Останнім часом помітною стала тенденція сучасних інтелектуалів до перепрочитання (тобто звіряння з часом) власних спостережень/роздумів/апеляцій, що несуть імпульс засадничих для суспільства та громадян тез. Для мене такими визначальними стали тези/уроки Володимира Яніва – українського еміграційного вченого-етнопсихолога, до яких я все частіше повертаюся думками останнім часом. Яскравий життєвий шлях, вагомий послужний список, неординарні роздуми цього вченого й патріота України стали приводом для написання моєї статті «Діагноз традиційній українській недузі поставив Володимир Янів, ім'я якого повертається в Україну», опублікованій 4 березня 1999 р. в «Літературній Україні» – ще коли тема українського європеїзму не була настільки «модною» й, даруйте, спекулятивною. А ще, можливо, й те, що він стоїть у ряду фундаторів Українського Вільного Університету, довголітнім ректором якого був у 1968–1986 рр., продовжуючи традиції засновників цього закладу довоєнного, Празького періоду (1921–1945 рр.: до Праги переїхав після короткочасного функціонування 1921 р. у Відні, освяченого причетністю Михайла Грушевського й Олександра Колесси). Виконуючи протягом своєї сторічної історії місію посла України в Європі, УВУ став не тільки закладом української освіти й науки, а й перетворився на осередок поширення демократичних прав і свобод. «Обличчя» УВУ як помітного поза Україною осередку розвитку політології, права, геополітичних та економічних дисциплін, історії, українознавства, філософії, історії української культури – тих наук, які здебільшого в радянській Україні подавалися фальшовано, підганялися під певні ідеологічні схеми, визначали учені світового рівня: Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Антонович, Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський, Августин Волошин, Дмитро Дорошенко, Олександр Лотоцький, Михайло Лозинський, Іван Мірчук, Олександр Шульгин, Юрій Панейко, Володимир Кубійович, Наталія Полонська-Василенко та ін. Мені ж довелося побувати на літніх сесіях УВУ в 1993-му, 1994-му та 1997-му рр., уже після смерті В. Яніва (1991 р.), однак там ще викладали професори найвищого наукового вишколу Ярослав Розумний, Іван Кошелівець, Ігор Качуровський, Аркадій Жуковський, Леонід Рудницький та ін., лекційні виклади котрих відкривали нам у середині 1990-х рр. простір зовсім іншого рівня мислення, ніж це було в тодішній Україні (останній мій приїзд до Мюнхена завершився захистом докторату про творчість письменника-шістдесятника Валерія Шевчука у європейському контексті). Кожен з-поміж цих українських достойників залишив свій яскравий слід у моїй пам'яті, значною мірою вплинувши на подальший життєвий шлях і вибір засадничих наукових принципів. Але слід, залишений ознайомленням із творчою спадщиною Володимира Яніва, направду особливий. І я спробую вкласти його у кілька тез, які мали би бути засвоєні українцями за ці декілька десятиліть, однак досі мають статус архіактуальних. Отже, залишивши поза рамками цього тексту екскурс у науковий спадок не всім, можливо, відомого вченого, вирізнимо лише кілька промовистих його тез:
ЧАСТИНА ПЕРША – персоналістська, що переростає у суспільну:
Причини багатьох наших економічних, соціальних, соціокультурних та інших негараздів можна було б звести до трьох симптомів, що їх із незбагненною впертістю виявляє уражений задавненою хворобою наш український соціум. Найлегше було б пояснити все отим крилатим висловом, що набив уже оскомину, проте не втрачає своєї абсолютної актуальності: «Де два українці, там три гетьмани». І це не зі сфери жарту, а зі сфери етнопсихології. Отже, хай то буде симптомом першим. Другий же найліпше висловити спостереженням Володимира Яніва: «…ми до підвищення власної вартости не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартости інших, знецінюванням їхньої вартости, досягнень, праці…» (В. Янів. «Нариси до історії української етнопсихології». Мюнхен, 1993. С. 29). Є ще й третій, дуже показовий симптом, також завважений цим дослідником: «Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється не як рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може» (Там само. С. 29–30).
Приклади кожен може навести свої – персональні.
ЧАСТИНА ДРУГА – яка випливає з першої – геополітична:
1996 р. в Українському вільному університеті побачила окремим виданням ґабілітаційна праця В. Яніва «Психологічні основи окциденталізму», написана в 1941–1948 рр., де автор на підставі широких досліджень та узагальнень з психологічної та культурологічної перспектив досліджує питання приналежності України до Європи у контексті різниць чи протиставлень, що існують між Європою, Сходом, Росією та Америкою. Вона цікава нам і донині. Бо ж квінтесенцією її можна вважати фразу: «Тривожне питання: чи ідеал вічної Европи є нашим ідеалом чи ні? Відшукати первні нашої духовности, проаналізувати себе, сягнути до джерел, відчистити духовність від намулу чужого, розкладового, руйнуючого, щоб іти до абсолютного Добра – це є те єдине на потребу, від якого залежить майбутнє України» (В. Янів. «Психологічні основи окциденталізму». Мюнхен, 1996. С. 188). Так, мовби сьогодні мовлені ці слова...
Усіма своїми працями засвідчуючи синівську приналежність до землі, на яку йому так і не судилося повернутися, Володимир Янів залишив нам прозірливе (як хотілося мені сподіватися тоді, 1999-го, у рік написання згаданої статті) послання: «… наша межовість у майбутньому може статися для нас нашою силою, так як покищо вона є нашою слабістю. Вона може статися основою нашої неповторної оригінальности і нашого післанництва» (В. Янів. «Нариси до історії української етнопсихології». Мюнхен, 1993. С. 140).
«Тож чи стане наше межове, унікальне становище між Заходом і Сходом нашою величчю й силою, і коли воно прийде, те наше унікальне майбутнє? Чи не тоді, коли позбудемося питомої української хвороби, діагноз якій поставив Володимир Янів?»
– такими рядками завершувалася моя давня стаття… Не бачу підстав будь-що змінювати у цьому риторичному посилі, хоч і минуло звідтоді майже чверть століття. Надто він гостро актуальний…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ – підсумкова:
Хто слухає – той почує…
Березень 2023 р.
Людмила Тарнашинська – літературознавець, письменниця; доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
04.04.2023