Колір кішки

"Неважливо, якого кольору кішка – важливо, щоб вона ловила мишей". Це китайське прислів'я стало символом економічних реформ, які провів у Китаї фактичний засновник сучасної держави Ден Сяопін. Колишній генеральний секретар ЦК Компартії Китаю саме цією нехитрою думкою доводив можливість існування ринкової економіки у соціалістичній країні. Підхід Ден Сяопіна – повний контроль над політичним життям та інформацією, але ринкові механізми в економіці – вважається вдалою альтернативою підходам Михайла Горбачова. Колишній генеральний секретар ЦК КПРС, як відомо, погоджувався із можливістю «гласності» та суспільної дискусії, але так і не наважився на ринкові реформи.

Не лише політичні експерти, а й звичайні люди вважають Ден Сяопіна жорстким прагматиком, а Горбачова – романтиком-невдахою. Але насправді жорстким прагматиком був Михайло Сергійович. Він чудово розумів, що ринкова економіка не залишає простору для безроздільної влади. А ось «гласність» у суспільстві, де немає власності, творить необхідну ілюзію свободи. Ринок рано чи пізно створює вільних людей, свобода слова без власності зберігає залежність людей від держави і дає хіба можливість випустити пару.

Мені скажуть, що Китай та Росія – справжнє спростування моєї тези. Але, можливо, тоталітарні режими, які існують за рахунок ринкових механізмів, просто приходять до логічного завершення свого існування? Саме тому ми спостерігаємо загвинчування гайок та сплески агресії, як у історичній агонії. Відмова від зміни влади, готовність до силових рішень, жорстокі покарання незгодних – але при цьому вимушене збереження економічної моделі, яка потребує співіснування із цивілізованим світом.

Як це зазвичай відбувається з диктатурами, ані у Пекіні, ані у Москві не хочуть зрозуміти, що криза режиму пов'язана із внутрішнім протиріччям його існування. Що потрібно вибрати щось одне – або відмовитися від безроздільної влади та перейти до демократії, або відмовитися від ринку та перейти до ліквідації приватної власності, до державної економіки, планування. Диктатура і конкуренція неспроможні співіснувати вічно, рано чи пізно котел вибухне і рознесе всю махину. Але в очах китайських чи російських правителів річ не у них, а у Заході. Ось якщо Захід не буде втручатися в їхні справи, якщо Захід не заважатиме їм встановлювати «сфери впливу», якщо Захід перестане, чорт забирай, бути привабливим для їхніх співвітчизників – тоді вони зможуть зітхнути спокійно.

Тому головна мета диктатур – це корумпування, ослаблення та марґіналізація Заходу. Й у цьому сенсі Китай куди небезпечніший з Росію. Путін уже продемонстрував роком війни з Україною всю некомпетентність та дурість свого бездарного режиму. Але Путін – пройдисвіт без очевидної номенклатурної та політичної кар'єри, сіра нікчема, яка оточила себе нездарами. А ось Китаєм досі править добірна номенклатура, яка пройшла всі необхідні шляхи виучки та кар'єри. Так, ці люди – догматики, але вони й професіонали. І вони знають, що роблять.

Колись, у дні Майданів та білоруської Площі, я говорив учасникам протестів, що вони не повинні тішитись. Що сама установка на те, що наш головний ворог – режим Януковича чи режим Лукашенка, є хибною. За Януковичем і Лукашенком стоїть Путін, і той, хто переможе маріонетку, неминуче зустрінеться з її господарем. Так і сталося. Але це ще не кінець, це лише початок.

За Путіним стоїть Сі Цзіньпін. Китай холоднокровно використовує Росію як інструмент для ослаблення та виснаження Заходу, щоб у разі, якщо у Пекіні ухвалять рішення про свою війну, Захід вже не мав би ані рішучості, ані можливості допомагати Тайваню. Прислів'я Ден Сяопіна про кішку зараз можна застосувати до Росії. Путін – це та кішка, яка повинна ловити для Сі Цзіньпіна мишей у темній кімнаті, ганятися за власною тінню, кусати тих, із ким голова КНР має намір ввічливо розмовляти на двосторонніх самітах. Саме тому Пекін не може допустити поразки й ослаблення Москви.

Це і є справжній екзистенційний сенс конфлікту, який розпочався 24 лютого 2022 року. Це не тільки війна між Росією та Україною. Україна – лише перший фрагмент битви Росії за відновлення своєї втраченої імперії та за право цю імперію відновити всупереч міжнародному праву та думці Заходу про пріоритет міжнародного права. Але за цією війною криється головний конфлікт – конфлікт між Китаєм та Сполученими Штатами. Китай прагне, щоб Росія виснажила Захід. Сполучені Штати бажають, щоб український спротив не просто призвів до збереження нашої держави та відновлення міжнародного права, а й поставив крапку на агресивних амбіціях диктатур. Таким чином, це конфлікт між демократіями та диктатурами з аналогічною формою власності та наявністю ядерної зброї у головних противників. І при цьому ринкові диктатури вагітні внутрішньою кризою свого існування і намагаються запобігти внутрішньому краху за допомогою ескалації зовнішнього протистояння.

Мабуть, це є найбільша драма в історії людства. І не варто дивуватися, що постріл зі стартового пістолета пролунав саме на українській землі. Зрештою, постріл, який призвів до Першої світової війни, пролунав у далекому від світових політичних центрів Сараєві, а не у Відні чи Парижі. І Друга світова війна починалася на Вестерплатте у Гданську, а не у Лондоні чи Берліні. Коли демократії переможуть – а я знаю, що вони переможуть, – Україна назавжди залишиться у світовій історії символом цієї перемоги. Перемоги, яка потрібна для виживання людства.