Свободи нас можуть позбавити

Промова 13 листопада ц. р. в Цюриху в рамках заходу «Democracies under threat».

Коли 25 грудня 1989 року в одній із казарм румунського містечка Тирґовіште розстріляли Елену та Ніколае Чаушеску, я сиділа перед телевізором в Берліні і плакала. Моєю першою думкою було: я їх пережила. Бо навіть у Берліні румунські секретні служби все ще погрожували мені смертю. Плакала я ще й тому, що вперше побачила людські порухи у поведінці обох перед стратою. Я побачила двох селян з осклілими від страху очима. Всупереч здоровому глуздові мене охопило співчуття.

Остання скликана Чаушеску демонстрація, на якій його мали прославляти, переросла в дикі освистування. Він з недовірою і нерозумінням ще кілька разів привітально махнув, стоячи на балконі. А тоді зник на гвинтокрилі. Через кілька днів, коли ми знову його побачили, його привели на імпровізоване судилище. Вирок смерті прозвучав цілковито негадано. Був грудень, а диктатора ж буквально напередодні, в листопаді, одноголосно знову обрали на з’їзді комуністичної партії, завершивши процедуру тривалими кількахвилинними оплесками зали. Як швидко змінюються часи, тільки й подумала я.

Тоді я жила на еміграції в Берліні і, проливаючи сльози щастя і співчуття, думала, що погрози смерті для мене нарешті позаду. Проте вони все не припинялися – я ще рік слухала їх у телефоні. Але і в цій нужденній країні, з якої змушені були рятуватися втечею стільки людей, настануть нарешті нові часи, думала я. Все мусить змінитися – і все зміниться.

Не буде більше втеч і невдалих спроб втечі. Нікого не розстрілюватимуть при спробі перетнути кордон, нікого не шматуватимуть у хвилях Дунаю лопасті поліцейських катерів.

До самого поверження диктатора в Румунії був лише один телевізійний канал, на якому можна було дві години на день дивитися телепрограму. Ці дві години були суцільною пропагандою і трансляцією промов Чаушеску. Тепер цензура зникне, тепер буде вільна журналістика. Постане нова правова держава без політичних переслідувань, без допитів і обшуків у помешканнях. Без політичних в’язнів, безконечних випадінь з вікон політичних суперників, цих інсценізованих під самогубства убивств. Вбивці постануть перед судом.

Відійде в минуле уся ця ретельно спланована державою нужда. Зникнуть картки на продукти, на хліб і молоко. У лікарнях не використовуватимуть більше браковану продукцію панчішної фабрики в якості перев’язувального матеріалу.

Так, думала я, в усій Східній Європі припиниться радянська окупація. І, як результат, комуністичні диктатури перетворяться на демократії, як це вже є на заході Європи. Так думала не лише я. Ми всі сподівалися, всі були сп’янілі свободою. От лиш ніхто на сході не знав, як це робити, як творити демократію.

А що сьогодні? Сьогодні путін воює проти цього піднесення 1989 року. Застосовуючи спеціальні військові частини навчених садистів, він веде загарбницьку війну проти України. І цілиться в усі демократії, які змогли виникнути в Східній Європі після повалення комунізму. Він цілиться й у західні демократії. Віддані йому інтернетні тролі намагаються дестабілізувати всю Європу. У нього ціла армія в інтернеті, така ж цинічна і брутальна, як і він сам. Ця армія затоплює інтернет фейковими новинами, стираючи межу між правдою і брехнею. В усіх європейських країнах путін підтримує праві радикальні партії. А своїм антисемітизмом він зараз повторює речі, відомі з часів сталінізму – коли Ізраїль проголошували імперіалістичним ворогом. Зрештою, війна проти України від самого початку антисемітська теж, адже там, мовляв, потрібно було «денацифікувати» євреїв. Він не засудив навіть криваву оргію ХАМАСу в Ізраїлі, щоб не зашкодити бува поставкам зброї з Ірану. Оскільки і його спосіб вести війну цілком у сталінських традиціях – російських солдатів посилають без жодних сумнівів на смерть. Про поповнення мають подбати російські жінки. З 2022 року відновлено запроваджений у період Сталіна орден «Мати-героїня» – для жінок, у яких десять і більше дітей. До ордена додають ще премію в розмірі мільйон рублів. Свого сусіда Білорусь він уже й так анексував, дозволяючи своїй маріонетці Лукашенку залишатися при владі. Усі критики втекли або сидять за ґратами, тобто в таборах. Там їх, як Навального в Росії, ламатимуть тортурами в ізоляційних камерах. Вже понад десять місяців нічого невідомо ані про Марію Колесникову, ані про автора і юриста Максима Знака, ані про багатьох інших інакодумців. Невідомо навіть, чи живі вони ще взагалі: від них немає жодного телефонного дзвінка, жодного листа, відвідувачів до них не пускають. Не можна взагалі нічого.

В Україні пізній порив до створення демократичного суспільства поборюється засобами сатанинської війни. У Білорусі демократичні рухи було під керівництвом росії криваво придушено. Це перше.

А інше полягає ось у чому: в Польщі й Угорщині перехід до демократії був вдалим, поки демократичним силам не позатикали роти. Цим разом це відбувалося не ззовні, а зсередини. Незалежність правосуддя виявилася в минулому, вільний журналізм опинився під загрозою. І знову люди однією ногою опинилися в своєму минулому.

У Румунії прорив знесилився. Він похитується взад-вперед, немов час тут утратив свою орієнтацію. Вбивства таємної поліції «Секурітате» так ніколи і не розслідували. До значної частини матеріалів «Секурітате» досі немає доступу. А колишні працівники спецслужб і їхні посібники займають високі становища в економічному секторі. Колишні комуністи позалишалися в урядових структурах, на зміну їм приходять такі ж, як вони. Страх перед росією такий же гострий, як це було 30 років тому, – і на це є причина.

А в Східній Німеччині, колишній НДР, прорив до демократичного ладу вважають сьогодні поразкою. І це при тому, що НДР, якщо порівнювати її з іншими східноєвропейськими країнами, пощастило чи не найбільше. Завдяки возз’єднанню з західноєвропейською частиною Німеччини політичні та матеріальні аспекти цього прориву буквально взяла на себе значною мірою західна частина Німеччини. На жаль, сьогодні це називають імпортованою демократією. А життя за залізною завісою, послух і мовчання, сваволю партії та «штазі», державної служби безпеки НДР – все це сьогодні ідеалізують, говорячи про безтурботне життя. Люди кричать ґвалт про зламані східнонімецькі біографії – а це означає скаргу на свободу, яка вдерлася в запрограмовані державою життєписи. Такі настрої ширяться Східною Німеччиною все нахабніше і відкритіше. Відразу після 1989 року їх заповзялися культивувати в дусі післявоєнних земляцтв переміщених німців функціонери Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Упродовж років виборчою програмою лівих політиків була міщанська програма захисту батьківщини. Праві радикали відразу ж збагнули, що такі слогани можна добре подавати у їхніх популістичних гаслах захисту німецького народу.

Сюди цілком вписується те, що 62% населення Федеральної землі Саксонія бажають собі «сильну партію», в якій би «втілювалася вся народна спільнота». Згідно з найновішими опитуваннями, 23% населення Східної Німеччини виявляють сильні, а навіть дуже сильні правопопулістські симпатії. На їхню думку, партійна демократія не працює, а журналісти брешуть народові. Політики є, мовляв, маріонетками іноземних держав. І таким чином придушується «єдина воля народу». Партія «Альтернатива для Німеччини» вважає, що пора знову думати категоріями «народу». В національному й соціальному дусі. На численних багатолюдних демонстраціях Анґелу Меркель обзивали «зрадницею народу» і закликали путіна прийти і порятувати їх.

Популістське «народне» мислення обіцяє добрий простий світ, в якому буде колективна ідентичність. Бйорн Гьоке з «АдН» каже, що коли його партія прийде до влади, то багатьом «частинам народу» з нею буде не по дорозі. Та попри це «існуватиме ще чимало членів нашого народу». Він мріє про «масштабний реміграційний процес», в ході якого не виключає проявів «добре темперованої жорстокості». Ці його фрази – це вже не просто підривання демократії. У Східній Німеччині «АдН» має у своєму розпорядженні населення, яке ідеалізує соціалістичну диктатуру, обіцяючи собі диктатуру народу. І ці фрази мають успіх. Дивно, але східним німцям навіть не перешкоджає той факт, що члени «АдН» постійно здійснюють паломництво до москви і вихваляють путіна, хоча за 50 років вони мали би добре вивчити російську окупацію. Вимагаючи миру для України, вони мають на увазі безумовне підкорення України. Мені видається, що на сході вже повністю забули, як сильно зневажають людей диктатури. На заході натомість так сильно призвичаїлися до існування демократії, що вже ніхто не виявляє бажання уявляти собі, що таке диктатура. Тут не хочуть визнавати, що демократії можна руйнувати зсередини. На заході, так мені видається, багато хто вже втомився від особистої свободи, яка завжди пов’язана з відповідальністю. Тому що – на відміну від диктатури – демократія не має линв, за які її тягнутимуть бурлаки. Демократія вимагає самостійного мислення. Демократична політика повільна і складна, тому що зважає на етичні вартості.

Не можна, щоб демократія втомлювала нас. Я відчула на своєму досвіді, що таке диктатура. І можу лише нагадати сходові, як воно тоді було. І розповісти заходові, як це, коли людське життя нічого не варте.

Одного зимового дня ми з мамою пройшли три кілометри по засніженій дорозі в сусіднє село, щоб купити в кушніра лисяче хутро для коміра. Цей хутряний комір мав бути маминим різдвяним подарунком для мене. Це хутро – то була ціла лисиця, воно вилискувало мідним блиском і було на дотик немов шовк. Хутро мало лисячу мордочку з вушками, висушений писочок, а на лапах – чорні висушені подушечки з білими, немов порцеляновими кігтиками і розкішний пухнастий хвіст, в якому, здавалося, ще гуляв вітер. Та лисиця була жива. Вона вже не жила в лісі, але вона жила у цій законсервованій красі.

Волосся мисливця було такого ж кольору, як і лисяче хутро. Мені від цього стало моторошно. Можливо, саме тому я запитала його, чи він цю лисицю застрелив сам. Він на це відповів, що в лисиць не стріляють – на лисиць ставлять капкани.

Все це мало стати коміром мого пальто. Я тоді ще була школяркою, і мені не хотілося носити навколо шиї цілу лисицю з мордою і лапками, як це носять старші дами, – я би хотіла мати лише шматочок хутра, щоб обшити ним комір. Але та лисиця була надто гарна, щоб піднялася рука її розрізати. Тож вона роками супроводжувала мене і всюди, де б я не жила, жила собі на підлозі як моя домашня тварина.

Одного разу я зачепилася, проходячи повз лисицю, за неї – і раптом її хвіст відокремився від тіла. Його хтось відрізав. Через кілька тижнів відрізали праву задню лапу, за нею – ліву. Ще через пару місяців відрізали одну за одною передні лапи. Таємна служба приходила і йшла собі геть, коли їй забаглося. Залишаючи по собі знаки, якщо їй хотілося це зробити. По вхідних дверях нічого не було видно. Мені ж таким чином давали зрозуміти, що якось зі мною в моєму помешканні може трапитися те ж саме, що і з лисицею.

На той час я працювала на фабриці й перекладала там інструкції з експлуатації верстатів, які імпортувала в Румунію Німеччина. Тепер уже капітан таємної служби регулярно заходив і в бюро. Його завданням було завербувати мене як донощицю. Спочатку він використовував лестощі. А після моїх відмов пожбурив об стіну вазу з квітами і почав погрожувати. На прощання він сказав: «Ти ще пожалкуєш. Ми тебе викинемо в річку».

Спочатку мене, щоправда, викинули з фабрики. Відтепер я стала ворогом народу і безробітною. Працівник таємної служби називав мене на допитах «паразитуючим елементом». Звучало це як «паразит», тарган. Та ж служба, яка спричинила моє звільнення, тепер звинувачувала мене в неробстві і нагадувала, що за це я можу сісти до в’язниці. Так виглядала справа з робочими місцями для всіх. Все це було, немов в армії. Кожен мусив щоранку вийти на перекличку держави. Прийшовши вранці о пів на сьому на роботу, люди вислуховували бадьорі марші, які линули понад фабричним подвір’ям під небеса. Хотілося цього чи ні, але ноги самі починали рухатися в такт маршового ритму. Всі займали свої робочі місця. Робітники – за стрічкою конвеєра, а ми, офісні працівники, – за письмовими столами. Після того люди йшли митися в душ. Вдома такої можливості не було, бо в помешканнях людей електрика була лише зрідка, не було теплої води і навіть взимку не було опалення. Після душу люди варили собі каву, жінки лакували нігті. Час до часу трохи працювалося, а тоді вже починалася обідня перерва, яку провіщав через гучномовці патріотичний хоровий спів робітничого хору. Значно важливішою за нашу продуктивність була наша присутність. За цей послух від першого робочого дня і до самої пенсії належалося отримувати заробітну платню. І не мало жодного значення, чи щось там виготовлялося, чи ні. Нашою максимою на фабриці було: не роби сьогодні того, що ти не доробив вчора, тому що завтра, можливо, це нікому не буде потрібно. Люди думали собі: якщо вже ця держава краде у нас життя, то ми принаймні крастимемо у неї час.

Коли я розповіла мамі історію з лисицею, від неї вже відрізали всі чотири лапи.

Мама спитала: Чого вони від тебе добиваються.

Я сказала: Страху.

Так воно і справді було. Це коротке слово пояснювало себе само. Тому що вся держава була будівлею страху. Там були володарі страху і перестрашений народ. Будь-яка диктатура побудована з тих, які наганяють страх, і тих інших, які переживають страх. Страхотвори і страхопуди. Я завжди міркувала собі, що страх є щоденним інструментом страхотворів і щоденною стравою страхопудів. Так тоді, перед 1989 роком, було в усій Східній Європі.

Побачивши спотворену лисицю, мама відчула страх: страх за мене і страх за себе.

Вона сказала: Тебе одного дня знайдуть закатованою в рові. Не для того я тебе ростила.

Вона гучно ковтнула слину, підняла очі вгору і сказала: Інші аплодують і отримують гроші. А ти штовхаєш нашу родину в біду.

Її страх був подвійний: страх за мене і страх переді мною. Такий подвійний страх зустрічався мені по всій країні.

Я вже ніколи не отримала постійної роботи і не знала, на які засоби маю існувати. В мене взагалі не було грошей. Принагідно я могла отримати хіба кілька асистентських годин у якійсь школі. Коли я заходила в школу, то з учительської до мене долинав гул голосів присутніх там учителів. Але вистачало мені відчинити двері і зайти в учительську, як там ставало тихо, немов у церкві. Вони зиркали на мене і переходили на шепіт. Що більше «колег» було поруч зі мною, то самотнішою я була. Коли шкільний день закінчувався, я, як і всі, прямувала на автобусну зупинку. Всі боялися, що їх можуть побачити коло мене на вулиці. Частина вчителів навмисно затримувалася і повільно тягнулися далеко позаду мене. Інші ж навпаки чимдуж мчали вперед, далеко обганяючи мене. Це відбувалося без жодних попередніх домовленостей – люди були натреновані страхом.

Самотність була не менш жахливою, ніж погрози з боку держави та її таємної поліції. Інші вчителі уникали мене. Їхній подвійний страх ізолював мене. Вони мали страх перед державою і страх переді мною. Я становила для них загрозу.

У школі я працювала лише лаборанткою, тож дуже здивувалася: наприкінці шкільного року учні різних класів вирішили подарувати мені каву. Кави в нашій країні не було. Кілограм кави коштував на чорному ринку більше, ніж місячна зарплатня. Я не взяла каву від школярів. Про цю історію швидко стало відомо в школі, й ось уже інші вчителі викликали мене на розмову, запитуючи, чого це я вважаю себе чимось кращим за них. Вони ж на цю каву розраховували, а я своєю відмовою псувала їм їхній невеликий бізнес, який полягав у виправленні оцінок в табелі завдяки каві.

Для управління страхом щоденному життю потрібна була корупція. Корупція – то економіка гноблення. У плановому державному дефіциті життєво необхідні речі можна було отримувати лише шляхом корупції. У поліцейській державі корупція виконує практичну роль, корупція займає час і в головах людей, відволікає від нестач. Це на руку кожному державному чиновнику – ціни встановлює страх, а не, як у вільному суспільстві, ринок. І всі при ділі. Страхотвори спекулюють масштабними речами. Страхопудам залишається для нелегального збуту всякий дріб’язок. Вони можуть розрахуватися за вкрадене на м’ясокомбінаті м’ясо свічками, вкраденими на робочому місці. Або ж купити собі за каву з чорного ринку добрі оцінки в школі. А касетними магнітофонами можна навіть оплатити іспити в університеті. Гасло такої торгівлі звучало так: крадуть лише вночі, вдень беруть. Товаром ставала і любов. Секс був очевидною річчю для доброї посади, чи для отримання, чи як засіб від звільнення. Панував дикий обмін матеріальними товарами й емоційними товарами. То був ерзац відсутньої свободи, ба навіть то була єдина дозволена свобода. Держава спостерігала занепад моралі у міжлюдських стосунках. Так чи інакше криміналізованими були всі. А коли хтось переставав відповідати режимові у плані політичному, таємна служба завжди могла назвати звичну для всіх побутову корупцію злочинною діяльністю. Тоді це називалося не політичним переслідуванням, а крадіжкою.

Так за десятиліття диктатури все було перекручено. Не існувало більше жодного етичного фундамента. Суспільство остаточно втратило компас. Матеріально і морально все було знищено. Люди теж. Вони десятиліттями нічого не робили, а тоді раптом повстали проти режиму. І тим самим – проти самих себе. Вічно поганий настрій при соціалізмі пояснювався зокрема і втомою від власного пристосуванства.

У таких та багатьох інших схожих моментах мені довелося збагнути, що в суспільстві є не лише страхотвори і страхопуди. Так звані колеги у школі, а перед ними люди, з якими я працювала на фабриці (та що там – більшість людей у цій країні) були страхоносами. Аналогічно до того, як вони навчилися управляти власним страхом, вони навчилися користати зі страху інших. Вони були безжальними егоїстами, використовували нужду на повну – то несвідомо, а то цілком безсоромно. Але чи справді подвійний страх був аполітичним? Я в це не вірю. Такий страх не давав розвинутися політичному мисленню, яке могло б привести до сумнівів у собі. Управління страхом було нічим іншим, як випереджувальним послухом.

Індивідуумом людина ставала, коли її переслідували, бо саме слово «індивідуум» було лайливим. Через «непристосованість до колективу» людину могли звільнити. Індивідуальне не мало права на існування, навіть в одязі. В усіх крамницях висів однаково негарний одяг. По дві-три моделі на сезон, сірі, немов припорошені кольори, квадратний крій, негнучка тканина. Яка до того ж огидно рипіла і жахливо смерділа хімікатами. На вулиці можна було сотні разів побачити одну і ту ж модель одягу просто тому, що нічого іншого в крамницях не було. Купивши нову сукню, я щоразу зустрічала саму себе кожного наступного дня ще і ще. І тоді мені здавалося, що наші однакові сукні трохи соромляться себе, і що їм навіть краще, ніж нам, відомо, який жалюгідний у них вигляд. Соціалістична мода була як однострій. Такими ж жалюгідними були меблі, будинки, парки, вулиці. З усіх сфер життя диктатура проганяла красу. Бо краса своєрідна, і особлива, і багатоманітна.

Держава скасовувала будь-яку форму багатоманітності. Але і більшість людей хотіли бути якомога непомітнішими. Керований страх людей потребував патерналізму. Мені навіть здавалося, що вони були за це вдячні. Власне існування в світі сприймалося мало не як подарунок держави.

Коли на допиті службіст лютував, він кричав: Ти думаєш, що ти хто.

Я казала: Я людина, як і Ви.

На це він відповідав: То ти так думаєш. Насправді МИ визначаємо, ким ти є.

Свобода – сказав якось великий польський режисер Анджей Вайда – це щось, потрібне одним і не потрібне іншим. Колишнім страхоносам тоді вона не була потрібна, а сьогодні вони підтримують нових страхотворів.

Найбільший на сьогоднішній день страхотвор, воєнний злочинець, якого подав у розшук Міжнародний трибунал, був раніше дрібним страхотвором. Путін давно вже відмовився від марксизму, але реабілітував сталіна. Тепер він використовує релігійний грим. Він безконечно вбиває людей в усьому світі і любить світити свічки в Кремлі. Він має свого сповідника і його рідко коли можна побачити без супроводу патріарха Кіріла. Очільник його Церкви вважає права людей «єретичним ідолопоклонством». У його оточенні, наприклад, цитуючи отця Алєксєя Чапліна, справжнє християнство означає «добровільне саморабство». Чаплін захоплюється Леніним, який мав намір перетворити росіян на «коліщатка і гвинтики» державної машини. Раб божий, каже Чаплін, не йде на вибори, а покірно приймає свою долю.

Я не хочу ніколи більше жити в рабстві. І без виборів не хочу жити. Після 1989 року я навіть у страшному сні не могла собі уявити, що свободу хтось зможе знову поставити під сумнів. І що знову з’являться страхотвори, які захочуть перетворити мене на страхопуда. Так, свобода дійсно є чимось, що потрібне одним і не потрібне іншим. І ще вона є чимось, перед чим одні мають страх, а інші – ні. Нам не можна розглядати свободу як щось само собою зрозуміле. Бо тоді нас можуть її позбавити.