"Гра престолів" діє на нас не тому, що вона така оригінальна, а тому, що нагадує розбите дзеркало, складене з уламків старих міфів
– Чи історії про завтра щось об'єднує?
– Об'єднує їх те, що ми – ті, котрі їх розповідають, – є людьми. Один із важливих для мене авторів Мартін Селіґман називає людину "проспективною мавпою".
Можемо шукати багато рис, які відрізняють нас від інших видів, але безумовно унікальним для людини є те, що завдяки своїм соціальним здібностям і мові, якою вона користується, homo sapiens здатна не тільки жити минулим досвідом і сьогоденням, а й постійно передбачати і вдивлятися в майбутнє.
Це чудовий дар. Тим прикріше, що останнім часом ми його марнуємо.
– Сучасні міфи витісняють старі?
– Нові міфи не витісняють старі, лиш їх трансформують. "Гра престолів" діє на нас не тому, що вона така оригінальна, а тому, що нагадує розбите дзеркало, складене з фрагментів старих міфів.
Ми завше крутимося в колі тих самих питань стосовно людства і спільноти. Зможемо заразити людей новими захопливими ідеями чи реалізувати нові проєкти лиш тоді, коли зуміємо вкоренити нові обіцянки в те, що люди вже знають.
– Ви виділяєте дві основні міфології сучасності: технооптимізм і технопесимізм. Вони формують наш час?
– Працюючи над книгою "Виправити майбутнє", я сягнув понад сотні джерел – від промов політиків до кулінарних книг. Проаналізувавши їх, уклав таблиці, де описав повторювані риси та наративні мотиви. Пізніше я простежив шанси спільного виникнення певних мотивів.
Так народився поділ на два табори. Й одні й інші вважали, що нові технології – це віхи в історії людства. Вони повністю змінюють те, ким ми є, і які стосунки між нами. Однак десь половина проаналізованих мною авторів були переконані, що зміни завжди на краще і що технології врешті принесуть більше користі, ніж утрат – прецінь, дитяча смертність падає, збільшується тривалість життя та світовий ВВП, і всі ми яко людство користаємо від розвитку технологій. У той же час друга група мала на 180 градусів протилежну точки зору.
Вони стверджували, що технології часом приносять щіпку користі, але якщо глянути у довгостроковій перспективі, то від них більше шкоди. Вони впливають на вимирання біорізноманіття та вичерпання ресурсів планети, збільшують нерівність і спричиняють частіші захворювання. Раптом виявилося, що між цими двома таборами практично нічого немає, а сила тяжіння полюсів величезна. Ось тут і почалася направду цікава частина моєї дослідницької роботи. Ганс Рослінґ, зразковий приклад технооптиміста, зберігав дослідницьку пильність і звертався до наукових даних – але тільки коли говорив про розвиток. Коли ж він натрапляв на тривожні дані (наприклад, про кліматичну катастрофу), то поводився... дивно. Стверджував, що це загалом чудова новина, бо навіть якщо клімат змінюється, то завдяки науці ми усвідомлюємо проблему і впораємося з цим. Тож у кінцевому підсумку... – наступна причина для оптимізму. Навіть дуже розумні люди з дуже благородними мотивами стають жертвами власних наративів.
– Тобто наративи беруть над нами контроль?
– Не хочу звучати як Стівен Кінґ, але іноді з точки зору семіотики – науки про знаки та комунікацію, якою я займаюся, – наративи нагадують паразитів з космосу. Вишукують собі людських носіїв-годувальників і беруть їх під свій контроль. Тоді не ми промовляємо своїми наративами, а наративи починають промовляти нами. Така візія космічних паразитів має сенс, оскільки ми говоримо про великі масштаби. Наративи промовляють вустами дуже багатьох людей, що говорять ті самі речі.
Цікаво, що багато інших рис їх відрізняє. Наприклад, дуже подібний наратив нам пропонують представники апокаліптичних екологічних рухів і Дональд Трамп, який вважає, що вся екологія – це велика змова.
– В обох цих наративах немає місця для людей?
– Якщо ми подивимося на різні науково-фантастичні візії, то з одного боку маємо історію про те, що настають автоматизація і роботи, які розв’яжуть усі наші проблеми. Технооптимізм каже, що в принципі немає про що турбуватися – ми зменшимо викиди парникових газів і знайдемо спосіб врятувати світ. Технології нас урятують. Від мене як від Мартіна Напюрковського, так направду, нічого не залежить. Технопесимізм, своєю чергою, передбачає, що ми однаково приречені. Алгоритми нами маніпулюють, ми знищимо всю планету, на якій вичерпається біорізноманіття. Можемо накритися простирадлом і повільно повзти в напрямку цвинтаря. Обидва наративи усувають ключовий для міфів людський фактор.
Добрий міф ніколи не говорить про абстракції. Він не стверджує, що яблука не можна їсти. Замість того розповідає, що колись давно був собі сад, а в цьому саду росла яблуня і жив фацет з кобітою, які отримали чітку заповідь: "Не їжте яблук з цього дерева". Ну і, звичайно, з'їли (яблуко, не дерево). Добрий наратив має героя, різні варіанти і якусь дію. Розповідає нам про наслідки порушення правил або про користь їх дотримання. Якщо заберемо фактор причини, то історії перестають спонукати нас до дії.
І технооптимізм, і технопесимізм суґерують, що ми непотрібні, що від нас нічого не залежить.
– Тобто обидва наративи ведуть нас на манівці?
– Навіть із кількох причин. Передусім ні обіцянка, яка обов'язково сповниться, ні знищення, яке обов'язково прийде, не заохочують нас докладати зусиль. Особливо спільних зусиль, жертовності, синхронізації дій і співпраці. Обидві історії є потужними лінзами – ніби ми дивимося на світ крізь рожеві або чорні окуляри. Якийсь час це може бути симпатичним, але спричиняється до того, що багатьох речей ми не помічаємо.
– Чому ви перестали бути технооптимістом?
– Спочатку варто подумати, чому я ним став. Із захопленням цитував дослідження, які показують, що у світі життя стає все кращим. Опублікував кілька статей на кшталт "Чому ми живемо в найкращому зі світів?” Донині люблю дивитися на графік, який показує глобальне зниження дитячої смертності. Я вважаю, що це найпрекрасніше творіння людства.
Якби я колись доробився до свого кабінету, то повісив би на стіну цей графік замість Коссака. Я став технооптимістом, бо бачу і ціную, що нам вдалося багато чого досягти, бо вважаю глупими і шкідливими всі сучасні міфи в негативному значенні цього слова, які відштовхують нас від щеплень та досягнень медицини і кажуть онкохворим: відмовтеся від терапії, яка може врятувати життя, бо це якась хімія. І все ж такий тип мислення призводив до того, що мені дуже легко було легковажити всі тенденції, які не пасували візії одностороннього руху поступу, – як-от скорочення біорізноманіття, зростання нерівності в багатьох сферах або кліматична криза. Наївний оптимізм послаблює нашу пильність і в певний момент стає шкідливим та руйнівним і для тих, хто його сповідує.
– Самої перевірки фактів не вистарчає для побудови доброго майбутнього?
– Трохи підріжу гілку, на якій сиджу. Я дуже часто працюю з фактчекінговими організаціями і захоплююся їхньою роботою. Перевірка фактів необхідна, інакше шарлатани почуватимуться безкарно. Але якщо ми зупинимося на цьому, то потрапимо в пастку. Коли працюю з експертами зі сфери точних наук, то часто чую такий наратив: "Ми маємо рацію, факти і цифри на нашому боці, цього достатньо". Однак людина – не комп'ютер. Ми засвоюємо не чисті дані, а наративи.
Уявімо собі онколога, який диспонує величезним багажем знань, але через системні обмеження не має часу на пацієнтів, не має відповідей на їхні страхи. З іншого боку є шарлатан, який приходить до пацієнта і каже: "Бачу, що ти наляканий". Він сочиться їддю, що лікарі – то ошусти, і пропонує чудодійний препарат із південноамериканської жаби. Щодо наративу шарлатани здійснюють чудову роботу! Однак вони є продавцями смерті, а не життя. У цьому зіткненні наукові факти без наративу програють наративам без фактів.
Як гуманітарії ми часто коїмо тяжкий гріх, будуючи свою ідентичність на гордості з незнання. Ми не тільки не знаємо основ фізики, а й вважаємо, що їхнє пізнання позбавить нас тожсамості. Таким чином самі обмежуємо власну потрібність. Онкологічна лікарня з моєї історії могла би багато виграти від співпраці з гуманітаріями.
Якщо ми самі спочатку виявимо готовність розширювати свої компетенції, то потім зможемо допомогти лікарям, забезпечити їхню наративну амуніцію для боротьби з шарлатанами. Солідні факти потребують також і добрих наративів.
Без цього ми не врятуємо ані окремого людського життя, ані світу в цілому, коли йдеться, наприклад, про виклики кліматичної кризи.
– Навіть Кремнієва долина потребує поезії?
– У штаб-квартирах цифрових гігантів, якими керують такі люди, як Ілон Маск, поезія сьогодні потрібна більше, ніж будь-де. Щоразу, коли ми відчуваємо, що технологія є нелюдською, що, можливо, ми віддали занадто багато влади алгоритмам, перед нами відкриваються два шляхи. Або говоримо, що це не місце для гуманітаріїв, що ми там себе не бачимо, – або сміливо заявляємо, що потребують лікаря не здорові, а тільки хворі. Це власне і є виклик для гуманітаристики завтрашнього дня – сміливо входити туди, де нас бракує, де ми потрібні.
Деякий час я провадив заняття у Варшавському університеті на тему "Гуманітарії в нових технологіях". Чудова пригода! Я багато чому навчився. Щотижня ми запрошували гуманітаріїв, які зробили кар'єру в технологічній індустрії, розробляючи досвід користувачів (user experience, UX), проводячи дослідження або займаючи вищі менеджерські посади. Вони розповідали нам, наскільки пожиточними і важливими виявилися їхні гуманітарні компетенції в цифровому світі. Якщо, звісно, ми спершу готові смиренно визнати, що також мусимо вчитися й самим пізнавати мову нових технологій. Ми повинні відпливти на острів цифрових тубільців і смиренно навчитися їхньої культури та міфів.
– Проте, здається, ми доволі недалекоглядні щодо майбутнього?
– Я не розвиваю цю тему в книзі, але є багато ознак того, що через панівну медіасистему, особливо соціальні мережі, ми сьогодні є більш короткозорими, ніж будь-коли. Філософ Самуель Шеффлер нещодавно опублікував книгу під назвою "Чому ми повинні турбуватися про майбутні покоління", в ній він пропонує термін "часовий провінціалізм". У світі, який є більш глобалізованим, ніж будь-коли, коли наш горизонт сягає від Лос-Анджелеса до Пекіна, наш погляд на час надзвичайно звузився. Ньюсом, повідомленням є лише те поточне, негайне. Наша увага надзвичайно скоротилася. Це не полегшує рефлексій про майбутнє.
– Однак Гарарі стверджує, що наразі неможливо передбачити форму майбутнього – тож навіщо нам потрібні наративи?
– Я ціную Гарарі за його риторичну майстерність, але висловлюю скептицизм щодо великих кванторів, якими, мабуть, він любить дещо зловживати. Якщо ми на дуже загальному рівні думаємо про те, як виглядатиме світ через сто років, то фактично граємо роль феї зі скляною кулею.
Однак якщо ми поговоримо з фахівцями, наприклад, у галузі добрив і запитаємо їх про конкретні прогнози щодо викидів азоту, то вони покажуть нам дуже точні графіки, що відображають різні сценарії. Якщо спуститися від загального до конкретного, то майбутнє можна прогнозувати, а проблеми розв’язувати.
– Це урок, який ми в Польщі можемо винести з 1989 року.
– За круглим столом зустрілися дві вкрай поляризовані сторони, одна з яких мала на руках ще свіжу кров іншої. Як ця зустріч стала можливо? Великий торт розрізали на дрібні шматочки, розв’язуючи проблеми одну за одною.
І раптом виявилося, що такий тип управління кризою і майбутнім дозволяє ліквідувати поляризацію, обмежити страхи й упередження.
Сьогодні ця логіка круглого столу могла би допомогти нам розмірковувати про величезні проблеми, які виходять за горизонт індивідуального пізнання, – такі як нерівність, кліматична криза чи домінування алгоритмів у нашій медіасистемі.
– Палеотренд, тобто дієта, "інспірована раціоном наших прапредків", виглядає найбільшим фаталізмом.
– Це підступний фаталізм. Бо через шлунок потрапляє до серця. У буквальному сенсі. Як біблійний сатана, який продав прабатькам не ідеологію бунту, а смачне яблуко. Палеотренд поширюється через дієтичні посібники і навіть конкретні продукти харчування. Лише після того споживачі звертаються до таких книг, як "Цивілізовані до смерті" Крістофера Раяна. Він стверджує, що люди "в природних умовах" були здорові й не хворіли. Чи хтось чув про якісь новотвори у палеоліті?
– Може, ми просто потребуємо втраченого раю?
– Варто сказати, якими би були наслідки впровадження в життя постулатів палеонурту. Слабких і хворих не було, бо вони померли в дитинстві. Дитяча смертність була величезною. Яку врожайність з гектара мало полювання і збиральництво? Можемо повернутися до цього – але тоді наша планета нагодує, можливо, кілька сотень мільйонів або й менше. Точно довелося б відправити на той світ не менше 7,5 мільярда людей.
Більшість читачів, які ностальгійно зітхають за палеоепохою, очевидно, не запитують себе, чи готові вони були б убити 15 із 16 своїх сусідів.
– Яким ще ілюзіям ми піддаємося в наративах?
– Ілюзій багато, але головна з них, здається, – ілюзія простого одностороннього наративу. Він надзвичайно привабливий – все стає або краще, або гірше. Кожен наратив, який розповідаємо, можна зобразити математичною функцією, що лежить у його витоках. Популярні сьогодні наративи мають дуже просту математичну функцію: спадна все погіршує, висхідна покращує. Ми часто піддаємося цій ілюзії. Мене зачаровує в наративах те, що вони можуть зробити нас здатними до багатовимірного аналізу, до складання кількох таких функцій водночас. І коли ми згадуємо, наприклад, великий європейський роман ХІХ століття чи серіал, який роками транслювали на телебаченні, то бачимо, що людина здатна стежити за десятками сюжетів і персонажів одночасно, чиї долі то погіршуються, то покращуються. Використаймо цю ж здатність у дискусіях про кліматичну катастрофу чи нерівність!
– Згаданий Шеффлер стверджує, що цього не було б, якби не майбутні покоління.
– Це дійсно так! Якби ми взнали, що всі люди, з якими тепер спілкуємося і яких знаємо, рано чи пізно помруть, то це би не справило на нас жодного враження. Бо ж так власне і є! Однак якби ми дізналися, що всі люди, яких ми знаємо, будуть нормально жити до кінця своїх днів, але майбутні покоління більше не народяться, – ми би жахнулися. Маємо справу з парадоксом. Ми самі не зазнаємо втрат і скорботи, але наш часовий горизонт стиснеться. Це свідчить, що ми глибоко запрограмовані думати про майбутнє, яке виходить за межі нашого життя чи навіть нашого покоління.
– Ключовим для капіталізму є наратив зростання. Як будувати наратив поступу?
– Він має бути багатовимірним і показувати, що поступ в одній сфері може оплачуватися втратою в іншій. Якщо ми почнемо мислити багатовимірно, то побачимо, що економічне зростання не є остаточною відповіддю. Як при круглому столі. Потрібно розбити проблему на маленькі складові, які можемо порівняти між собою. У книжці я показую, скільки елементів потрібно взяти до уваги, щоб визначити, які лампочки – світлодіодні чи звичайні – є більш екологічними. Вплив на атмосферу, воду, енергоємність, відходи... Це складне питання, але врешті можемо зробити висновок, що світлодіоди кращі. Нині ж нас зазвичай змушують вибирати між "це просто й очевидно" або "це занадто складно, тому точно ніхто не знає, а тому байдуже". Мусимо відійти від прагнення до простих рішень.
– Однак впливові автори, такі як Стівен Пінкер та Одед Ґалор, стверджують, що розвиток є безсумнівним і ми живемо в найкращі часи.
– Те, що говорить Пінкер, мені дуже близьке. Це моя слабкість, і тому я намагаюся бути подвійно скептичним. Завше зіставляю тексти Пінкера з іншими даними, які показують, що ситуація не є такою простою.
Візьмімо конкретний приклад. Чи завжди глобальне зростання добробуту буде чимось добрим? Може, в наших розрахунках ми повинні враховувати також і нерівність? Сьогодні в Європі маємо доступ до значно більших ресурсів, ніж раніше. Навіть якщо припустити, що люди в більшій частині Африки нині також живуть краще, то і розрив між нами і ними теж різко збільшився. У глобалізованому світі це означає, що африканці постійно живуть у тіні нестримного європейського споживацтва і з усвідомленням власної бідності. Тож нам доводиться докладати величезних зусиль для зміцнення наших кордонів і боротьби з докорами сумління.
– Ви закінчуєте книгу ключовим розрізненням між надією а оптимізмом.
– Це суттєва різниця. Оптимізм говорить про те, що неодмінно буде краще і нічим не варто перейматися. Такою ідеологією ми жили у 1990-х, вірили в кінець історії і мчали автострадою на Захід. Натомість надія каже, що все ще маємо шанс, що в наших руках є інструменти, які дозволять нам впливати на світ, змінювати його на краще. У процесі написання я перетворився з оптиміста на сповнену надії людину. Бажаю того ж і моїм читачам і читачкам.
Marcin Napiórkowski
Zmień świat nową opowieścią
Gazeta Wyborcza 2.01.2023
22.06.2023