Бути з усією країною на одній хвилі: подкаст переосмислення літературної класики «ПереФарбований Лис» розпочав тур містами України
Освітянка Валентина Мержиєвська і психологиня Марія Діденко вже кілька років перечитують твори українських класиків, досліджуючи світогляд і поведінкові моделі українців, описані в літературних творах – і обговорюють це у подкасті «Перефарбований Лис».
У 2023 році «ПереФарбований лис» виграв у конкурсі культурно-мистецьких проєктів від Українського інститут книги, спрямованих на організацію і проведення заходів з промоції читання, у категорії «Створення тренду читання як дозвілля, читання для навчання», згідно з яким реалізує мандрівну студію навкололітературних ігор.
14 жовтня ігри відбулися у Львові, 15 – у Тернополі, а 18 листопада завітають в Івано-Франківськ. Про ідею подкасту «ПереФарбований Лис» та затію ігор за мотивами шкільних творів говоримо з їхніми ведучими Валентиною і Марією.
— Ідея переосмислення літературної класики постала як підваження канону чи навпаки — як його усталення? Як з цього випливла ідея подкасту «ПереФарбований Лис»?
Марія: Якось ми з Валею працювали в одному проєкті, де створювали систему, що допомагала дорослим та дітям разом читати осмислено і будувати змістовне обговорення довкола твору. Це у певному сенсі читання через освітньо-психологічну призму. І тоді ми подумали: «А що, коли спробувати поглянути через таку призму на класичну українську літературу?». Стало цікаво дослідити, чи якось вплинула на нас шкільна програма. Це – спільна «прошивка», те, що читали усі, хто ходив до школи. Ми не хотіли підважувати чи усталювати канон, нам хотілося підсвітити те колективне несвідоме, сформоване через програму, і подумати, як можна привласнити дієві, підсилювальні життєві стратегії, описані у культурі, і як можна позбутися непродуктивних, пригнічувальних.
Ми зрозуміли, що більшість авторів точно не писали для дітей (а може навіть були б шоковані, дізнавшись, що школярі вивчатимуть такі важкі тексти на уроках), тому можна підважити канон щодо шкільної програми, але усталити для дорослих читачів :)
Валентина: Для мене ідея переосмислення літератури полягає у її дослідженні. Так сталося, що я дуже мало читала творів української літератури, коли навчалася в школі. Мені важливо було відкрити їх для себе уже в дорослому віці, коли я можу не залежати від позиції вчителя чи від думки однокласників і сформулювати своє ставлення. І зараз у мене з’являються власні думки про те, які твори доречно мати в шкільній програмі, а які краще читати в пізнішому віці.
Разом із тим, шкільна програма – це не зовсім про канон: канон ширший, у школі вивчають лише його частину. У «ПереФарбованому Лисі» ми з Марусею читаємо твори як читачі, а не як фахівці, і акцентуємося в першу чергу на враженні, яке справляють ці тексти, написані роки, десятиліття, а то й століття тому, на сучасну дорослу людину.
У нас є досвід роботи із дітьми, підлітками – в Марусі як психолога, в мене – як у вчителя, і ми можемо оцінювати, які психологічні запити, які труднощі можуть викликати ті чи інші твори у дітей. А тому можемо підказати якісь ключики, щоб вчителям було простіше працювати навколо того чи іншого твору.
Додам, що деякі твори, на мій погляд, дійсно не варто вивчати в шкільній програмі – хоча вони можуть залишатися в каноні.
— Як ви прийшли до літературних ігор на основі українських літературних творів? Взорувалися на чийсь досвід?
Марія: Формат студії навкололітературних ігор – оригінальний та унікальний формат, ми не зустрічали нічого подібного. Якось ми писали випуск про Михайля Семенка: розмовляли про футуристів і про те, як Семенко грається зі словами. З цього обговорення народилась ідея гри як формату для заглиблення у культуру. Бо гра – стан, коли можна спостерігати за різними ситуаціями, змінювати реакції і приміряти ролі інших персонажів, щоб зрозуміти їхню мотивацію. У грі можна виходити за свої власні рамки і пробувати нове.
Гра як форма взаємодії більше притаманна дітям, а в дорослому віці ми забуваємо гратися. А цей стан дає багато свободи, допитливості і близькості з собою і своїми бажаннями.
Валентина: Розбираючи вірші Семенка, ми зрозуміли, що 20-ті роки минулого сторіччя були дуже плідним періодом для української культури. Відбувалася українізація, і поети та письменники мали можливість експериментувати – так, вони гралися зі словами і це давало певну свободу.
Пізніше з книжки Йогана Гейзінги «Гомо люденс» («Людина, що грається» ) я почерпнула цікаву думку: гра – це єдина діяльність, яку неможливо робити з примусу. Людина бавиться тільки добровільно. І оцей момент насправді дуже цікаво проживається в наших іграх. Адже нікого не можна до цього змусити – навіть прочитати текст можна людину змусити, але почати грати в нього – ні.
А іще гра дозволяє бути дуже гнучким, дуже варіативним! Гра не фатальна, в грі завжди можна щось переграти! Можна спробувати взяти на себе якийсь образ, тобі не притаманний, і не перейматися «ой, що люди скажуть».
Завдяки ігровій легкості та варіативності її форм людина може прожити дуже незвичні переживання.
— Чому ви зосередилися саме на тих творах, які обрали?
Валентина: Насправді ми не сідали і не аналізували, які саме твори підходять для гри, а які ні. Розуміли це радше за збігом обставин. Візьмемо, приміром, «Кайдашеву сім'ю». І книга, і серіал, який зняли за її мотивами, дуже багатьом відгукується: люди бачили подібні форми поведінки, подібні життєві сценарії серед свого оточення.
Але сам сюжет цікаво не просто відтворити, а спробувати поводити себе всередині нього трішки інакше. Тому ми взяли словесну рольову гру – Dangerous and Dragons, і прилаштували її механіку до «Кайдашевої сім'ї». Напрочуд цікаві інсайти народжуються у гравців, коли вони відігрують той чи інший персонаж! Особливо цінно брати не притаманну тобі по життю роль. Якщо ти така собі Мотря – «куслива, як муха в Спасівку», як про неї каже Карпо – то дуже корисно взяти для себе роль Мелашки, або ж Кайдаша. Візьми – і спробуй відчути, як твоєму персонажеві комунікується з отакою от Мотрею, можливо, ти відкриєш, що потрібно виявляти більше емпатії у своєму житті стосовно близьких людей?..
Звісно, світ набагато більш різноманітний, ніж сюжет твору. З очевидністю, уся трагедія Кайдашевої сім'ї в тому, що кілька родин змушені жити в одній хаті і ділити один простір. А зараз зазвичай дорослі діти їдуть від батьків і живуть окремо. Але безліч сценаріїв ми «успадкували», і подібних до Кайдашевої сім’ї ситуацій і в сучасному житті доволі багато. Тож можна принаймні частину напружень відпрацювати у грі – спробувати спілкуватися з «антагоністом» так, отак, чи отак, потестувати – і забрати в реальне життя найбільш вдалий спосіб.
Гра за мотивами «Хіба ревуть воли, як ясла повні» дозволяє, зокрема, відчути, як помітно ми оцінюємо людину за зовнішністю, як потужно манера її поведінки визначає наше ставлення, а у суть ми не завжди пірнаємо.
Гра за мотивам «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського працює із вигоранням і повертає у ресурс, за свідченням гравців, абсолютно неочікувано.
Я думаю, що ми й надалі будемо шукати твори, навколо яких можна зробити ігри.
— Як виникла ідея мандрівної студії літературних ігор? Навіщо вам їздити «містами-селами» — адже ваш подкаст «продає себе сам» в онлайні?
Валентина: Мандрівну студію захотілося зробити саме тому, що ми обидві живемо і працюємо в Києві – місті, щільно насиченому культурними і освітніми подіями. Звісно, Львів був і залишається дуже помітним культурним центром, а от Харків значно стишив активності, тепер харківцям складніше, але вони все одно тримаються і нам хочеться підтримати їх. Із мешканцями усіх міст на нашому маршруті хочеться поділитися тими відчуттями, які ми маємо в Києві. Хочеться бути з усією країною на одній хвилі.
Марія: Ми за те, щоб ділитися і акумулювати цікаві ідеї, тому вирішили помандрувати різними містами України, щоб поділитися знахідками і розробками, спонукати людей перечитувати класику, переосмислювати і ставати з нею ближчими через гру - знаходити своє місце.
Ми собі ще не початку проекту подкасту запланували розібрати усю шкільну програму – і вже багато зробили. Хочеться винаходити нові цікаві способи взаємодії.
— Як бути тим, до кого «ПереФарбований Лис» не доїде?
Валентина: Відверто кажучи, нам варто було б їхати в іще менші містечка. Кожний райцентр, кожне село заслуговує на літературні ігри чи інші культурні події. Утім, наші можливості просто фізично обмежені. Але саме для того, щоб поширювати цю ідею, ми придумали систему амбасадорства. І плануємо запровадити її саме під час нашого мандрівного туру. Ми пропонуватимемо вчителям, бібліотекарям, активним людям, та й просто тим, хто любить компанії, спільноти, спробувати пограти в літературні ігри – ми радо поділимося розробками. І в нас вже є кілька охочих, яким ми готові передати цю іскорку.
— Навіщо пересічному українцю саме тепер перечитувати класику української літератури? Невже українці в час війни можуть мати інтерес до «Собору» Олеся Гончара, гуморесок Павла Глазового чи казки «Яйце-райце»?..
Марія: Якраз тепер чимало українців почали досліджувати власну культуру. Ми шукаємо відповіді на важливі питання, намагаємось краще зрозуміти самих себе, зміцнити свою національну ідентичність. Українська культура та література зокрема, можуть у цьому допомогти. Читаючи чи граючи, можна помітити світоглядні речі: що вважалось «правильним», а що — ні, як будували стосунки, як взаємодіяли з владою, як розпоряджались грошима, як ставилися до землі тощо. Багато таких поведінкових моделей не є актуальними для сучасників, але через них ми можемо відстежувати суспільні зміни.
Скажімо, побиття батьком Федька-халамидника з однойменного твору зараз сприймається дітьми дуже болісно і різко. Це може стати приводом до розмови про права дітей і про довгий шлях, який людство вже пройшло, щоб фізичне насилля щодо дітей не було нормою.
А якщо віднаходиш сильну стратегію, то можеш з неї підкріпити внутрішній ресурс, ствердитися. Наприклад, у «Тигроловах» неочікувано екологічно описані стосунки у родині Сірків: батьки відпускають свою доньку Наталку з Григорієм у невідомі далі, бо розуміють, що вона доросла і може впоратися — вони ставляться до неї відповідно її віку і поведінки. Наталка може постояти за себе, вона проявляє сміливість та відповідальність – вона готова йти у доросле самостійне життя, і родина приймає цей її вибір.
Валентина: Занурення в літературну спадщину потрібне для того, щоб відчувати свою культурну ідентичність. Я би хотіла, щоб українці відкрили для себе свою приховану культуру, а відомих класиків – перечитали з сучасного погляду.
У нас є безліч творів, які тривалий час були заборонені, і ми навіть не знали, що у нас є настільки прекрасні письменники, які творити настільки круті, абсолютно неймовірні проєкти!
Коли я вчилася в школі, я не знала ні Підмогильного, ні Домонтовича, ні Багряного, і це жахливо. А та сама Леся Українка чи Франко були на виду, але вивчали ми їх від певним кутом зору. Коли ми готували випуск подкасту про «Захара Беркута», я усвідомила, що в цьому творі дуже цікаво описана громада і взаємодія в громаді. Розкривається, як спільні цінності формують громаду, що наразі надзвичайно актуальне переживання для усіх нас.
Читаючи літературні твори, ми можемо розмірковувати над питаннями ставлення до війни, до життя і смерті, до власної реалізації і покликання. Українська література близька нам світоглядно. І ми, з одного боку, можемо простежувати наше конструктивне надбання, наші сильні сторони, приміром, досвід долання скрутних життєвих обставин – те, що сьогодні називаємо резил’єнтністю, життєстійкістю. А з іншого – деструктивне, коли певний сценарій повторюється з покоління в покоління і руйнує життя, як у тій же «Кайдашевій сім’ї», і подумати, чи хочу я будувати стосунки саме так, чи мені це зовсім не до вподоби. Щоб уникнути цього, треба зрозуміти, з чого народжується така поведінка, з яких стосунків, і як я можу змінити це тепер.
— Рефлексії про війну нинішню сучасні митці лише почали формувати – але навіщо нам рефлексії минулих протистоянь і переживань? Як читання та навкололітературні активності допоможуть впоратися з викликами сучасної війни?
Валентина: Цю війну вже неодноразово називали екзистенційною. Росія напала на Україну не тому, що у неї тут економічний інтерес чи територіальний – так, звісно, землями вона скористатися планує, але основною причиною є саме те, що українці відчувають свою окремішність. Якби тут жили люди, які вважали би себе братнім народом, як це було не одне століття, Росію би це влаштовувало: вона зберігала би культурний контроль.
До речі, дивовижно багато творів в українській класиці описують переживання росіян стосовно українців. У «Невеличкій драмі» Підмогильного одна персонажка, росіянка з походження, живе в Києві і стверджує, що російська інтелігенція століттями була тут провідником культури. І цього прагнення росіяни не полишили. Тож наша незалежність починається з самоусвідомлення, з пробудження персональної, унікальної ідентичності.
І ця ідентичність не просто відмінна від російської – вона засадничо інша, вона базується на інших цінностях.
Саме міркування щодо ідентичності і культури дозволяє нам вибудувати власну стійкість. Ми починаємо відчувати сенси оцієї боротьби. Ми починаємо точніше розуміти, за що воюємо й заради чого стільки жертв. Долі наших письменників ХХ століття дуже яскраво показують, що відбувається, якщо Росія перемагає.
І ще окрім стійкості, література дозволяє знайти підказки з відновлення свого емоційного стану та зменшення тривожності. Пам’ятаєте? – наша література довгий час мала «тавро бідосі» — описувалися якісь нещасні люди, чиє життя було безпросвітним, безрадісним і сповненим безкінечних халеп. Так, насправді описувався реальний досвід наших предків, які переживали війни, кріпацтво, голодомори, репресії та інші знущання – але радості вивчення літератури це не додавало. Але коли ти думаєш, що попри такі випробування українці вижили, і зберегли культуру, і змогли народити нові покоління – з яких походимо і ми з вами – таке знання втішає, обнадіює, зміцнює.
А скільки гумору з’явилося за час війни! Гумор – наша суперсила, усі це меми, жарти, стендапи дозволяють нам прийняти нову реальність і знайти своє місце в ній. Ті ж гуморески Глазового дозволяють пересвідчитися, що жартувати ми вміли завжди і живилися цим.
— Гра – активність колективна. Чим вона відрізняється від індивідуального переживання, коли ти читаєш книгу і з автором фактично сам на сам? Що люди відкривають про себе, в чому допомагають один одному?
Марія: У груповій роботі людина взаємодіє з іншими. Часто буває, що наше самосприйняття відрізняється від того, як нас сприймає оточення. Ми наче віддзеркалюємось один від одного. Коли є безпечне середовище однодумців де усі відкриті до проживання нового досвіду і цінують якісну комунікацію, стає простіше висловлювати свої почуття і досліджувати їх глибше. Нам подобається відчуття синергії — ми його ловимо під час запису випусків подкасту і на іграх.
Валентина: Рідко яка людина знає точні відповіді на всі свої запитання. І спільна творчість, спільний досвід може подарувати одкровення, яких у тебе не було. Ми з Марусею не знаємо відповіді на життєві питання тих людей, які приходять на нашу гру, але граючи в ту гру, яку ми пропонуємо, вони можуть знайти ці відповіді, хоча ми їх і не озвучуємо. Гравці знаходять їх, просто проживаючи той чи інший досвід.
Кожна гра – це як спектакль, вона унікальна. Для мене в усьому проєкті «ПереФарбованого Лиса» — у подкасті, в іграх – імпровізація є найбільшою цінністю. Вона дозволяє людям бути більш сміливими і наважуватись робити кроки, діяти, що дає особливу впевненість в житті. Гра – це свобода, імпровізація і впевненість, яку вони породжують.
