Банальність війни

Днями мене запросили взяти участь у дискусії в Києві в рамках проєкту, присвяченого майбутньому Одеси. Дискусія як дискусія, таких зараз чимало відбувається на багатьох майданчиках. Я слухав, як учасники розповідають про те, як займатися бізнесом у місті під бомбами, як треба змінювати «одеський міф», тобто сприйняття південного міста його мешканцями й гостями, але не бачив у цьому навіть натяку на майбутнє.

 

 

Адже майбутнє Одеси, як і будь-якого іншого українського міста, – не у створенні міфів, а в результаті війни. Якщо Україна відібʼється і стане європейською країною, Одеса перетвориться на один з найважливіших портів континенту. Якщо наш шлях до Європи виявиться довшим, то й розвиток міста стане не таким інтенсивним. Якщо Україна втратить можливість контролювати море, Одеса перетвориться просто на глухий кут на карті країни, бо незрозуміло, як розвиватиметься порт без моря… Але навіть із морем: багато що залежатиме від рівня гарантій післявоєнної безпеки. Бо якщо цей рівень не буде належним, саме Одеса – як вже неодноразово бувало в її історії – може стати форпостом реакційних сил, які будуть наполягати на «грузинській моделі» функціонування порту і країни. І про всі ці варіанти потрібно думати вже сьогодні – закінчив я і нагадав учасникам про долю Трієсту, найважливішого колись порту Австро-Угорщини, а тепер просто прекрасного італійського міста, яке живе своїм минулим. Саме такої долі Одесі варто було б уникнути…

 

І тут немолода одеська професорка із роздратуванням перервала цей «набір банальностей», як вона визначила мої міркування. «Дякую за нагадування, що ми у війні. Немов би ми цього не знаємо!»

 

Цієї глузливої ремарки я, щиро кажучи, не передбачив. Але вона продемонструвала, як принаймні частина українського суспільства намагається – і це вже не вперше в нашій історії – позбутися реальності й підмінити її спробою повернутися до комфортних довоєнних дискусій, які тепер оголошуються розмовами про майбутнє. Війна в цих розмовах – дійсно прикра банальність, яку краще не помічати, бо інакше вона владно й жорстоко перекреслює удаваний світ, у якому ти живеш. Коли ми вели розмову на одному зі столичних майданчиків, в Одесі було чутно вибухи – але що таке реальність банальних вибухів у порівнянні з красою й затребуваністю міфологічного простору, в якому ти розташувався.

 

Бажання видавати минуле за майбутнє стало вироком для багатьох народів, які не бажали рахуватися із сучасністю. Адже майбутнє тим і відрізняється від минулого, що ти уявляєш собі безліч варіантів і до кожного прагнеш підготуватися. Що ти мислиш не категоріями бажань, а категоріями можливостей. Що ти не імітуєш, а проживаєш життя, навіть життя у війні. Якщо ми чесно скажемо собі, що наше спільне майбутнє залежить від результатів війни і що ці результати можуть відрізнятися від наших очікувань і мрій, ми побачимо, скільки шляхів для збереження України відкриваються за будь-якого варіанта розвитку подій. І тоді наше суспільство позбудеться своєї знаменитої амбівалентності й інфантильності, коли ми одночасно бажаємо перемовин й не бажаємо жодних поступок ворогу, хочемо закінчити війну на східному кордоні і з розумінням ставимося до тих, хто поспішає на західний кордон. Тоді ми усвідомимо, що Україна як держава може певний час функціонувати навіть без найважливіших своїх міст, а ось ці міста без України перетворюються на цивілізаційну пустку. Ні, війна – не банальність, війна – це реальність. Банальність – це здатність людини не помічати війни.

 

«Тему ядерки ще не розкрито», – продовжувала глузувати одеська професорка. І я згадав свої відвідини Хіросіми, прекрасного японського міста, що назавжди перетворилося на історичний символ ядерної катастрофи. Але це для політиків, істориків, журналістів і туристів. А для своїх мешканців Хіросіма – просто квітуче місто, яке вони люблять, яке вони відбудували з попелу в буквальному сенсі цього виразу. У цьому місті, населення якого сьогодні, напевно, більше за населення Одеси, я подумав, як важливо продовжувати йти вперед і наповнювати життям навіть мертві міста. Але для цього потрібно насамперед усвідомлювати реальність, воєнну реальність наших часів.

 

 

21.07.2024