Цю тему можна було би сформулювати ще й так: «Євген Сверстюк і криза планети» – якщо відчути й потрактувати його роздуми більш ніж півстолітньої давнини як жест застереження й передбачення, що несподівано відлунив у нашому сьогоденні. Бо тема «Україна як собор у риштованні» – це не тільки гарна й розлога метафора, а й наша пекуча реальність.
Але чому зараз, у полум’ї повномасштабної російсько-української війни? Коли вирішується доля України у великій геополітичній політиці з усіма її інтригами, підступами, торгами, тенденціями до зміни кордонів, коли фактично перекроюється мапа планети, а Україна втрачає дедалі більше життів і зазнає дедалі більше руйнувань, згадується відомий есей шістдесятника-нонконформіста, будівничого національної ідентичності та борця за незалежність Євгена Сверстюка «Собор у риштованні»… Та тому, що ставши на захист роману Олеся Гончара «Собор», який потрапив під критику офіційної радянської влади, Є. Сверстюк не тільки звертався до проблематики художнього твору й тогочасних насущних суспільних проблем, а також апелював до геополітичних больових точок: мислив глобально, у вимірах світових воєн, і пропускав свої масштабні розмисли й спостереження через призму Другої світової війни. І застерігав від «обмеженого зору» й примітивного бачення: «Старий козацький собор у риштованні б’є на сполох німим щемом затоплених дзвонів. Містика? Наші водолази таких не знаходили? Але ж очима й руками завжди не знаходиш головного» (Див.: На святі надій, К., 1999, с.39. Далі посилання на це ж видання вибраного Є. Сверстюка). А вже пізніше, у своїй студії «Українська література і християнська традиція», Є. Сверстюк прояснював свій задум: «Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став "Собор" Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. Прочищення й пробудження джерел – це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з’явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав перед очима сучасників як "Собор у риштованні"» (с. 248).
Нині «Собор у риштованні» сприймається не тільки як історико-літературне явище, а й як факт дисидентського руху українського шістдесятництва. Тому не зайве окреслити трохи історичної конкретики. «Собор» Олеся Гончара вперше було надруковано 1968 р. в часописі «Вітчизна», того ж року було написано й есей Є. Сверстюка, однак видано окремою книжкою 1970-го в Парижі, куди ввійшли й деякі інші давніші передруки статей автора¹, тобто вперше 55 років тому; доти ж «Собор у риштованні» «ходив» у самвидаві й під час другої хвилі арештів української інтелігенції 1972 р. служив доказом антирадянської пропаганди.
У замовній рецензії, що мала на меті дискредитувати автора й звинуватити його в антирадянській діяльності, есей «Собор в риштованні» було кваліфіковано так: «Антинаукова, наклепницька за змістом стаття Є. Сверстюка "Собор в риштованні" – духом, спрямуванням, тезами – цілком змикається з "матеріялами", якими оперує зарубіжна буржуазна пропаганда в щоденній ідеологічній боротьбі проти соціялізму і, зокрема, його національної політики» (с. 759). З іншого боку, коментуючи публікацію «Собор у риштованні», Є. Сверстюк зазначає: «Коли на початку 1968-го "Вітчизна" надрукувала "Собор" О. Гончара, я здивовано запитав: "Під такою назвою роман?" Адже це був час, коли навіть на листівках "пам’яток архітектури" одсікали хрести» (с. 762). Він пригадує ті дні, коли вирувала «Празька весна», і в контексті тривог і прогнозів, переоцінок і застережень розмірковує: «Дехто з критиків ставився до цього твору (О. Гончара, – Л.Т.) байдуже: звичайний рожевий соцреалізм, хоча є цікаві моменти… А тим часом у пресі пішов рознос на "живого клясика". Усі заговорили. Я уважно прочитав твір уже в серійному виданні "Романи й повісті" й відчув, що це велика битва, у якій треба виступати одверто на захист цінностей» (с. 763). Автор есею виходив із переконання: «У всій людській історії громадська думка раніше чи пізніше стає панівною. Нині роман О. Гончара "Собор" став предметом нападок офіційної критики, очевидно, настільки тимчасово, що під нею вже навіть охочі не зважуються підписуватися власним прізвищем…» (с. 89). Так «захист цінностей» Є. Сверстюк розгорнув у розлогий есей, який подав до редакції часопису «Вітчизна», звідки його було відразу передано до КҐБ із супровідним листом за підписом Л. Дмитерка. Твір набув поширення у самвидаві – і вже після арештів української інтелігенції 1972 р. (доти під час обшуків кеґебсти люто жбурляли рукопис, але до «ідейно шкідливих» не долучали – принаймні, як зазначає автор, у Києві) був віднесений до рангу «антирадянського» і став «центром звинувачення» не тільки самого Є. Сверстюка, а й Надії Світличної, котра й передала машинопис за кордон, де він десятки разів транслювався в етері радіостанції «Свобода» й друкувався у тамтешній пресі. В ранзі доказів на суді фігурувало якраз закордонне видання. (Принагідно: відбувши свої 12 років ув’язнення й 4 роки під наглядом у Києві, автор розшукав уцілілий примірник есею й відніс до редакції «Вітчизни», однак уперше він був надрукований в Україні аж 1989 р. в журналі «Київ», ч.10, 11). Під час арештів українських дисидентів 1972 р. ця праця була (серед інших) доказом антирадянської пропаганди Є. Сверстюка (про це пише автор у примітках до публікації «Собору у риштованні» у своєму «Вибраному» 1999 р.).
У протоколі слідства² зазначається: «Стаття в 1970 році була видана та поширена з антирадянською метою на Заході видавництвом "Смолоскип", Париж – Балтимор.
Знаючи це, Сверстюк проти видання та поширення цієї книжки на Заході з власної ініціятиви як автор ніяких мір не прийняв, а також відмовився виконати пропозицію про це адміністрації за місцем роботи в Інституті Ботаніки АН УРСР» (с. 765).
Розлогі онтолого-антропоцентричні міркування й спостереження Є. Сверстюка в есеї «Собор у риштованні», заґрунтовані в онтологію українського буття, тяжіють, за покликанням автора, до тези Сент-Екзюпері, згідно з якою цивілізація віками «прагне показати Людину, так само як учить крізь каміння бачити Собор». Окреслена Сверстюком широка парадигма «больових точок» дає йому право на безапеляційний присуд: «Своїм романом "Собор" Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності й розворушив, розтривожив їхній рій. Це далеко не пересічний твір, в якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми й пробує вирішити їх на рівні "середнього читача". Ні, тут автор бере з уст народу те, що наболіло затверділим болем, а проблеми постають самі собою і чекають нашого розуму і рук» (с. 39).
Він не тільки вказує на те, що роман О. Гончара – це «літературна спроба реставрації справедливости, гласности, громадської думки», тож, без сумніву, «ввійде в історію як один з найгуманніших творів соціялістичної літератури», оскільки «загострені інтонації, різкі моменти в ньому йдуть лише від нашої творчої атмосфери, в якій досі можна порушувати проблеми лише у формі натяків, раптово й квапливо – одним подихом…», а й ревізує саму історію з відвертим називанням «больових точок» і конкретних прізвищ. Ба більше: автор був переконаний, що ці пекучі життєві проблеми осмислюються О. Гончаром від глибини совісти, від стривожених громадських почуттів (с. 84–85).
Тож, за Сверстюком: «Наших проблем нам не обминути…» (с. 85).
Що й показує нинішня історія трирічної боротьби з агресором із болючим пошуком єдино правильного вибору у світі перевернутих понять і здевальвованих цінностей, що часто переходить межі, визначені як постправда. Так, ще 24 лютого 2022 року ми зрозуміли, кажучи давніми словами Є. Сверстюка, що «почалася смуга історії, яка потребує від нас негайної мобілізації всіх наших людських цінностей, всіх зусиль нашого розуму, всіх душевних сил, всіх наших людських талантів і усіх уроків історії для найтверезішого, суворого і чесного погляду на себе, щоб зважити становище й перетворити себе, якщо хочемо знайти вихід перед катастрофою. Ми, люди замінованої плянети, можемо або піднятись до висоти становища, опанувати ситуацію, або впасти жервою "технічно грамотно", досконало накручених механізмів» (с. 92).
Саме минулу другу світову війну автор асоціює із позицією «страуса із захованою під крилом головою», згадуючи при цьому як Україну, яка «понесла найбільшу данину кров’ю», так і «Україну в огні» Олександра Довженка з низкою загострених у ній проблем (на час написання есею «Україна в огні» ще не була надрукована»).
І сьогодні знову актуально звучать рядки про минулий віраж історичного розвитку: «Нині переживає кризу планета. Бомби. Атомні, водневі, кобальтові, селікатні. Ракети-носії. Бази на землі і над землею. І надбомба – зростання народонаселення» (с. 94). Автор застерігає: «Може, комусь здається, що висування наших духовних, національних і соціяльних проблем – це голодний газард на приреченому кораблі "Титаніку". Так людина думати не може. Поза усвідомленням тих проблем не можемо піднестись до рятівного самоусвідомлення. Криза плянети мусить гаситись від найменших вогнищ, а не ґльобально. Ми сприяємо розв’язанню світових проблем у міру того, як розв’язуємо свої» (с. 94). Чи не повний резонанс із днем сьогоднішнім?
Знову цитую автора: «Китай, Корея, Куба, ОАР, В’єтнам… Хіба все це не ланцюг доказів, що єдина опора й надія держави – це свій народ. Його внутрішні проблеми є головними, і по суті, все вирішується тут – і міжнародне становище, і позиції та позиції у змаганні двох систем, і авторитет країни» (с. 93). І звучить роздум, як можна врятувати планету: «Бомбами? Бомба нинішня може все знищити, але нічого не може врятувати» (с. 93).
Автор наголошує й водночас застерігає: «Нині досвід розбрату, ворожнечі, ненависти, підозр і звинувачень здискретизував себе до краю. Нині ненависть і недовір’я – найбільше прокляття людства» (с. 92). Як важко долаємо цей історичний спадок, будучи форпостом Європи і захисним бар’єром її земель і людського спокою…
У згадуваній вже студії «Українська література і християнська традиція» Є. Сверстюк називає риштовання символом «зусиль нинішнього світу врятувати духовну спадщину», однак, з іншого боку, також «імітацією діяльності продажних і духовно вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії», переводячи цю суперечність у проблему споконвічної боротьби на полі духовному «навколо Слова» (с. 248). Насправді ж це – про духовні й моральні цінності, які нині боронить Україна в жорстокому й непримиренному герці: «Ми мусимо знову навчитися називати речі своїми іменами, щоб осмислити себе у світі, – щоб знайти в ньому нових друзів. У сучасному світі доводиться об’єднуватись, раз-у-раз відшукуючи в собі все краще, що привабливо яснітиме на ринку світових цінностей. Ми так надовго поринали, що маємо попереду великий, завидний для сусідів шлях піднестися вгору, і на цьому шляху оживуть великі приспані сили» (с. 93).
І водночас приєднуюся до актуальних і нині слів Євгена Сверстюка: «Обвітрений, битий дощами, припорошений пилом віків стоїть наш стародавній собор у павутинні риштовання, як жива пам'ять віків […]. Під вічними зорями він велично стоїть і незмінно значить найвищу грань нашого поривання в небо» (с. 95). І це не просто гарна розлога метафора. Це наша жива дійсність, що поставила Україну й собори наших душ на межу фізичного виживання заради неспростовної перемоги у жорстокій боротьбі з підступним російським агресором, котрий заповзявся будь-якою ціною знищити нашу незалежність і нас самих, господарів власної землі. Тож нині, кажучи словами Є. Сверстюка, «кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду» – як «єдиний храм людського духу» (с. 36).
Тож Україна досі – і особливо нині! – нагадує собор у риштованні, адже має не тільки беззастережно перемогти цинічного агресора, а й відбудувати свою суверенну державу після жорстоких руйнувань, і під мирним небом і під омофором духовних цінностей виробити, за Є. Сверстюком, «свою високу мову, свої найбільш людські гуманні критерії, свій незаперечний моральний авторитет» (с. 93). Бо й справді, перед людиною постають «щораз більші проблеми, які колись не існували» (с. 90). Бо Україна досі в дорозі до самої себе – сильної, квітучої, непереможної.
Березень 2025.
На світлині: Євген Сверстюк вперше після заслання у редакції газети «Літературна Україна» у червні 1990 р. (зліва направо: Олена Логвиненко, Євген Сверстюк, Людмила Тарнашинська, Валентина Пащенко).
З архіву Л. Тарнашинської.
________________
¹ Див.: Сверстюк Є. Собор у риштованні. Париж–Балтимор, 1979, передмова М. Антоновича; далі був англійський переклад «A cathedral in Scaffolding» – у підготовленому проф. Ю. Луцьким виданні «Sverstiuk F. Clandestine Essays. Cambridge Massachusets, 1976; есей увійшов також до упорядкованої І. Кошелівцем книжки «Сверстюк Є. Вибране [Б.м.: Сучасність, 1979] сукупно з іншими «ідейно шкідливими» для України працями Є. Сверстюка.
² спр. 50, т.1, арк. 372.
20.03.2025