Четверта група крові

Якось наче й призабула, яку групу крові маю. Аж ось перед операцією зробили повторний аналіз, незважаючи на відповідний штамп у паспорті. Четверта. Пригадала: рідкісна група. На нашій планеті осіб із такою – начебто лише п’ять (інші джерела – сім) відсотків. Це дуже молода кров: їй тільки дві тисячі років. І з’явилася вона випадково – в результаті змішування індоєвропейської та монголоїдної рас. Ця група була відкрита порівняно недавно, 1902 року, вченими Декастелло і Штурлі.

Поґуґлила й наткнулася на формулювання: «Люди цієї групи дуже спокійні і раціональні. Вони часто стають художниками, поетами або дизайнерами, тому що в їхній крові тече творчість і багатогранність... Ця група крові – як в Ісуса Христа». Тут мене, звісно, опанував сумнів і скепсис. А ось те, що цей тип крові приймає абсолютно всі інші групи, однак переливати її можна носіям лише такої ж групи, четвертої, – мені запахло специфічним біологічним егоїзмом.

Власне, я не так про кров як біологічну парадигму, а – про самоідентифікацію. Захотілося шар за шаром, верства за верствою дослідити той гумус, який з роками наскладався і витворив мою соціоістоту, саме ту, якою я є нині. Передусім тут мені йдеться про національну тожсамість. Нагальна потреба «археології». Невже не переймалася цим раніше? Та ні, ловила себе на певних міркуваннях, рефлексіях. А ось цілісна картина – чи складеться вона колись: як вона творилася, які чинники, фактори сприяли?

Через те – фрагменти, які зринають спонтанно, асоціативно.

Повернімося до крові. До раси. Маю широкувате (кругле) обличчя. Високі вилиці. «Східний» розріз очей зі специфічною складкою біля внутрішнього кутика. Пригадую, у «Зачарованій горі» Томаса Манна про десь таку складку згадується в описі однієї з героїнь (треба перевірити!) – як ознаку «східної» зовнішності. Див. вище: четверта група крові з’явилася в результаті змішування індоєвропейської та монголоїдної раси. В уже зрілому віці дослівно піймала себе на тому, що в людському тлумі десь на майдані або ж у театрі, перебігаючи поглядом по рядах, нібито шукаю когось. Знайомих? Напевне. Та не просто знайомих. Не тільки знайомих. І коли це усвідомила – дивувалася з самої себе. Я абсолютно інтуїтивно шукаю свою… расу! Шукаю вилицюватих, круглолицих, зі «східним» розрізом очей! І вдавалася до цього дуже давно й абсолютно неусвідомлено. Не вірю в так званий поклик крові, але…

Коли роздивлялася під цим кутом зору фото моїх батьків, виявила: обидвоє вилицюваті, хоча, на перший погляд, достеменно не схожі одне на одного. Згадала фото діда, маминого батька (пропав безвісти на Другій світовій): його портрет – чоловіка зі строгим поглядом і високими вилицями. Змалку запам’ятався мені саме цим портретом на покутті – між крейдою побілених стін. Іноді раптовим поглядом зиркну на себе в дзеркалі – …дід! Риси діда мого передалися через маму. Якось трохи моторошно. Гени. Гени – дивовижна штука, так. Вважала, що схожа на маму. Та на окремих фотографіях – схоплена під певним кутом, при певному освітленні, – я дуже подібна на батька. Мене це завжди дивувало – ця генетична гнучкість – не лише на власному прикладі.

Втім, прізвище батька – Таран – навіює мені щось кельтське. У кельтській міфології Тараніс – бог грому, блискавок і небесного вогню. Перекладається як^. «Громовержець», і в шерегові присвят він ототожнювався з Юпітером. Один із прадавніх кельтських богів.

А мамине прізвище – Шадура – утворене нібито від мусульманського імени Шадур (Садур), яке означає перший, голова, керівник. А може, Шадура – видозмінене від Шудря-Шудра, що санскритською означає слуга?

Написала щойно: шукала свою расу. Може, це чорні клобуки? Вікіпедія: «Вперше назва "Чорні клобуки" була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє – 1193 року. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуків входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї, …які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось)».

Мої батьки – автохтони, родовід кожного з них пов’язаний якраз із селами на Пороссі. Ось і фантазуй на тему генів, походження. Звісно, українці мають мішанину різної крові: жодна нація не є генетично стерильно чистою з часів кроманьйонців і неандертальців (та й націй же тоді ще не існувало!)

Чи з усвідомленням того, що в моїй крові, можливо, є мікроцівочка монголоїдна, я почуваюся менш українкою? Що за питання? – сміюся.

А коли почала усвідомлювати себе саме як українка?

От запитання.

Не можу сказати, що в нашій сім’ї нас із братом змалку спонукали до розвитку національної самосвідомості (як-от, приміром, виховують дітей у Польщі): часи були абсолютно несприятливі. Радянський режим, м’яко кажучи, не толерував. Тим паче, батько перебував як остарбайтер у німецькому полоні – а це означало, як мінімум, що відповідні органи тримали за ним око. Пригадую, батько розповідав якось: не раз агітували його, доброго вчителя, вступити в партію (як відомо, в СРСР була одна-єдина партія – КПРС). Він усіляко відмовлявся, посилаючись зокрема і на своє вимушене перебування в Німеччині. На що «отвєтствєнниє товаріщі» з райкому нарешті зізналися: мовляв, та ми про вас знаємо більше, ніж ви про самого себе!

До речі. Саме через пережиту тривалу травму як жертва нацизму батько мав дуже підірване здоров’я (непосильна праця в Німеччині щодня по 10–16 годин на вагоноремонтному заводі, виснаження, постійна загроза смерті), довго хворів і ледве допрацював до виходу на пенсію. Брат і я були свідками його психологічного й тілесного страждання також і через стеження радянських спецслужб за ним як за «неблагонадійним». Відтак батькова травма стала й нашою, оскільки й ми зазнали стеження спецслужб СРСР – кожне під час навчання у ВНЗ й надалі…

Повернімося до моментів самоідентифікації, які не були аж наскільки очевидними зі зрозумілих причин. Запам’яталися хіба окремі репліки, які з часом, у належний момент, склалися у відповідний пазл. «Не встиг із армії прийти – а вже штокає і какає», – так батько говорив про колишніх учнів. (Поясню, раптом хтось не розуміє: штокає – від російського что, а какає – від какой, какое). Радянська армія, звісно, була одним із потужних інструментів русифікації.

Пригадую, може, перший епізод, коли спонтанно подала голос моя тожсамість. Москва, куди ми з мамою приїхали в гості до родички. Орієнтовно 1964-й, мені 10 років. Їздимо по території ВДНГ (як же бути в Москві й не навідатися туди?) на екскурсійному автобусику. Почувши нашу з мамою розмову, чоловік поряд завважує: «О, хохлушки!» Я раптом вибухаю: «Не хохлушки, а українки!» Досі не знаю, де взялася відвага на репліку: була боязкою й закомплексованою дитиною.

Десь у тому самому віці почала писати вірші. І «друкувати» книжки, цілковитий наївний «самвидав». (Десь і досі зберігаються в надрах мого архіву). Писала переважно рідною мовою, але ж і російською також! Панівна «аура» була на ті часи відповідною: все російське – передове, «вищий сорт», а все інше – другосортне… І не обов’язково, потвердять соціопсихологи, щоб такий посил було артикульовано відкрито, очевидно. Суспільна практика тому підтвердження. І та дівчинка, якою я була, в оточенні суцільного суржику побутової мови й мови літературної – яка звучала тільки в стінах школи – так само, як і багато хто, підсвідомо відчувала: своє, рідне – надто звичайне, звичне. А ось російське – особливе… І – пішли недолугі, неживі віршики. Та ніхто не сказав на ту пору: кинь! Пиши тільки рідною! Навіть батьки. Навіть учителі. Та слово начебто само собою – така його природа – впливає, вчить, веде за собою чутливого, накреслює шлях – хай це метафізика, містика. І ось потрапила до моїх рук книжечка історичних повістей Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка «Неопалима купина». Вона перевернула мій світ. Я збагнула, що писати маю лише рідною.

Уже пізніше, цілком інтуїтивно, дійшла висновку: маю вивчати глибше саме рідну мову. Про російську філологію абсолютно не може бути й мови, хоча літературу російську читала, звісно. Та ніколи її не любила якось особливо. Розуміла підсвідомо: бути російським філологом – означає поширювати, пропагувати цю мову. Жити нею: розмовляти, писати, дихати, їсти-пити, бо мова будь-яка любить опановувати – панувати! – цілком, входячи в плоть і кров.

І кров…

Втім, російську мову вчила рівно стільки ж, як і рідну: в школі й університеті. Забігаючи наперед: спілкувалася виключно українською, опинившись в Києві 1971-го (початок навчання в університеті імені Тараса Шевченка). Часи були трагічні для українства: вже 1972 року – чергове «полювання на відьом», спецоперація КГБ «Блок». А філологічний, українське відділення – під особливим прицілом режиму. Не забуду збори (того-таки 1972-го), на яких виключили з комсомолу однокурсника: тільки за те, що він, імовірно, читав самвидавівське «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Це означало автоматичне вигнання з університету. Поламали долю…

А перед тим був скандал (ще на першому курсі), коли декан філологічного факультету зірвав нашу курсову стіннівку: там було «надруковано» мій вірш із рефреном: «Ти пам’ятай, що зрада рідній мові – це крок до зради рідної землі…» Наївність моя зашкалювала.

Дисиденткою я не була: занадто ляклива й обережна. Та як тільки хтось із знайомих починав російською – в магазині, інших громадських місцях – одразу ставила на ньому певний карб… недовіри. І намагалася триматися подалі…

На ту пору, студенткою і після закінчення університету, я ще не читала класичних творів Сімони Вейль «Укорінення» чи Ентоні Д. Сміта «Національна ідентичність». Зрештою, вони ще були не перекладені: радянський режим не толерував особистісного розвитку в жодному сенсі. Якби ж читала – то не рухалася б цілком інтуїтивно. Окреслювала б чіткіше для себе такі «прості» питання: хто ти така? Де твій «корінь і крона»? У чому твоя інакшість? Чи обов’язково визначатися щодо національної тожсамості?

Принагідні спогади. Початок 90-х. Розкішна зима. Запрошена в Підмосков’я, до Малеєвки. В будинку творчості письменників – семінар молодих літературних критиків України і росії. На ту пору – цілковита розкіш: ночівля в готелі в самому центрі москви, прийом у легендарному ЦДЛ (Центральный дом литераторов), переїзд до казкової засніженої Малеєвки, в письменницький райок. Там нас чекали різні творчі семінари, майже богемне вечірнє життя, щедре харчування. Для провінціалів, якими москвичі завжди бачили нас, українців, це було свято, за яким тоді – люби, небоже, правду – не хотілося бачити «пряник», «пиріг». Політика пирога і батога – винахід не росіян, але радянський режим вміло ним користувався. Запам’яталося, як російські письменники хитро намагалися втягнути нас, українську групу, в антисемітську провокацію. Так, серед лекторів та модераторів були і єврейського походження, ми ж не надавали цьому особливого значення. А росіяни під’юджували нас протестувати проти такого «засилия жидов» на семінарі «слов’янських літераторів».

«Недолюдьми» (Untermenschen) бачили німецькі нацисти євреїв. Чітко планували «вільну від євреїв», Judenfrei, Німеччину. Нацисти, як відомо, таки почали дуже планомірно й винятково жорстоко втілювати «остаточне розв’язання» «єврейського питання». Вони просто фізично винищували цілий народ. А нині російські політики, «властьпридержащие», ставлять собі за мету і фізичне, дотла, винищення українських міст і української людності, і цілковите знищення української тожсамості, окремішності, унікальності. Вони відповідно проголошують – відкрито, цинічно – остаточне вирішення «украинского вопроса» абсолютно в тому самому сенсі, як це проголошували нацисти. То в чому різниця між фашистами й тими, хто проголошує «війну з фашизмом»?

Здається, чи не 1989 року востаннє побувала в Москві. Конференція жінок-письменниць. Раптом виявилося, принаймні для мене: російських письменниць обурює створення в Україні «Руху за перебудову», вектор на самостійність, незалежність. «Что вы там задумали в Киеве?» – допитувалися вони тоном слідчих НКВД. Вчувалося: «Да как посмели?!» Я остаточно зрозуміла й поставила собі на карб: не збираюся пояснювати й доводити комусь, що мій народ і я маємо право на життя, на вільне дихання точнісінько так само, як будь-яка людина. І не мушу звітуватися перед «старшим братом» про це. Впевнена: це був мій останній візит до москви.

Мій батько, про котрого згадувала, був людиною, що любила родичатися. Тобто він переймався життям своїх ближчих і дальших родичів, любив ходити в гості, допомагати рідні (і не лише). Це звична практика патріархального суспільства, вона необхідна й доцільна саме в його координатах. А нам із братом батько не раз дорікав, що ми не такі. Саме життя розставляє акценти й вектори. Ми цілком у дусі часу збагнули, відчули на власному прикладі: головне – не кров, а душевна спорідненість, спільність засад і настанов духу. Свобода у можливості вибору, відповідальність за нього, людська й національна гідність, самоповага – ось ці підмурки.

…Щодо родичання, то, певне, я породичалася тепер із… тисом. У моїй крові – препарат із кори тисового дерева – Taxus brevifolia, він застосовується як хіміотерапія. Тож прикро мені, коли нині скільки поранених на війні росії проти України потребують донорської крові, а я не можу її вділити: кому потрібна затруєна хімією? Та, проходячи попри тисові кущі у Ботанічному саду, дивлюся на них із особливої прихильністю: може, вони врятували моє життя?