Паралізована страхом перед російською ескалацією адміністрація прагне лише запобігти поразці
Весняний наступ України, що ввійшов у глибоке літо, не просувається так успішно, як прогнозували деякі прихильники. Українцям не бракує ні хоробрості, ні завзяття, і вони досягли вражаючих успіхів – як-от, скажімо, нещодавнього пошкодження російського десантного корабля "Олєнєгорскій горняк". Але цього мало, і для Вашингтона це має стати тривожним сигналом, що його стратегія потребує перегляду.
Рішення полягає не в припиненні вогню і переговорах, як дехто на Заході пропонує. Якщо Владімір Путін і погодиться на це, то лише у зручний час для себе, а не для нас. Він, імовірно, запропонує припинення вогню, якщо Москва до початку осені витримає атаки Києва – запропонує, щоби спробувати завоювати шляхом переговорів те, що російські збройні сили не змогли взяти на полі бою. Прийняття цієї пропозиції призвело би фактично до поділу України – неприйнятного для Києва та його східноєвропейських сусідів.
Нездатність українців досягти значних успіхів не є неминучою – це закономірний результат стратегії США, спрямованої лише на те, щоб зупинити російські завоювання. Натомість президент Байден повинен почати енергійно працювати над перемогою України.
Офензивні невдачі України та дефензивні успіхи Росії мають спільну причину: повільне, нестабільне, нестратегічне надання військової допомоги з боку Заходу. Безперервні дебати про те, чи варто постачати ту чи іншу систему озброєнь, вічний страх, що Росія перейде до війни проти НАТО, й епізодичне брязкання Кремлем ядерною зброєю вселили в західні столиці паралізуючу обережність. Хоча Велику Британію за Бориса Джонсона це не налякало, НАТО, схоже, не бажає виконувати своїх зобов'язань щодо відновлення повного суверенітету і територіальної цілісності України.
Ця нерішучість є результатом успішного залякування Кремлем, а не американської стратегічної необхідності. Немає жодних доказів, що Росія має конвенційний військовий потенціал, який би міг загрожувати НАТО, або готова завдати ядерний удар. Незважаючи на неодноразові ядерні погрози Москви, розвідувальне співтовариство у свідченнях Конгресу підтвердило, що ядерний потенціал Росії жодного разу не переходив у оперативний статус. Путін блефував. Ситуація може змінитися – але ми, піддаючись на блеф, безкоштовно даємо йому саме те, чого він хоче.
Боязкий і несистемний підхід адміністрації до надання допомоги підірвав громадську підтримку США. Байден поглибив цю проблему, наполягаючи на тому, що війна точиться навколо вільсонівських абстракцій демократії проти авторитаризму. Вільсонівські принципи ніколи не мотивували американську більшість, навіть коли їх проповідували справжні авторитети. Існують переконливі аргументи на користь того, що допомога Україні слугує нашим стратегічним інтересам, але президент їх не наводить. І він, і Дональд Трамп підривають республіканську підтримку допомоги.
Захід – а особливо Вашингтон – також повинен радикально переосмислити політику санкцій. Теорії про обмеження цін на російську нафту провалилися, а західні санкції загалом залишаються фраґментарними, і серйозно бракує примусу їх виконувати. Ці недоліки не обмежуються конфліктом в Україні й повинні спонукати НАТО інституційно переглянути те, як здійснюється примус виконання. Проголошення санкцій – це чудовий піар, але їх застосування – важка, виснажлива й обов'язково таємна, де це можливо, робота. США та їхні союзники потребують докорінного перегляду і модернізації наших інструментів, процедур і персоналу, які забезпечують дотримання санкцій.
Білий дім і НАТО також повинні серйозніше поставитися до ролі Китаю в Україні. Захід мав би запроваджувати санкції безпосередньо проти Пекіна, враховуючи величезну підтримку Москви з боку Китаю, включаючи купівлю вуглеводнів, відмивання російських фінансових операцій та постачання нелетального військового обладнання подвійного призначення. Пекін заперечує надання смертоносної допомоги, але в нещодавньому звіті американської розвідки йдеться про те, що китайські компанії постачали російським оборонним фірмам запчастини для винищувачів, а також безпілотники.
Важливо також, щоб Захід наскрізь бачив будь-які китайські хитрощі "посередництва" в конфлікті. Для тих, хто ще не усвідомлює довгострокової загрози, яку становить Китай, такі пропозиції Пекіна, безсумнівно, виглядатимуть позитивними. А оскільки Білий дім одержимий ідеєю досягти з Пекіном домовленостей щодо зміни клімату, йому будуть здаватися небезпечно привабливими потуги Європейського Союзу вмовити Китай.
Участь Китаю робить важливим активне залучення Вашингтоном до нової стратегії адміністрації Байдена щодо України ключових союзників у Індо-Тихоокеанському реґіоні. Майбутній тристоронній саміт Байдена з Японією та Південною Кореєю дає чудову можливість для цього, але необхідно зробити значно більше. Хоча деякі члени НАТО можуть чинити опір залученню "сторонніх", але це саме той момент, коли Альянс має продемонструвати глобальний характер загрози, з якою ми всі стикаємося при зміцненні осі Китай–Росія. Україна – це власне та криза, яка потребує глобальної співпраці.
У міру продовження наступу українська армія може досягти більших успіхів – але життєво важливо, щоб адміністрація Байдена почала формулювати нову стратегію. Білий дім, якщо він хоче посилити внутрішню підтримку України в США, а також оживити і розширити антиросійську коаліцію, повинен виправити свої стратегічні помилки минулих 18 місяців. Настав час рухатися далі.
Джон Болтон був радником президента з національної безпеки у 2018–2019 роках та послом в ООН у 2005–2006 роках.
John Bolton
Blame Biden’s Hesitancy for Stalling Ukraine’s Offensive
The Wall Street Journal, 14.08.2023
15.08.2023