На думці мудре:
«Carpe diem!»,
та зрідка дневі,
гостеві, радієм.
Із збірки «Серед рядків і давніх, і нових»
«День цей лови» (Carpe diem) – таким Горацієвим афоризмом з оди «До Левконої» (І, 11) розпочинає свою книгу Андрій Содомора. Розпочинає не просто книгу, а мандрівку стежками Слова, античної (і взагалі – світової) та рідної, української, культури, розпочинає врешті – бесіду з читачем: «Сядем собі брате мой, сядем для бесíди» (Григорій Сковорода). Для бесіди треба принаймні двох. Автор запрошує читача до співтворчості, закликає, услід за Горацієм, наважитись на розум – sapere aude.
Цими словами з послання «До Лоллія» Андрій Олександрович оздобив колись свій підпис авторові цих рядків на «дніпровському» томі славетного римського лірика. Звідтоді з’явилося й друге, оновлене, видання Горація («Апріорі», 2021), що, як і книга «Афористичні етюди», засвідчує подиву гідну, понад півстолітню ненастанну працю зі Словом і – для Слова.
«Против рожна перти, / Против хвиль плисти», – нелегка ця праця, легкі лише для читацького ока її плоди, в чому можна переконатися вже на вступному етюді. У листовному відгуку на «Живу античність» професор Володимир Ярхо зазначав: «... пейзаж Лесбосу змальовано так, мовби Ви тільки-но звідтіля повернулися». Натомість етюд «День цей лови» справляє враження, ніби Андрій Содомора на машині часу побував у гораціанському Римі, бачив і чув, як поет створює рядки: Tu ne quaesieris, scire nefas, quem mihi, quem tibi... – а то й сам підказував йому доречні слова.
І в цьому радісному і вдумливому carpe diem – підсумок античної культури і водночас проєкція на майбутні віки, заклик до читача сьогоднішнього: день цей лови, дня не змарнуй, – всякий переклад залишатиметься приблизним відлунням. Лише два слова, що коментар до них потребував би не одного тому. А проте ніякий коментар не виповнить сенсів лаконічного Горацієвого carpe diem, адже келих, який залишила нам античність, завжди лишатиметься недопитим.
Аж раптом на наступній сторінці – похмуре carpimur: «[час щомиті] надгризає нас». Але між двома фразами насправді нема суперечностей: «Крайнощі, “memento mori”, в античному сенсі цього вислову, і “vivere memento”, – сходяться, бачимо, й тут: давні елліни, та й виховані на їхній поезії римляни, саме тому й були такими життєлюбами, що не уникали думок про смерть...» (етюд Memento mori).
Хто мав у школі чи в університеті оглядовий курс латинської мови, той неодмінно завчавав напам’ять список крилатих латинських фраз – афоризмів. Завчав, щоб потім усе забути, адже механічне запам’ятовування не провадить до джерел тих висловів, що залишалися для учнів здебільшого набором незрозумілих чужих слів – ні про яке глибше опанування латини на таких курсах зазвичай не йдеться.
На гадку спадає герой милої трагікомедії «Тільки з твоїм партнером» мексиканського режисера Альфонсо Суарона – лікар, що на кожному кроці, доречно чи ні, вставляв латинські примовки. «Де ти цього набрався?» – запитує дружина. «Отці-єзуїти...» От і весь плід такого навчання!
Але не для хизування освічена людина має латинські афоризми. Кожен з них веде ad fontes, і то не лише в часи античности: з плином віків крилаті фрази починають жити власним життям. Рядок Sunt lacriamae rerum («Є-таки сльози речей») з «Енеїди» став не лише програмовим для Андрія Содомори: ним, казав Віктор Юґо, Вергілій підсумував весь фаталізм античності й провидів усю меланхолію нових часів. Адже крилаті вислови набувають дедалі нових, інколи зовсім протилежних до початкових сенсів – про що в етюді Labor omnia vincit.
Слова «Праця все подолала», на противагу узвичаєному спрощеному перекладові «Праця перемагає все» (що обертає мудрі слова на збаналізовану агітку), та ще й поєднані з епітетом improbus (як заперечення до probus – добрий, талановитий, праведний, чесний, смирний), насправді не провіщають людині такого вже й радісного майбутнього – «Праця все подолала – / Силою». І в цьому «силою» – відгомін «кривдної», «надмірної» праці з Вергілієвої поеми, що постає ілюстрацією нинішнього дня, коли праця справді стала кривдною, наче пожираючи людину.
Раз по раз торкається Андрій Содомора проблеми неперекладности, яка виявляється особливо гостро саме під час перекладу афоризмів, коли всякий переклад – безконечне наближення ціною болючих жертв і без надії врешті повторити оригінал, як про це, серед інших, – в етюді Fit via vi: «От перекладач і шукає»...
Кожен етюд – своєрідна біографія латинських афоризмів. Книга творить цілість, її структура продумана й довершена, один епізод плавно перетікає в інший, а водночас книгу цю – як і всяку велику Книгу – можна розгорнути на будь-якій сторінці, але не навмання, а знайти щось потрібне саме цієї миті для свого настрою. Розгорнути – і поринути стежками Слова, які врешті приведуть читача до себе самого.
***
То видався гарний день – затишний, багатий добрим товариством і бесідами в сократівському дусі, як це любив Пліній Молодший. Горацієве «День цей лови» визначало настрій і колір. Додому я їхав од львівської АС-2 й розташувався в чекальні. Черезпліч – неодмінна торбинка з книгами: щойно подаровані «Афористичні етюди» із щирою дедикацією автора, збірка Содомориної сестри, Марти, та якийсь перекладний роман. Сідаю, щоб збавити час, першими дістаю «Афористичні етюди», оглядаю. Зненацька підходить дівчина: «Ой, а що це у вас за книга? А я теж люблю читати!» – «Книга есеїв на античні мотиви...» – «А я, знаєте, більше люблю романи». Далі панна переказала сюжет щойно прочитаного роману «Квартира на двох». Назва мені, певна річ, нічого не говорила. Переказала й зникла – як раптовий подув вітру, як жуль-вернівський зелений промінь. Властиво, я не встиг виявити жадної реакції, але в цей романтичний вечір (було чотирнадцяте лютого!) не благословлялося ніякої романтичної історії, пов'язаної з книжковою панною, – принаймні не для мене. La fille n'était pas seule. Вона була з якимось парубком, тож для вашого покірника місця не залишалось. Адже я хлопець несміливий і бандуруватий – «мамине нещастя», як мене називає одна прекрасна колежанка. Аби мені не бракувало авантуризму, то міг би-м навіть підтримати розмову. Герой того роману був, хоч як це дивно, редактор, як і автор цих рядків, – чим не привід розгорнути бесіду... Mais la fille n'était pas seule.
Це тривало кілька секунд, я не розгледів гаразд обличчя панни, не пам'ятаю її голосу. Досі залишається загадкою, чому вона вирішила підійти до незнайомця в чекальні й перекинутися кількома словами про книги. Запевне не мала романтичних мотивів, адже була, як мовилося, не сама. Але я – «перечулений» чоловік, істий Северин фон Захер-Мазоха. Цієї історії, звісно, не досить для кохання чи якої манії, однак досить для почесного місця в скрижалях пам'яті. А пам'ять повела навпростець до «Сивого вітру» Андрія Содомори.
Ми з приятелем одного разу розважали про те, яка з малих речей Андрієві Олександровичу вдалася найкраще. Приятель обстоював «Фотель пана Дучака», я – «Сивий вітер». Цей прекрасний (і кінематографічний!) текст на одну сторіночку, здається, підсумовує естетичні шукання всієї французької Нової хвилі. Нині ж я наче опинився на знімальному майданчику, де екранізували улюблену оповідку улюбленого письменника. В Содомори – дещо інший настрій, без слів, сам лише погляд, хвилевий, проймаючий і – склярований. У мене ж було слово, був непосередній, хай і обірваний, контакт. Але було те саме відчуття погідности, достатности миті, коли не сталося нічого зайвого, що могло б порушити мить, – «День цей лови».
09.04.2025