Культурна пам’ять – у нашому розумінні – це пам’ять, яка пройшла певну обробку та відкарбувалася в культурних артефактах. Це можуть бути твори мистецтва, книги, музика, образотворче мистецтво та навіть календарно-обрядовий цикл. Вшанування подій, що відбулися, ритуалізація цієї пам’яті допомагає подолати Беньямінову ауру, тобто феномен віддаленості події, що відбулась тут у минулому, від тут і зараз. Ця аура дистанціює та відчужує минуле від теперішнього. Що ж допомагає подолати цю дистанцію? Такими інструментами культурної пам’яті є ритуалізація та календар, вони допомагають долати цю ауру минулого, додаючи емоційності й церемоніальності. Ритуал насичується втіленою пам’яттю, даючи водночас нам можливість відчути те, що здавалося минулим, недосяжним, відчуженим. Він (ритуал) виконує функцію медіума й допомагає краще зрозуміти пам’ятне.
Аляйда Асман, що є засновницею поняття культурна пам’ять та її дослідницею, у своїй праці «Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті» загострює увагу на двох аспектах пам’яті. А саме: на функціональній і накопичувальній пам’яті. Вона вважає, що накопичувальна пам’ять належить до пам'яті, що старіє. Ця пам'ять не має стосунку до формування ідентичності – це пам’ять, яка наче стає чужою, пам’ять, у якої росте дистанція з сучасністю. Разом з тим, накопичувальна пам’ять несе «альтернативні шляхи й невикористані шанси». Що ж може належати до такої накопичувальної пам’яті? В контексті, наприклад, української спільноти – це ймовірний переділ Європи після кожної світової війни та, особливо, в часі українських визвольних змагань.
Натомість функціональна пам’ять – це та пам’ять, яка несе втілену користь та досвід, вона детермінує ідентичність індивіда і колективу. Це та пам’ять, яка намагається пов’язати, на перший погляд, непов’язані події, наділяє їх взаємозв’язками. Вони, своєю чергою, структурно виривають окремі фраґменти накопичувальної пам’яті та творять меншу, проте більш конкретизовану функціональну пам’ять. Функціональна пам'ять, попри свій об’єм, несе більше змісту, ніж велике нагромадження накопичувальної «пам’яті людства». Функціональна пам’ять створює відповідальність, зобов’язання носія її зберігати – іншими словами, «функціональна пам’ять» Аляйди Асман має певні схожості з «етикою пам’яті» Авішая Марґаліта. Водночас Аляйда Асман стверджує, що спільноти, колективи, нації формуються власне на основі функціональної пам’яті. Накопичувальна пам’ять, як вона стверджує, повинна «включати більше й інше, ніж функціональна пам’ять». Це такий собі архів, або ґрунтовне доповнення, чи навіть «родовище» для нових окремо взятих складових функціональної пам'яті. Адже в процесі тяглості сучасності набір функціональної пам’яті стає щораз новим – так само, як і набір накопичувальної пам’яті збільшується. Накопичувальна пам’ять, окрім інституційного зберігання, архіву, музею чи університетських інституцій, котрі її опрацьовують, в наш час також не тільки нагадує метафору «закапелків інтернету», а дійсно зберігається в інтернеті. Тоді як функціональна пам’ять – це щось корисне, об’єднувальне, те, що детермінує ідентичність індивіда чи групи. Накопичувальна пам’ять непопулярна, невідвідувана, важкодоступна і непотрібна для широкого загалу. Водночас в умовах якоїсь катастрофи може виконувати роль «чорної скриньки» та стати вибірковим донором функціональної пам’яті.
Отож, Аляйда Асман звертає увагу на те, що функціональна пам’ять може виконувати дві функції:
1. Легітимізація спогаду (підтриманий чи нав'язаний владою спомин), – яка часто є наслідком узурпаційної політики влади, коли узурпують не тільки владу, а також і пам’ять, створюючи пам’ятники, ведучи пропаганду, формуючи в людей думку, яка вигідна владі й возвеличує і відбілює її дії. Слабким місцем такої пам’яті є цензура та те, що ця пам’ять живе стільки, скільки тримається влада. Офіційні джерела також оживлюють те, що їм корисно, та не звертають уваги на те, що їм шкодить. У цьому разі для аналізу пам’яті є корисним не тільки аналіз офіційних джерел, а й делегітимізаційні джерела функціональної пам’яті – або, як її називає авторка, «критично руйнівна функціональна пам’ять».
2. Делегітимізований спогад (витіснений, підпільний) є важливим джерелом інформації, якщо такий взагалі зберігся. Бо ті, хто програли, не можуть собі дозволити забути поразку. Дуже часто вони безперервно її аналізують, спираючись на умовний спосіб. Хорошим прикладом делегітимізованого спогаду є власне таки події українських визвольних змагань – хоча не тільки вони, а й доволі довгий період, від Руїни, у функціональній культурній пам’яті української спільноти може цілком вважатися витісненим спогадом.
Пам’ятною датою, яка є частиною української функціональної пам’яті, є 22 січня 1918 року – День проголошення 4-го універсалу про незалежність Української Народної Республіки. Наступного року це вже стало днем проголошенням Злуки УНР і ЗУНР. Зважаючи на наявність зв’язку свят та зменшення завдяки їм символічної дистанції часу пам’ятних подій із сьогоденням, свята є частиною функціональної культурної пам’яті, бо вони виокремлюють межові події, понад усім плином накопичувальної пам’яті. Для української спільноти ця дата є спільнототворчою, бо вона є проявом політичної волі українського народу і початком тривалого переходу від народу до нації – й надалі політично здатної нації.
Але в умовах радянської окупації неможливо було святкувати цю дату: як проголошення незалежності УНР чи як Акт Злуки. Намагання святкувати або виказати пошану цьому пам’ятному дню перетворювало людину чи організацію на ворога народу і провокувало репресії стосовно них. В умовах такого витісненого спогаду пам’ять про цей день залишилась у підпіллі, в ОУН і УПА, в Розстріляного Відродження, у шістдесятників та в інших дисидентів.
У 1978 році відбулась одинична акція протесту українського дисидента, майже вступника філософського факультету Львівського університету та політв’язня польського і радянського режимів Олекси Гірника, котрий написав 1000 листівок з цитатами віршів Шевченка та поясненням акту самоспалення як єдиного варіанту протесту в Радянському Союзі, в цих листівках був висловлений протест проти утисків української мови та культури. Символічно, що для акту самоспалення Олекса Гірник обрав саме день 60-ої річниці проголошення незалежності УНР. Для самоспалення було обрано й символічне пам’ятне місце – Чернечу гору, місце спочину Тараса Шевченка, котрий очевидно є одним із найбільших медіумів культурної пам’яті українців та одним з основоположників української нації (бо саме культурна пам’ять, яка формує ідентичність колективу, найбільшою мірою формує націю). В листівках, які Олекса Гірник писав від руки, цитується «Розрита могила» і проклинається час, коли Богдан Хмельницький підписав Переяславську угоду про союз з Московією. В них же Олекса називав себе учнем та виконавцем волі великого українського генія. Самоспалення відбулось близько 3-ої ночі, ймовірно без очевидців. Опісля КДБ зібрало 987 листівок та засекретило інформацію про випадок самоспалення і політичну акцію. Згодом між людей почала ширитися інформація про цей випадок, але вперше офіційно її підтвердили лише 1993 року. У 2007 році Президент Віктор Ющенко надав Олексі Гірнику звання Героя України. А у 2009-му році на 31-х роковинах події на місці, де відбулось самоспалення, відкрили меморіальну дошку. Причину самоспалення як протесту можна пояснити перш за все жертовністю Олекси Гірника заради культурної пам’яті українців (він сам себе в листівках називав «Прометеєм»). Він розумів, що в разі публічного пікету і протесту, до прикладу, на Хрещатику, скоріше за все, він би потрапив на заслання в ГУЛАГ або в руки каральної психіатрії, знаючи про досвід поневірянь дисидентів, імовірно і про другий арешт Стуса, який відбувся незадовго до цього. Повернувшись зі свого заслання в 1948-му році, потрапити знову в радянську каральну систему, очевидно, не хотів. Тобто ця політична акція протесту була самопожертвою в певному місці пам’яті й у певний час пам’яті. Водночас можна також прочитати й певний наратив Злуки: Олекса Гірник був родом із Богородчан, з-під Станиславова, столиці ЗУНР. Дисидент, вчиняючи акт самоспалення в Каневі у 59-ту річницю проголошення Акту злуки маніфестував пам’ять про соборну нерадянську Україну.
Згодом на значно масовішому – вже колективному, а не індивідуальному – рівні відбулася загальнонаціональна акція «Українська хвиля» 21 січня 1990 року. Його за зразком двомільйонного «Балтійського шляху» організував Народний рух України з ініціативи братів Михайла та Богдана Горинів. Ланцюг брав початок коло готелю «Дністер» в Івано-Франківську, місця парламенту тодішньої столиці ЗУНР, до Стрия (з розгалуженням на Закарпаття), потім до Львова, Тернополя, Рівного, Житомира та аж Софіївської площі у Києві.
Живий ланцюг став однією з наймасовіших географічно охопних акцій у світі, адже довжина живої акції сягала понад 700 кілометрів. Хоча на деяких ділянках маршруту могли бути розриви до 50 метрів, натомість у Львові в ланцюгу могло бути декілька рядів. Крім того, це було яскравим прикладом сили витісненого спогаду, сили понад владним радянським захопленням пам’яті. Водночас в умовах такої масштабної акції і єднання колективу утворилась «атмосфера». Це поняття ми можемо пояснити як поєднання чуттєвого тіла індивідів у чуттєве тіло колективу акції. Тобто всеохопне єднання, створення спільної ідентичності та маніфестація спільних сенсів, носіння спільної пам’яті події вшанування 22 січня 1919 року, намагання виказати культурну спадкоємність щодо подій Українських визвольних змагань. В моменті на всій довжині цієї масштабної акції також відбувся народний протест проти радянського стирання пам’яті та намагання винести витіснений спогад на рівень реваншу. Наявність афективної зміни є цілком обґрунтованою, оскільки станом на 1978 рік такої акції не відбулось, натомість була одинична акція самоспалення Олекси Гірника. Тоді можна було говорити тільки про відчуття цього афекту в окремих індивідів, а не в цілого суспільства, що взимку 1990-го вийшло на вулицю й об’єдналось у живий ланцюг єдності від Івано-Франківська до Києва. «Українська хвиля» якраз є добрим прикладом цього явища в українському просторі. Ще одним аргументом на користь розуміння подій цієї акції як маніфестації саме культурної пам’яті є форма події. Зокрема вшанування пам’ятної дати з прив’язкою до календаря є ознакою саме культурної пам’яті. Й остання особливість, яка дозволяє нам так розуміти феномен Ланцюга єдності, – це власне ритуальність цього заходу. Для нього була важлива символічна реконструкція єднання народної волі до пам’яті про соборність подій Української Революції, що була продемонстрована і маніфестована в буквальному єднанні людських рук з Івано-Франківська до Києва. В особливому часопросторі «тут і зараз» люди з’єдналися в єдине ціле, поза суб’єктністю та об’єктністю, маніфестуючи цим самим українську атмосферу, як визначає цей феномен філософ Герман Шмітц.
Культурна пам’ять взаємодіє з колективом чи індивідом через медіум – письмо, графіку, твори мистецтва, театр чи будь-які матеріальні або нематеріальні культурні артефакти. В суто українському пам’ятному контексті – в умовах колоніального забуття, коли проводилась цілеспрямована політика знищення пам’яті, щоби зруйнувати ідентичність та єдність поневоленої спільноти. Цим колоніальним забуттям Радянський Союз штучно прискорював плин часу, стираючи в українській спільноті пам’ять про саму себе. Адже коли відбувається політика нищення колективу голодоморами, депортаціями, репресіями, знищенням інтелігенції та активного соціального стану заможних господарів, єдиним способом збереження національної пам’яті є стрімкий етап переходу недавніх подій до культурної пам’яті через штучне, нав’язане ззовні збільшення дистанції між «тут» і «тоді».
30.01.2024