Існують запитання, на які важко дати просту відповідь, оскільки жодна проста відповідь не буде одночасно необхідною та достатньою умовою для формального опису істинності твердження.
Якщо ви не мали справи з формальною логікою, я зроблю короткий і доступний екскурс у суть цих понять.
Необхідна умова – це умова, без якої певне твердження не може бути істинним. Наприклад, щоб квадрокоптер міг летіти, йому потрібен повітряний простір. Тобто наявність повітряного простору – необхідна умова для польоту.
Достатня умова – це умова, яка сама собою гарантує істинність твердження. Наприклад, якщо квадрокоптер оснащений автопілотом, він може летіти автономно. Тут наявність автопілота – достатня умова для автономного польоту.
Необхідна і достатня умова – це умова, яка одночасно є і необхідною, і достатньою. Наприклад, для квадрокоптера умова «мати чотири ротори» є необхідною і достатньою для того, щоб він був квадрокоптером (за визначенням).
Якщо перевести формальну логіку в площину дискусії про релігію, то могло б вийти щось у дусі: «Якщо людина є християнином, то вона вірить у Бога». Тут «віра в Бога» є необхідною умовою для того, щоб бути християнином. «Якщо людина хрещена в християнській традиції, то вона є християнином». Хрещення – достатня умова (але не обов’язково необхідна, бо можуть бути винятки, як-от віра без хрещення). «Людина є християнином тоді і тільки тоді, коли вона визнає християнство і підпорядковується його приписам». Визнання християнства є необхідною і достатньою умовою для того, щоб бути християнином.
Але чи є визнання християнства необхідною і достатньою умовою для того, щоб бути добрим християнином? Справжнім християнином? Послідовним християнином? І що означає «бути добрим християнином»? Те саме може стосуватись і будь-якої іншої релігії.
Не робити кривди іншим, бо через це потрапиш у пекло? Тобто якби не страх покарання, то скільки релігійних адептів не робили б певних вчинків, які, з точки зору їхнього релігійного вчення, вважаються ганебними? Скільки людей були б справді «чемними», якби не їхній страх, що за «поганий» вчинок їх побʼють палкою? Питання у тому, що керує нами: внутрішній моральний закон (зараз оминемо підґрунтя його формування) чи архетип страху, який є набагато давнішим за будь-яку релігію, культуру, мову та навіть за саму людську істоту.
Якщо відповідь виявиться ствердною, то чи може йти мова за таких обставин про «доброчесність» як про чесноту? Чи це є вимушеною доброчесністю, щоб уникнути кари? Не кажучи вже про систему винагород, які також присутні у релігійних концептах за конвенційну поведінку. Ну що ж, в такому разі мета виправдовує засоби, як міг би сказати засновник ордену єзуїтів Ігнатій Лойола. І було б навіть важко з ним не погодитись.
Перенесімося десь у століття IV–V, кудись, скажімо, на Близький Схід.
Он у тіні фінікових пальм неподалік Ісфахану, десь на просторах Персії, розташувався на перепочинку караван грецького купця з Константинополя Стратонікоса, що мандрує Шовковим шляхом. До погроз Персії ядерною зброєю та введення митних тарифів заморськими партнерами залишається ще близько півтори тисячі років, але в Стратонікоса і без того повно причин для хвилювання. Адже він живе в світі, де ще не існує міжнародного розшуку, кримінального права, інтерполу, міжнародних судів, відеофіксації, трекінгових систем та супутникового звʼязку. Антидепресанти, заспокійливі, психотерапію та страхування ще також не винайшли. Тому якщо на його торговий караван нападуть розбійники, то його і його верблюдів сплюндрують, охорону вбʼють, а товар і слуг вкрадуть – це буде безвихідна ситуація. Це ж дикий світ з дикими людьми. Кради – вбивай – ґвалтуй чужих верблюдів, і тобі за це нічого не буде. Чи буде? Так, надія у Стратонікоса все ж є, і надія ця не на верховенство права, а на те, що грабіжники якщо й нападуть, то виявляться віруючими людьми. І змилостивляться якщо не над його рабами, охороною і крамом, то хоча б над ним та верблюдами.
Тому з точки зору аналізу позитивних та негативних впливів, які релігії чинять на розвиток людської цивілізації, у загальному заліку, найімовірніше, виникнення релігії несе в собі значно більше позитиву, ніж гальмування науки та технічного прогресу в певні періоди історії, вбивство сотень тисяч невинних жінок, вчених-єретиків, невірних та мільйонів, які загинули внаслідок релігійних воєн та конфліктів. Адже, можливо, саме виникнення такого явища, як релігія (і тут уже байдуже, яка саме), в якості прототипу інституту моралі і дало можливість купці диких людей розплодитись до сотень тисяч, мільйонів і навіть мільярдів, а не залишатись і надалі на етапі племінно-общинного ладу, коли племена регулярно тільки так і розважалися на вихідні, що нападали одні на одних без жодних загроз відхопити за це бодай якось.
Але питання залишається відкритим: страх відхопити є необхідною чи бодай достатньою умовою для того, щоб бути хорошим вірянином? Звісно, будь-яка релігія – це не лише про «відхопити», але саме «відхопити» знаходиться в центрі більшості світових релігій, не кажучи вже про авраамічні. Бо людина – це істота, якою керують два основні фактори: страх і бажання до задоволення. Бажання до задоволення – це складніше, бо воно може починатися з задоволення найнеобхідніших потреб, таких як потреби в повітрі, їжі, безпеці, сексі, і закінчуватися ефемерними пошуками щастя та сенсу в цій безкрайній il deserto rosso поміж барханів і фінікових пальм. А от страх – він універсальніший. Не тому, що примітивніший, а тому, що банально сильніший. Бо якщо задоволення – це мотивація з позитивним підкріпленням, то страх – мотивація з негативним підкріпленням. І хоч немає однозначної відповіді на те, яка мотивація сильніша, бо все залежить від конкретної ситуації, однак щось підказує, що для більшості страх отримати в чоло таки сильніший за прагнення отримати похвалу чи цукерку.
Цікавим є те, як одні групи людей, метою яких мало би бути стати кращими собою (бо хіба не це повинно бути метою кожної релігії?), просто намагаються бути кращими за інших: християни вважають себе кращими за безбожників, іудеї – за християн, а мусульмани впевнені, що можна жорстоко карати всіх, хто насмілився пожартувати з їхньої релігії.
Коли я потрапляю в ситуацію, де мене намагаються примусити відповісти на запитання, чи вірю я, я відповідаю, що за своїм віросповіданням я – раціоналістка. Якщо ж такої відповіді виявляється недостатньо, це ламає мозок співрозмовнику і з мене намагаються витягти більш розлоге пояснення, я вже знаю одне: якщо потрібно пояснювати, то краще вже нічого не пояснювати – і кажу, що вірю. Вірю в зоряне небо над головою, внутрішній моральний закон і в Збройні Сили України. Не вірю тільки, що страх може зробити з когось кращу людину – він може лише примусити ту людину поводитися краще. Але чи це те саме?
Роксана Торська, кандидатка технічних наук, програмістка, викладачка Національного університету “Львівська політехніка”
04.04.2025