербскої литератури, Вук Караджич, дождався за житя відзначень від многих учених товариств і від пануючих князів, а нинї цілий сербскій нарід складає єму свою велику почесть.
З нагоди того свята народного у братів наших Сербів, пересилаємо ім і ми, Русини, сердечний наш привіт: Слава Вукови Караджичеви! Слава народови сербскому!
[Дѣло, 24.09.1888]
24.09.1888