В оповіданні «Ф'юнес — диво пам’яті» аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес описує Іренео Ф’юнеса, людину з унікальною пам’яттю. Ф’юнес пам’ятає все до найменших подробиць. У своїй голові він може легко відтворити контури хмар на небі, кожний листок на дереві чи обриси полум’я. Його улюблене заняття – пригадувати всі події котрогось з прожитих днів. У 17 ст. англійський філософ Джон Локк висунув ідею штучної мови, в якій немає загальних понять, а кожен фізичний об’єкт має свою окрему назву. Однак навіть така мова здається Ф’юнесу надто абстрактною, оскільки вона не враховує час, протягом якого щось змінюється і стає вже не тим, чим було раніше. Борхес пише, що Ф’юнесу було дуже важко спати, оскільки «будь-яка тріщинка та нерівність на стінах навколишніх будинків живо стояла в нього перед очима. Щоб заснути, він довго уявляв незнайомі йому будівлі на схід від свого дому як створені з чорної суцільної порожнечі». Іншою його проблемою була нездатність аналітично мислити, адже мислити – це генералізувати, забути відмінності. У світі ж Ф’юнеса «не було нічого крім безкінечної кількості деталей».
Оповідання Борхеса, звичайно ж, вигадка, однак воно ставить кілька важливих питань: навіщо потрібне забування, яка його роль у коґнітивних процесах та як воно пов’язане зі сном. До речі, одним з перших, хто досліджував цю проблему, був німецький психолог Герман Еббінгауз (1850–1909). Еббінгауз відкрив «закон забування», згідно з яким людина забуває 60% завченої інформації через годину, 65% через 10 годин та 80% через шість днів. Далі процеси забування сильно сповільнюються, і через місяць в пам’яті залишається приблизно стільки інформації, скільки через 6 днів після запам’ятовування. Нещодавно феномен забування розглянули у двох публікаціях часопису Nature. В першій статті Метью Вокер з Університету Каліфорнії (Берклі) та Роберт Стікґолд з Гарвардського університету розглядають зв’язок між забуванням і формуванням знань та забуванням і сном. У другій статті той самий Метью Вокер та Брюс Мендер з Університету Каліфорнії (Берклі) порівнюють ці процеси у ранньому та зрілому віці.
Вокер та Скікґолд стверджують, що забування найшвидше відбувається уві сні, а саме у стадії сигма–ритму. Сигма–ритм – початкова фаза повільного сну, яка настає відразу після дрімоти й характеризується сплеском мозкової активності до 12–14 Гц, який чітко видно на електроенцефалограмі. Головне призначення сигма–ритму – «вимкнути» зовнішні подразники, щоб зберегти людину уві сні. Водночас саме в цьому стані найактивніше відбуваються процеси, за яких отримані протягом дня знання інтегруються у досвід, а вся зайва інформація відкидається. Вчені висновують, що людський мозок забуває «активно», а саме забування тісно пов’язане з адаптацією до навколишнього середовища та формуванням корисних знань. Щоб довести це, Вокер та Стікґолд дослідили реакцію 15–місячних дітей на низку беззмістовних слів, перший склад яких натякав на останній. Виявилося, що тільки ті малюки, які в день експерименту спали, змогли ввечері розпізнати зачитані їм зранку слова.
Вокер та Мендер простежують зв’язок між запам’ятовуванням і віком. Вчені відібрали дві групи людей, перша з яких складалася з 20–річних, а друга з 70–річних. Зачитавши їм кілька непов’язаних між собою слів, експериментатори запропонували респондентам їх відтворити. Виявилося, що 70–річні не лише відтворили менше слів на бліц–тесті (що є очевидним з огляду на вікове ослаблення коґнітивних здібностей), а й показали набагато гірший результат наступного дня після сну. Вокер та Мендер дійшли висновку, що з віком мозок людини запам’ятовує щораз менше інформації, адже в ньому вже сформовані необхідні шаблони поведінки. Отже, забування у старшому віці – це не недолік, а просто властивість людського мозку. На жаль, герой Борхеса до цього так і не дожив. Він помер 21-річним.
07.02.2013