Камю, Христос та християни

4 січня 1960 року Альбер Камю разом із сім’єю свого друга Мішеля Галлімара повертався до Парижу. Ось уже більше року Камю жив у заміському будинку в Лурмарені як самітник і намагався дописати, як він вважав, найкращий зі своїх романів – «Перша людина». Скромна оселя, яку йому вдалося придбати завдяки коштам із Нобелівської премії, стала для нього, як він ділився з друзями, монастирем. Деякі листи він навіть жартома підписував «брат Альбер O.D.» (орден домініканців). Попередньо вихід нової книжки планувався влітку, тож до березня він мав завершити другу чернетку роману – першу напередодні знищив, вважаючи недостатньо правдивою. Камю писав автобіографію. Записи та нотатки того часу свідчать про те, що останніми роками він перебував у кризі: «Я воюю сам із собою, я або сам себе знищу, або ж зможу відродитися». Книжка мала стати його самоаналізом і ще одним циклом у творчості: абсурд, бунт, суд і справедливість, які він уже описав, і нарешті мала бути любов.

 

 

Подорож до Парижу стала останньою для Камю та Галлімара, який керував автомобілем. Автотроща, яка призвела до смерті видатного письменника, досі викликає дискусії – був це справді нещасний випадок чи таки спланований. За своє життя Камю нажив чимало недоброзичливців, але версія про вбивство поки не має переконливих доказів. Зрештою, Рене Лехманн, лікар Камю, був занепокоєний станом його здоров’я – туберкульоз нехай і поволі, але вбивав письменника. Напередодні трагедії Камю раптово попросив дружину, щоб у разі смерті його поховали в Лурмарені, це прохання не викликало навіть найменшого здивування аж до трагедії. Саме так і сталося – прощання з письменником розпочалося в домі Камю, далі процесія пішла на цвинтар, оминувши храми. Дзвони жодного з них не дзвонили, але оскільки цвинтар був поділений на дві, нехай і символічні, секції – протестантську та католицьку, вирішили, що Камю поховають на католицькій, оскільки в цій традиції він був охрещений.

 

Всупереч численним стереотипам щодо Альбера Камю, його тексти таки доволі помережані релігійними мотивами, особливо в останні роки життя. За кілька місяців до трагедії він зробив запис у щоденнику про церкву св. Юліана Бідного. Камю занотував, що це єдине місце, окрім Греції, де він відчуває присутність Христа. Згодом, роздумуючи про смерть, записав: «У Христі кінчається смерть, яка почалася в Адамі». Цікавим є навіть не те, що фраза очевидно перегукується із уривком із листа апостола Павла (1 Кор 15, 21), а те, що це богословська квінтесенція роздумів щодо проблеми страждання, яку пропонує християнство. За місяць до смерті в нотатках з’явився ще один запис – Камю переписав уривок із релігійного журналу. Занотував обурення св. Ігнатія Лойоли, який волів «померти з Христом, аніж жити без нього», бо навіть пекло зробило б його більш нещасним через тих, що відкидають Христа, ніж через найбільші страждання.

 

У цьому світлі відкриття Джованні Ґаетані виглядає не таким уже й незвичним. Дослідник віднайшов щонайменше трьох осіб, які завіряють, що Камю перед смертю навернувся в християнство. Перший із них – Ігнас Лепп, марксиський активіст, який сам прийняв католицизм, а згодом став священником, – запевняв, що в повоєнний час Камю переживав глибоку духовну кризу. Лепп наполягав, що письменник іде шляхом Августина: від маніхейства, яке пропонує дуалістичну ідею боротьби добра і зла, до християнства, де Христос перемагає зло смертю.

 

Альбер Камю справді був дуже добре обізнаний із творчістю Августина, саме його і Плотіна він досліджував у Алжирському університеті. Вважав його єдиним християнським мислителем, який насправді намагався осмислювати проблему страждання та боротьби добра і зла. Втім, письменник критикував учення Августина про первородний гріх, називаючи його вченням про несправедливість. Ці міркування він намагався продемонструвати в романі «Чума» через проповіді єзуїта Панлю. Смерть невинної дитини, яка описана в романі, – це камінь спотикання для Камю в християнстві. Він до кінця життя не міг погодитися, що можливо «полюбити те, що неможливо зрозуміти» і прийняти страждання та смерть безневинних. Це і різнило його з Отцем Церкви.

 

Слушність мав трапіст Томас Мертон, який гадав, що Августин був не надто доброю лектурою для Камю. І якби той читав свого сучасника єзуїта Теяра де Шардена, а не отця ранньої Церкви, то швидше би став християнином. Мертон вважав, що ідея первородного гріха, а саме розуміння гріха і благодаті, в Камю перетворилася на «богослов’я зла», що стало карикатурою на Бога-Отця. Втім, сучасник Камю єзуїт Піт Шоненберг вважав, що вчення про первородний гріх Августина, яке є основоположним для розуміння природи зла, – насправді наслідок некоректного прочитання Августином латинського тексту послання апостола Павла до римлян (Рим 5, 12). Слова Павла про Адама, «у котрім усі згрішили», слід тлумачити відповідно до грецького тексту –  «за умови, що всі согрішили» як Адам. Тобто Павло, на думку Шоненберга, намагався наголосити, що особисті гріхи кожної людини утверджують у ній гріх Адама. Саме так є в східній традиції християнства, де вчення про первородний гріх відсутнє. Східні богослови вважали, що гріхопадіння Адама та Єви є успадкуванням смертності чи «хворобливого стану», тобто внутрішньої надщербнутості і нездатності без Бога обирати добро, але не успадкованою провиною. Цікаво, як би розвивалася творчість Камю, якби він спілкувався із Мертоном та Шоненбергом чи знав про трактування гріха в східній традиції.

 

Наступним Ґаетані згадує відомого дослідника Жана Сароччі, який зі свого боку наполягав, що образ Камю ретельно скомпрометували, мало не вирізавши з його життя все, що стосувалося християнства. Проте з таким категоричним твердженням важко погодитися. Складно навіть порахувати, скільки відсилань до Христа та християнства містять його оригінальні французькі тексти – до прикладу, в україномовному тритомнику їх щонайменше двісті. Те саме стосується англомовних перекладів Камю. Натомість російськомовні переклади, особливо щоденників Камю, пройшли доволі ретельну цензуру і справді мають менше посилань на його роздуми про Христа, що навіть не викликає здивування. Сам Камю ще за життя страждав через різночитання своїх текстів і писав у щоденнику: «Я прошу лише про одне і прошу покірно, хоч і знаю, що це прохання незвичайне: читайте мене уважно».

 

Останній серед згаданих, Джованні Ґаетані – Говард Мумма, методистський пастор із США, який у 1950-х служив у Американській церкві в Парижі, запевняв, що перед смертю Камю бажав повторно охреститися. Проте Мумма вимагав від Камю привселюдного віровизнання – на що той, звісно ж, не погодився. У книжці спогадів Мумми є багато неточностей, що викликає сумнів у її достовірності, але невідомо, що саме є їх причиною – старість автора (бо ж писав він книжку в дев’яносторічному віці) чи субʼєктивне бачення пошуків Камю. Зрештою, Альбер Камю вже був охрещений у католицизмі, а тому цікавішим у такій ситуації було б не те, чи він навернувся, а чому він відвернувся від католицизму.

 

Усі ці свідчення, без сумніву, є цінними, тим паче виходять від різних осіб, список яких можна продовжити. Вже згадуваний Томас Мертон присвятив Камю шість есеїв, і в одному з них наполягає, що Камю точно не атеїст, а радше завзятий критик Католицької Церкви. Франсуа Моріак, з яким Камю провадив численні дискусії, волів називати його щонайменше релігійним мислителем. Чарльз Моеллер разом із Карлом Ранером після ІІ Ватиканського собору писав книжку про пасторальний супровід атеїстів – і вважав, що саме Камю втілює «богослов’я невіри», бо йому нестерпне мовчання Бога у відповідь на страждання людей.

 

На мою думку, намагаючись розгадати загадку стосунків письменника з християнством, варто звернутися до його життєпису. Тим паче, що досвід Камю може бути актуальним для українців, які вже протягом більш ніж десяти років війни ставлять прокляте питання Йова: «Де той милосердний Бог, коли ми страждаємо?»

 

Камю народився у католицькій сім’ї іспанського походження. А вже через рік у битві за Марну загинув його батько Люсьєн. Тому мати змушена була перебратися з ним і його братом до Алжиру, де жила бабуся по материній лінії – Катрін Сінтес. Суворе іспанське виховання бабусі буквально вибивало з дітей бажання розваг, як-от ігри та футбол. І хоча відвідини храму не були частими й регулярними, класичний набір із Хрещення, Першого причастя, вінчання та похорону мав бути виконаний. Саме бабуся наполягала на достроковій підготовці Альбера до Першого причастя, без чого відмовлялася дати дозвіл на навчання в гімназії. Стипендію юному Альберу знайшов учитель Луї Жермен, тож Камю сумлінно взявся завчати катехизмові правди про Святу Трійцю, Христа і спасіння. В автобіографічному романі «Перша людина» Камю описав ці уроки катехизму. Увагу привертає не стільки примусовий характер процесу, а дитяче усвідомлення, що слова «безіменної тайни, де особи Святої Трійці, названі й чітко визначенні катехизмом, не мали з нею нічого спільного».

 

Слід сказати, що Католицька Церква в Алжирі акомпанувала колоніальній політиці Франції. Ще більше вражають випадки примусового причастя, про які читаємо в листуванні Камю з його вчителем Луї Жерменом у 1959 році. Останній ділився хвилюваннями, що церковна політика вже просочилася в світські школи. Він як учитель має страх, що право дітей самому «дошукуватися істини» перетвориться на обов’язок бути саме католиком. У «Бунтівній людині» Камю згадує про таку ж колоніальну політику Церкви в Іспанії. Відмова іспанських в’язнів-католиків, які були засуджені режимом Франко, прийняти причастя під примусом вважалась заколотом та нехтуванням спасіння. Камю ж назвав це «божевільною щедрістю». Цей бунт, на його думку, зневажав розрахунок – бо навіть страх перед вічним пеклом не міг змусити в’язнів підкоритися владі.

 

Плекання страху і відчуття провини були чи не основними «заохоченнями» на шляху людини до Бога в часи, коли формувались основи дитячої віри Камю. Ця класика тогочасної католицької релігійності, переплетена з елементами тиску, заклали в майбутньому письменникові усвідомлення того, що спасіння і примус – речі несумісні. В світлі цього можна краще зрозуміти негативний образ єзуїта Панлю з роману «Чума». Камю майстерно описав священника, який проповідує про бич Божий, що ширяє над містом, щоб зітнути голови тим, хто не розкаялись і занапастили всіх оранців. Домініканець Огюстен-Жан Мейдьє, прочитавши «Чуму», написав у листі до Альбера Камю: «Ми усі Панлю… Ви допомагаєте нам здобувати неймовірне знання про людину і Христа». Сьогодні, коли на голови українців без упину летять російські ракети, ми ще краще усвідомлюємо, наскільки хворобливим є таке богослов’я. В такого Бога вірити неможливо.

 

Малий Альбер, звісно, пройшов катехизмові науки і приступив до Першої сповіді та Першого причастя. В матроському костюмчику, з нарукавною пов’язкою, маленьким молитовником і розарієм він разом з іншими хлопцями та дівчатами напевне запам’ятав цей день як урочистий і святковий: «Пригадую, як ти зі своїми товаришами прийшли до мене після причастя. Ти був вочевидь щасливий і гордий своїм костюмом і святом. Щиро кажучи, я був щасливий бачити ваші радісні обличчя, вважаючи, що оскільки ви приймаєте причастя, вам це до вподоби», – писав у листі до Альбера його шкільний учитель Луї Жермен.

 

Тоді маленький Камю ще вірив. Проте, як це часто буває, дитяча віра не витримує зустрічі з реальністю, чи пак брутальністю життя. Кілька років по тому виснажений працею і бідністю Камю дізнався, що в нього туберкульоз. Юнакові не було ще й вісімнадцяти, коли він відчув себе приреченим на смерть. Друзі враз побачили іншого Альбера. Радісний, повний життя і боротьби Камю став холодним, саркастичним і відлюдькуватим. Саме на цей час припадають перші спроби писання. Поміж літературними оглядами виходить його оповідання «Останній день мертвонародженої людини». Камю, як і в багатьох своїх романах, веде розповідь від першої особи. Головний герой розповідає про те, як його мрії та сподівання враз руйнуються: «Я вісімнадцятирічний… У мене були чітко встановлені принципи: Бог, безсмертя душі, життя заради інших, зневажаючи плотські задоволення (…) Я не отримав нічого, я не вірю в ніщо, так неможливо жити з мертвою мораллю в мені. Я не маю призначення, я не маю причин жити, я помру».

 

Саме через туберкульоз Камю не зміг залишитися викладати в Алжирському університеті, а також піти до війська, коли розпочалася Друга світова війна. У щоденнику він писав, що його релігійність – це гра, а молитва нетривка, натомість письмо і театр стали його відрадою і повернули смак до життя. У листопаді 1943 року А. Камю перебрався до Парижу, долучився до Руху опору і почав працювати журналістом у газеті «Combat», де виходили його літературні огляди, політичні памфлети та статті. Він доволі вирізнявся з кола французької еліти, як зауважив друг і біограф Олів’є Тодд. Камю запам’ятали «з людським і чутливим обличчям», яке відразу викликає глибоку повагу.

 

Відтак коли повоєнна Франція отримала нових героїв, серед них був Альбер Камю. З виходом роману «Сторонній» уся країна заговорила про нього. Андре Мальро, письменник, а згодом міністр культури Франції, який багато років допомагав Камю з редагуванням текстів і за чиєю рекомендацію був опублікований роман, називав його «постійний посол французького сумління від імені де Голля». Це підхопили багато сучасників Камю, і титул «голос сумління Заходу» закріпився за ним. Зрештою, Нобелівську премію, яку через політичні чвари він отримав з одинадцятої спроби, йому вручили за висвітлення проблем сучасності, пов’язаних із людським сумлінням.

 

Популярність Камю зростала, його запрошували з виступами по всьому світу. В березні 1946 року він виступив у Колумбійському університеті зі словом про кризу людськості. Свій виступ Камю розпочав із чотирьох історій воєнного часу. Перша з них – про консьєржку, яка прибирала номер готелю, де цілу ніч гестапо катувало двох чоловіків. На жалібний клич одного з них вона відповіла, що не втручається у справи своїх орендарів. Інша історія – про друга Камю, якому нацистський офіцер відірвав вуха, а на наступному допиті з усмішкою запитав, чи вони не болять. Наступні дві історії не менш цинічні, але всі вони відгукуються катуваннями росіян людей у Бучі, Херсоні, Оленівці та в сотнях інших російських катівень, де зараз перебувають українці.

 

Камю наголосив, що його покоління, виховане в часі війни, опинилося в найболючішому із протиріч – бо вони потрапили в саме пекло, що руйнує їхню людськість: «Вони не любили ані війну, ані насильство, проте вони були змушені стати в бій та чинити насильство. Вони ненавиділи нічого, крім ненависті, проте їм довелося освоїти ненависть. Їм довелося мати справу з терором, чи, можливо, терор мав справу з ними». Знову ж – чи не в такому самому протиріччі опинилися тепер українці, коли змушені вивчити мову ненависті, щоби залишитися живими.

 

Того ж року Камю виступив перед паризькими отцями-домініканцями. Вони запросили письменника до монастиря, бажаючи поговорити про майбутнє християнства. Камю давно товаришував з домініканцями. Один із них, священник Раймон Брюкбергер, капелан Руху опору та бунтівник серед французьких кліриків, допоміг письменникові, коли в час війни погіршилося його здоров’я. Брюкбергер влаштував Камю відпочинок у монастирі Св. Марії Магдалини в Сен-Максімен-ла-Сент-Бом у 1944 році, який той прийняв і майже цілий вересень насолоджувався монашим побутом та набирався сил. Згодом саме з Камю отець Раймонд, утомлений церковними перипетіями, поділився, що хоче полишити світське життя паризького священника та стати просто сільським «добрим пастирем».

 

Охочих послухати Камю зібралося більше, ніж вміщали дві кімнати другого поверху монастиря Ля Тур-Мабург. Усі тіснилися, але панувала тиша. Камю ретельно готувався до цієї зустрічі, про що свідчать нотатки в щоденнику. З його виступу, який згодом був опублікований під назвою «Невіруючий та християни», можна виокремити кілька важливих думок, які досі є актуальними і допоможуть краще зрозуміти його ставлення до християнства.

 

Передусім Альбер Камю наголосив, що бути християнином непросто, хай як завзято в зворотному запевняють «світські фарисеї». Останні найчастіше наголошують, що «християнство – легка справа, і вимагають від християн, виходячи із своїх зовнішніх уявлень про християнство, більше, ніж вимагають від себе». А тому не Камю, а самі християни мають дати відповідь на те, що вони можуть запропонувати світові. Гадаю, що хибно було б вбачати у такій відповіді відхрещення від християнства. Це радше небажання лицемірити у сфері, яка вимагає не стільки слів, як дій.

 

Далі Камю сказав, що Церква має будувати діалог зі світом. І наголосив, що брехня і мовчання є протилежністю діалогу. Діалог не може завершуватися покаранням тих, які не погоджуються навіть із загальноприйнятими церковними визначеннями. Сам Камю понад усе цінував товариські богословські диспути про проблему страждання, взаємозв'язок віри і розуму, які з ним провадили його друзі. Позиції невіруючих часто представляли поет-сюрреаліст Франсіс Понж та письменник Паскаль Піа, а позицію віруючих – домініканець Раймон Брюкбергер та поет-католик Рене Лейно, якого 1944 року після довгих катувань нацисти розстріляли. Деякі з цих бесід стали частинами діалогів між лікарем Ріє та єзуїтом Панлю в романі «Чума». А багаторічні розмови та листування Альбера Камю з католиками Франсуа Моріаком і Габріелем Марселем заслуговують окремої розвідки. Камю точно був відкритий до спілкування з різними людьми, навіть якщо не завжди приймав їхню позицію.

 

До того ж, заклик Камю до діалогу між Церквою і світом, в тому числі й невіруючими, цілком синхронізувався із прагненням до богословського оновлення єзуїта Анрі де Любака. «Нове богослов’я» мало б відійти від сухої академічної догматики та шукати нових виражень Одкровення в світі, зокрема через філософію, літературу та культуру, – а це вимагає діалогу. Втім, церковна спільнота ще не була готова до таких революційних ідей, і в 1950 році Папа Пій ХІІ видав енцикліку «Humani generis», в якій засуджував ідеї «нового богослов’я», а самого Анрі де Любака усунули від викладання. Тільки у 1960 році крига скресла і Папа Іван ХХІІІ запросив Любака до групи богословів, які готували ІІ Ватиканський собор. Вчення Анрі де Любака переглянули, а прагнення зустрічі та віднайдення порозуміння зі світом та Іншим став ключовою ниткою Собору. Вже у першому пункті одного з програмних документів – «Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій “Nostra aetate”» – є слова, що Католицька церква не відкидає нічого, що є в нехристиянських релігіях правдивим і святим. У цьому ж документі у п’ятому пункті засуджується будь-яка теоретична чи практична основа для дискримінації. Інший документ, а саме «Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі “Gaudium et Spes”», наголошує, що у виникненні атеїзму чималу роль можуть відігравати віруючі, коли радше затемнюють, аніж показують справжнє обличчя Бога.

 

Далі в розмові з домініканцями Альбер Камю звернув увагу на ще одну річ, яка досі відлунює. Він просив християн відмовитися від дрібних суперечок і звертати більше уваги на те, що об’єднує, а не роз’єднує. Адже боротьба зі злом є спільною незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні – і саме це, на думку Камю, може нас усіх єднати. Письменник наполягав, що наше покликання якщо не зменшити страждання в цьому світі, то принаймні їх не збільшувати. А турбота про абстрактну долю людства, яка часто в устах християн є надто песимістичною, не може йти всупереч турботі про конкретну людину. До таких песимістів Камю зараховував Габріеля Марселя, з яким вони давно мало словесний пінг-понг – хто з них, Камю чи Марсель, найбільший песиміст. Католик Марсель не поділяв ідей Камю щодо нігілізму, абсурду життя та заперечення благодаті, яка, звісно, для католицького вчення є необхідною для спасіння. Камю ж у своїй критиці церковного вчення був послідовний – він не приймав ідеї первородного гріха, приречення неохрещених та необхідності благодаті.

 

Виглядає, що Камю був ближчий у своїх ідеях до представників радикального богослов’я «смерті Бога» Томаса Альтицера, Вільяма Гамільтона, Дитриха Бонгеффера, ніж до Марселя. Радикальні богослови стверджували, що «Церкви мусять визнати факт смерті Бога й надалі обходитися без Нього». Лютеранський пастор Дитрих Бонгеффер наполягав, що світ став «повнолітнім» – тобто люди не потребують Бога-опікуна й апологетів, які живуть за рахунок «вічних есхатологічних питань», що зазвичай викликають страх і тривогу, але не віру. На його думку, кожна людина покликана жити святим життям, навіть якби Бога й не було: «Людина навчилася давати собі раду з усіма важливими питаннями без “робочої гіпотези: Бог” […] виявляється, що все відбувається й без “Бога”, притому так само добре, як і раніше», – писав Бонгеффер.

 

У домініканському монастирі Камю також поділився зі слухачами власним неспокоєм, що, мабуть, найбільш резонує сьогодні в українському суспільстві. В часі Другої світової війни він хотів «почути від Риму голос правди», який би зупинив «розмноження катів», – а натомість почув незрозуміле занепокоєння в енцикліках. Він наполягав, що християни мають говорити правду чітко і голосно, щоб навіть найпростіша людина її могла зрозуміти і не мала в ній сумніву. Правду слід відстоювати до кінця, навіть ціною власного життя і добробуту, наголошував Камю. Очевидно, що тут він також мав на увазі колабораціонізм Католицької церкви з нацистами, який неодноразово засуджував у своїх журналістських текстах. Можна було б подумати, що Камю вимагає від християн того, чого сам не готовий робити, – але ж ні. У час, коли Жан-Поль Сартр та Сімона де Бовуар мандрували Радянським Союзом, із захватом оспівуючи розбудову раю, Камю засуджував політику комунізму, рівно ж як і політику нацизму. Саме за критику Радянського Союзу, на думку Джованні Кателлі, Камю і поплатився життям. Кателлі переконаний, що автотороща, в якій загинув письменник, не була випадковою.

 

Камю підсумував свій виступ перед домініканцями: «Якщо християни будуть мовчати на зло, – то так, вони залишаться живими, але християнство помре». У залі запанувала ще глибша тиша. Раптом один зі слухачів із «невинним обличчям», як його описав католицький письменник Жульєн Грін, звернувся до Камю: «Я віднайшов благодать, а ви, месьє Камю, я кажу це із глибокою покорою, – ні». Камю нічого не сказав у відповідь, тільки лагідно всміхнувся, а згодом додав: «Я ваш Августин до навернення, коли він сказав: “Я намагався знайти джерело зла, і мені це не вдалося”». Можна було б вважати, що Камю – просто ще один гуманіст. Але навіть найщиріший із них не потребує Христа – а Камю потребував.

 

Серед християн, які оточували Камю, точно були ті, що його надихали, зокрема Сімона Вейль та Рене Лейно. Понад усе його вражала їхня самопожертва за власні переконання. Камю і Лейно були разом в Опорі та часто зустрічалися в Ліоні та Парижі, де вони мешкали, чи в Сент-Етьєні – місті, яке Камю називав пеклом на землі, де мав операцію при пневмотораксі. Католик Лейно також був журналістом «Combat» та публічно засуджував церковну колаборацію з нацистами. «Хай Господь дасть нам у цьому році та в наступних радість служити одній істині, – писав в листі до Камю Лейно, – це моє бажання на 1944 рік для тебе і для мене, сьогодні я не хочу відривати тебе моїми певними ідеями, які, я сподіваюсь, не є неблагородними».

 

За кілька місяців його арештували нацисти, катували і невдовзі стратили. Камю був пригнічений втратою друга: «Ніколи смерть людини не звучала в мені так сильно. З ним я бачив чіткіше, і його смерть далека від того, щоби зробити мене кращим, як кажуть у потішних книжках, а навпаки – зробила мій бунт ще більше сліпим», – ділився Камю. Він також присвятив Рене Лейно цикл текстів «Листи до німецького друга» та разом із Франсісом Понжем видали поезію Рене Лейно під символічною назвою «Посмертні вірші». А у 1957 році, після вручення Нобелівської премії, Камю написав лист до дружини Лейно, Єлен. У ньому він поділився, що в день вручення його не покидали думки про друга, а саму премію він отримав, на його думку, завдяки жертві таких людей, як її Рене.

 

Якщо Рене Лейно був переконаним католиком, то Сімона Вейль так і не охрестилася, вважаючи, що Христос не може бути поділений між конфесіями. Після її раптової смерті у 1943 році Камю допоміг впорядкувати і видати її тексти, які вийшли у видавництві Галлімар у серії «Надія». Творчість Вейль та її відданість своїм християнським переконанням допомогли Камю зрозуміти, що саме може подолати нігілізм та абсурд – самопожертва бунтівника, яка несе в собі очищення. Цю ідею він спробував розвинути в есе «Бунтівна людина», опублікованому 1951 року. Одним із таких бунтівників для Камю став саме Христос, який обрав страту рабів, «щоби скоротити ту жахливу відстань, яка відділяє зневажену людину від невблаганного лику Господа». Задовго до Камю католицький письменник Гілберт Честертон уже назвав Христа бунтівником і навіть атеїстом. У момент, коли Христос на хресті кричить, що його покинув Отець, він чинить несамовитий бунт, якого неможливо віднайти в жодній з інших релігій, – він свідчить, що Бог відійшов від Бога. Для Честертона така жертва Христа була проявом любові до людей, але Альбер Камю вважав, що смерть і воскресіння Христа насправді не розв’язують проблеми страждання, бо історичне християнство відповіло «обіцянкою царства небесного, а відтак і вічного життя, які вимагають віри. Але страждання робить безсилими надію й віру; воно залишається самотнім і нез’ясованим».

 

Згадуваний пастор Дитрих Бонгеффер уже в концтаборі, куди потрапив за організацію замаху на Гітлера, мав схожі міркування, як Камю. Він писав, що «віра у воскресіння не є “розв’язанням” проблеми смерті», бо тоді вибір людини –  «Христос або відчай». Хоч Камю ще не знав, як узгодити складні богословські ідеї із повоєнною реальністю, яка його оточувала, але вже тоді жертва Христа була сакральною для нього, нехай і не цілком зрозумілою. Думки Бонгеффера та Камю допомагають зрозуміти, що проблема страждання конкретної людини не може бути вирішена інтелектуальним богослов’ям – бо ті, що вірять у Бога, не потребують доказів його існування, а для тих, що не вірять, такі докази завжди будуть недостатніми. До того ж розуміння чи нерозуміння власного страждання можуть бути сформовані внаслідок спотвореного образу Бога-Отця, де він виступає радше як злий Деміург, аніж як милосердний батько із притчі про блудного сина (Лк 15, 11–32).

 

Попереду письменника чекала ще одна криза. Після виходу «Бунтівної людини» (1951), де, окрім нацизму, він засудив і комунізм та екзистенціалістів, що його підтримують, вигнання із французьких інтелектуальних кіл було неминучим для Камю. Якщо Сартра та Камю раніше об’єднувала боротьба з несправедливістю, то вона ж стала тим, що їх роз’єднало. У газеті «Les Temps Modernes» вийшов нищівний відгук на есе «Бунтівна людина» Ж.-П. Сартра. З ним завершилася багаторічна дружба двох інтелектуалів та їхні пошуки свобідного і справедливого світу.

 

Сартр, який народився в знатній родині в Парижі, не міг зрозуміти Камю, який змалечку знав, що таке бідність, яку, як він вважав, неможливо подолати через комунізм. Для Камю це було питання сумління. Він, як і Орвелл, знав, що гасло «всі рівні» згодом однаково трансформується на «всі рівні, але є рівніші». Камю підтримував французів у війні, але все ж вважав, що насильство може бути використане тільки за виняткових обставин для захисту, але не заради «розбудови раю» ціною мільйонів жертв, що пропонував комунізм.

 

У романі «Мандарини» Сімона де Бовуар описала розрив між Камю і Сартром, але, звісно, зі своєї перспективи. Бовуар заперечувала схожість її героїв із Сартром і Камю, але всім було зрозуміло, про що ця книжка. Вона зобразила французьку інтелігенцію, яка має вести народ до кращого майбутнього еталоном, яким на той час вважався Радянський Союз – а от такі, як Камю, цього просто не розуміють через власну наївність. Роман нагородили Гонкурівською премією. Камю довідався про це з газети, яка випала з його рук від прочитаного. Він був ошелешений і розчавлений: «Сумнівні вчинки із життя Сартра щедро звалені на мою спину. Сміття. Але це не навмисно зроблено, а так, як дихається», – писав Камю в щоденнику.

 

Сартр продовжував захищати комуністичні ідеали аж до Угорського народного повстання 1956 року, яке радянські танки придушили в Будапешті. Своєю чергою, повоєнні заклики Камю, зокрема й у «Бунтівній людині», змусили навіть католицьких філософів визнати за ним принципово релігійну позицію на захист людської гідності. «Неможливо вести процес, звинувачуючи загалом усю цивілізацію, – писав про Нюрнберзький процес Камю в “Бунтівній людині”, – тому засудили лише ті діяння, помститися за які волала вся земля». Хоч на лаві підсудних разом із нацистами він волів би бачити й комуністів.

 

Втім, таки має рацію у дечому Ігнас Лепп, який переконував, що Камю навернувся в християнство. У 1955 році щоденник Камю рясніє роздумами про «Сповідь» Августина, а через рік виходить його роман «Падіння» – сповідь Жана Батіста Кламанса, він же Іван Хреститель Вопіющий (пор. Іс 40, 3) – втілення вірного Богу, що дотримується всього старозавітного декалогу, захисник «вдів та сиріт», не бере хабарів та не бере плати з бідних. «Падіння» – це роман-сповідь із самого дна пекла. З одного боку, це буквально пекло, бо події відбуваються в Амстердамі, помережаному річкою Амстел, що нагадує кола пекла славнозвісної «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. З іншого боку, це історія про внутрішню боротьбу головного героя – тобто усіх з оточення Камю, душі яких борсаються в пеклі провини за власну байдужість. Коли перед Жаном стояв вибір, чи рятувати дівчину від самогубства, він просто пройшов повз. І відтоді він не має спокою. «Нема потреби в Богові, щоб покласти на будь-кого тягар провини й покарати за неї. Це чудово зроблять наші ближні з нашою допомогою, – писав у романі “Падіння” Камю. – От ви сказали про Страшний Суд. Дозвольте мені поштиво посміятися з цього. Я жду його без усякого трепету, бо ж я звідав дещо страшніше: суд людський».

 

Жан-Поль Сартр розпізнав у Кламансі свій портрет, як і інших сучасників Камю; більше того, свою власну сповідь в автобіографічній повісті «Слова» він, як гадають критики, писав під впливом «Падіння» Камю.

 

Все ж публікація роману «Падіння» збентежила читачів Камю. Мовляв, це ж він, той відчайдух, що бажає розкаятися? Чи це та сама сповідь Камю, на яку так довго чекали? Сам письменник не вважав це власною сповіддю. Як з’ясувалося згодом, він готував іншу сповідь, яку ми змогли прочитати тільки частково в романі «Перша людина».

 

У тому ж часі з’являється ще один запис у щоденнику Камю. Він роздумував про те, що люди часто говорять про його атеїзм, але сам визнав: «Я і в Бога не вірю, і не атеїст». Ці роздуми розвиваються в його незавершеному автобіографічному романі «Перша людина». Камю називає себе «чудовиськом», яке намагається віднайти відповіді на вічні питання про смерть та страждання – і все безуспішно. В своїх пошуках він опинився на могилі свого батька Люсьєна, який загинув невдовзі після народження Альбера. Поміж надгробками полеглих у ще одній «війні за мир», де панує «божевілля і хаос там, де син стає старшим за свого батька», Камю визнав, що так і не зміг подолати мур таємниці всього життя – смерть. «Замолоду я вимагав від людей того, чого вони не могли мені дати: вічної дружби, незмінних почуттів, – писав Камю в романі “Перша людина”. – Тепер я навчився вимагати від них менше, ніж вони можуть дати: товариство без фраз. А їхні почуття, дружба, шляхетні вчинки зберігають у моїх очах всю їхню цінність дива: справжній рай». Так роман про любов, зокрема й до жінок, перетворився на автобіографію з глибоким самоаналізом.

 

Далі герой роману, він же Камю, зустрівся з мамою. Катрін Камю – бідна вдова, що мала ваду порушення слуху, за життя навчилася писати лише власне прізвище, щоб отримувати пенсію через втрату чоловіка. Саме матері Камю присвятив роман: «Тобі, яка ніколи не зможе прочитати цієї книжки». Камю зізнався, що довго вважав життя своєї матері надто простим, навіть «невіглаським», – але саме до неї він прийшов, щоби висповідатися і просити про прощення.

 

Мати, пригадує Камю, нічого не знала про життя Христа, крім хіба розп’яття, яке годинами споглядала, але з усього його оточення була найближчою до Христа. Ба більше, він писав: «Мати – це Христос», – а її мовчання, спричинене німотою, яке багато хто міг би вважати карою Божою, Камю трактує геть по-іншому: «Мама. Про що говорило її мовчання. Про що кричала її усмішка. Ми воскреснемо». У своїй інтуїції Камю був ближчий до християнства, ніж може видаватися спочатку. Ідея воскресіння в християнстві є наріжним каменем надії і перемоги добра над злом. Навіть ваду слуху в своєї матері, що за визначенням є інвалідністю, він радше трактує так, як апостол Тома трактував рани у воскреслого Христа. Рани, а не свідчення очевидців, стали тим, що допомогло учневі розпізнати свого Вчителя. Розпізнання, яке відбулося через наявність попереднього досвіду буття з Христом, інтелектуальної відваги буквально ткнути пальцем в рану другу та «справжньої згоди» прийняти власне безсилля зрозуміти Христове Воскресіння.

 

Можливо, саме так, через мовчання простої жінки Камю вдалося для себе розв’язати суперечку між єзуїтом Панлю та лікарем Ріє в романі «Чума». Серед несправедливості світу, де війна забирає батька в дитини, де вмирають безневинні діти, а боротьба зі смертю неможлива, відмова вірити в Бога, який мовчить, є необхідністю. Необхідністю, що веде до Христа, який сам кричить на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» Так у місці відчаю всупереч хворобі, смерті і будь-якій логіці з’являться надія. Надія Камю радше нагадує надію біблійного Когелета – всупереч усьому злу і безсенсовності життя, він волів любити ближнього аж до самопожертви. Зрештою, крик Христа на хресті – це молитва боголюдини, яка чекає відповіді саме від Бога-Отця. А як зауважив К. С. Люїс, молитви, навіть якщо це крик, буває цілком достатньо, бо це і є знак присутності Слухача. Це християнська надія.

 

Врешті, крик Христа відкриває ще одну правду, яку, гадаю, Камю неодмінно б прийняв, бо це те, що він цінував понад усе, – солідарність. У молитві Христа на хресті він є солідарним з усіма, що досвідчуюсь страждання і богопокинутість, він поглинає зло, але не стає злом. Таку ж солідарність виявляє й Отець до Сина, бо він не може не любити Сина, навіть якщо той не відчуває його присутності. А любов, навіть у найнемічнішому людському розумінні, не може не співстраждати. Темрява серед білого дня, як один із космологічних знаків, огортає всіх довкола – але ж вона є й одним зі свідчень присутності Отця.

 

Після аварії Франсін Камю, як прийнято, віддали речі чоловіка. В його сумці були книжки – і, як на мене, цей перелік досить символічний: «Весела наука» Ніцше, «Отелло» Шекспіра та незавершений автобіографічний роман «Перша людина» самого Камю. Неможливо, на щастя, сказати з точністю, що означали для Альбера Камю мандрівка на могилу батька, сповідь перед мамою, згадки в щоденниках про смерті та багато іншого. Невідомо, чи вдалося йому вчинити «філософське самогубство», про яке він писав ще в «Міфі про Сізіфа», що вимагає офірування інтелекту заради пізнання непізнаваного. Як він сам визначив, ця «книжка мусить бути незавершена…».

 

Коли Катрін Камю сповістили про смерть сина, вона видушила нерозбірливо: «Надто молодий», – і далі замовкла. Вільям Фолкнер у своєму некролозі згадав про це і додав: «“Надто молодий”: Ви можете сказати, що Камю помер надто молодим, що він не мав часу відбутися… Але насправді слід питати не скільки часу було чи яка якість цього часу, а що він встиг зробити». А діла Камю говорять самі за себе.

 

 

09.02.2024