Помер Олексій Шалайський, епоха української журналістики розслідувань.

Помер Олексій Шалайський. 58 років. Серце.

Епоха української журналістики, журналістики розслідувань, але не тільки. Найширшому загалу став відомий як редактор "Наших грошей", посвячені цінували його ще зі Львова.

Вмів вчити, вмів критикувати, не ображаючи гідності. Вмів бути чесним.

"Журналісти, на відміну від інших митців, не лишають по собі ні картин, ні симфоній, ні скульптур" (Олексій Шалайський)

Писав:

"Слави теж цілком вистачає. Варіантів слави може бути два: або тебе люблять чи знають 5 мільйонів людей (але серед них немає еліти, так би мовити, держави), або тебе ненавидить, але поважає група з тисячі, але це високий рівень або інтелекту, або адміністративних посад. Мене цей другий варіант цілком влаштовує, бо мене цікавить і високий рівень ворогів наших, і високий рівень наших друзів. Хочеться жити цікавіше, а цікавіше – це тоді, коли спілкуєшся або опонуєш цікавішим людям".

Перші майже тридцять років прожив у Львові. На журналістику навернув вуйко, радіожурналіст Володимир Шалайський, своїм інтерв'ю: "Він мене вивернув, потім назад згорнув. Я був у такому шоці, що буквально за тиждень захотів бути журналістом. Бо зрозумів, що це прекрасна професія – вивертати людей".

Перша газета, яку робив, висіла просто на журфаці: настінна – були тоді такі – газета "Точка зору", міняли раз на один-два тижні. Тексти друкували на машинці, вирізали, клеїли, макетували. Мали кілька власкорів в інших містах, зокрема в Києві та Єревані. Одного разу навіть Роман Іваничук віддав свій текст, який не пройшов цензуру в "Літературній Україні". Читачі спеціально заходили в університет, щоб прочитати свіжий випуск.

На другому-третьому курсі писав у "Братство", самвидавчу газету "Студентського братства", яку нелегально друкували у Вільнюсі і привозили в наплічниках до Львова, продавали її (за 15 копійок!) на "клюмбі".

1990 року його, ще студента, Сергій Герман запросив у нову газету "Ратуша". Паралельно публікувався у Кривенковому тижневику "Пост-поступ" (під псевдом – бо ж то були "конкуренти").

Потім Михайло Хвойницький запросив Олексія в телекомпанію "Міст", потім – десь пів року був редактором відділу українських новин у "Поступі", звідки у 1998 році подався в Київ. Спочатку потрапив на УТ-1: "Я став на кілька тижнів абсолютно випадково головним редактором “УТН” зі штатом 500 людей", – але Сашко Кривенко, який також 1998 року вчергове подався здобувати Київ, запропонував стати редактором відділу "Суспільство" в журналі "ПіК", який навесні 1999 року заснував Зиновій Кулик: "Слухай, нащо тобі телебачення – ця скринька ідіота. Пішли робити журнал, всі свої".

Далі була інтернет-журналістика: сайти "ForUm" і ProUA, "Дзеркало тижня".

Згадував:

"Коли до влади прийшов Янукович, я був змушений піти із класичної журналістики, й ми тоді створили з партнером і колегою Юрієм Ніколовим «Наші гроші». Ми вперше побачили, що можна існувати на гранти, й вирішили пересидіти похмурі часи Януковича у грантовій журналістиці, а потім повернутися в класичну. Але «потім» так і не настало...

Хтось заплутав клубок, а ми сидимо і його розплутуємо. Це така інтелектуальна забава. Головоломка. Ребус".

Через рік, розв'язуючи один з таких ребусів, Олекса викрив міністра енергетики Юрія Бойка і фактично одноосібно створив справу, про яку довідалася вся країна, з умовною назвою "вежі Бойка".

2013 року отримав премію премію "За поступ у журналістиці", яку дуже цінував:

"Для людей, які працювали з Сашком Кривенком, отримати премію його імені – це те саме, що отримати Пуліцер. Таких людей є багато, тому що Кривенко, як улюблений його Сковорода, просто йшов по життю, а до нього долучались постійно неофіти, учні, друзі, чимось осяювались від нього і розходились по інші кутки, набирали свої ватаги людей і т.д., і т.д.

В результаті дійшло до того, що тепер багато молодих журналістів на прізвище Кривенко питають: хто це? А насправді сьогодні після цього розходження його учнів по світу Кривенка зараз є більше, ніж тоді, коли він жив. Я насправді думаю, що він десь і зараз є і десь собі іде".

2016 року проєкт "Наші гроші" було нагороджено міжнародною премією "Вільна преса Східної Європи".

Казав:

"Банальна річ полягає в тому, що правда захищає. Навіть якщо пишеш про те, що людина вкрала мільйон доларів, то вона не буде тебе переслідувати, якщо це справді так. Ще захищає відомість – відомість тексту й людини. Важче вдарити цеглою того, кого знає пів країни, ніж людину, яку знає тільки ваша мама.

Нам ніколи не погрожували фізично. Були погрози по телефону та суди. Але щоб обіцяли приїхати й переламати ноги – на щастя, не було. Аналізуючи історії, коли журналістів били, підпалювали їм щось і так далі, – чесно кажучи, в 90 % випадків ці тексти журналістів були, м’яко кажучи, недосконалі. Там була частково брехня або нібито правда, але написана таким образливим стилем, що будь-кому захочеться підпалити двері. Так що все може виглядати банально, але факти захищають.

Я вважаю, що журналіст, який хоче стати розслідувачем, має велетенські перспективи, особливо в Україні. На жаль, розслідувальна журналістика розвивається в тих країнах, де погано працює правоохоронна система. Коли людям, які постраждали від корупції, немає куди йти, вони йдуть до журналістів. Саме тому рівень української розслідувальної журналістики є одним із найвищих, я думаю, у світі".

Тиждень тому анонсував новий проєкт "Наших грошей" "Корупція під час пошуку ворогів народу":

"Вперше в нашій історії проєкт буде стосуватись не лише корупції, а й диктатури. Саме тому грантодавці нам тут не поможуть: у політику вони не лізуть, а диктатура – це політика.

Проєкт стосуватиметься того, як фальшиві звинувачення в «пособництві ворогу» використовуються для роздягання бізнесу і залякування неугодних.

Теперішня система функціонує таким чином, що невинна людина юридичним шляхом не може довести, що вона не злочинець. Ані в санкціях, ані в кримінальних провадженнях.

Ультимативна можливість загнати будь-кого в СІЗО чи в жебрацтво – безумовна спокуса для влади, і це шлях до диктатури. Хоча нас більше цікавить корупційно-хабарницька складова цього процесу.

Ми хочемо не стільки описувати конкретні історії, скільки створити повну картину, для чого потрібно зібрати і проаналізувати всі випадки «пособництв». Лише в такому разі ми можемо пропонувати законодавцям шлях до того, щоб вгамувати опричників".