Здійснити місію

До 100-ліття Володимира Поповича

Володимир Попович. Автопортрет. 1940-ві. Папір, олівець, приватна збірка

«Колекціонери мистецтва були й є всюди й завжди. Ними стається вже від народження, маючи природний нахил до збирання гарних і рідкісних предметів. Отже колекціонери існують серед усіх народів, але в одних є їх більше, а в других менше, залежно від культурного рівня та від матеріального добробуту даного народу», – так починається стаття Володимира Поповича «Труднощі колекціонера українського мистецтва», написана у 1983 р., яка ще ніколи не публікувалася.

Від часів ренесансу сформувалося особливе ставлення до митців як до непересічних постатей, наділених даром, що варіюється в діапазоні означень: посередній, талановитий, геніальний. Це справедливе ставлення, але для функціонування культури в суспільстві поодиноких геніїв недостатньо. Як мінімум потрібні люди, які їх оцінять: меценати та колекціонери, які підтримають; галеристи, музейники, куратори, що виставлять їхні твори; критики та історики мистецтва, які про них напишуть і допоможуть публіці зрозуміти їхню творчість; арт-менеджери, що включать твори цих художників до великих тематичних проєктів. Для функціонування культури сьогодні потрібна команда. І нехай зберігається зверхнє ставлення геніїв до "обслуговуючого персоналу", головне – щоб ці генії народжувалися і творили, а фахівці просували культуру і в мирні часи, і в часи катаклізмів, коли цю культуру потрібно зберегти, часто – буквально врятувати.

У 20-му столітті сотні українських художників опинилися в еміграції у країнах, які надали їм притулок, але не дуже цікавилися їхньою творчістю. В скрутних умовах, у невідомості в більшості випадків митці потребували хоч когось, хто б зацікавився, придбав їхні роботи, заопікувався спадщиною. Роль цих поодиноких поціновувачів зростала до значення спасителів памʼяті про художників та їхніх творів. Таку місію щодо українських митців-емігрантів виконав Володимир Попович – лікар, колекціонер, автор численних публікацій.

Володимир Попович біля скульптури Олександра Архипенка в музеї Пеггі Гуггенхайм у Венеції. Фото, 1975 р.

Він народився 7 грудня 1922 р. в с. Вільшани біля Перемишля, а відійшов 8 грудня 2015 у м. Сен-Дені біля Парижа. Його батько мав цегельню, багато років обіймав посаду сільського війта і був жорстоко закатований у 1945 р. внаслідок польсько-українського конфлікту. Володимир дізнався про це пізніше – він залишив Львів, де два роки вивчав медицину, в липні 1944-го, коли червона армія вже була на підступах. Він думав, що подасться на Захід на кілька місяців, але так більше ніколи і не побачив ні своїх батьків, ні батьківщину. Майже рік пропрацював лаборантом в університетському госпіталі у Відні, навесні 1945-го по дорозі до Ерфурта його затримали американські солдати, і він тікав від них у пшеничному полі, а літак союзників полював за ним, розстрілюючи зверху. «То все наробила війна» співається в галицькій пісні, то все позначило стриманість, закритість його натури. Попович дістався до табору бельгійського Червоного Хреста і завдяки стипендії Українського допомогового комітету (УДК) продовжив навчання в Лювенському університеті на медичному факультеті (1945–1950). З 1954 р. і до пенсії він працював лікарем, робив електроенцефалограми у приватній клініці в Ґенті. Ще як студент Володимир Попович став членом УДК і Спілки української молоді (СУМ); у 1952–1986 рр. очолював Український допомоговий комітет; у 1971–1987 рр. був редактором газети «Вісті УДК». Вийшовши на пенсію у 1989 р., Попович виїхав до Франції і мешкав з родиною у невеликому будинку під Парижем.

Туди я вперше потрапила наприкінці 1990-х, коли почала збирати матеріали для своєї книжки про українських митців Парижа. Господар не був багатослівним, показав мені твори Андрієнка, Зарицької, Грищенка, що висіли на стінах, але не став демонструвати свої архіви і збірку. «Шукайте в музеях, в Центрі Помпіду, я туди дав деякі матеріали», – сухо порадив, з недовірою поставився до тої, що приїхала з постсовєцької України.

Його збиральництво почалося зі старих географічних карт українських земель, які молодий лікар міг дозволити собі купити. 1953 р. Попович познайомився у Франції з Софією Зарицькою і придбав у неї перший твір до своєї колекції. Він сам непогано рисував і в університеті в Лювені робив карикатури до студентських газет. Він не мав спеціальної художньої освіти, але коли навчався в Українській гімназії в Перемишлі (1936–1939), то вчителькою малювання була у нього Олена Кульчицька. «Вона не тільки вчила малювати, але й давала виклади про українське мистецтво і матеріальну культуру», – так напише він потім у «Нотатках для себе самого».

У 1950-ті Володимир Попович починає пошуки матеріалів про Софію Левицьку, знаходить у Мюнхені Григорія Крука, Северина Борачка, Михайла Гоція; у Лондоні знайомиться з Василем Перебійносом і Робертом Лісовським. Завдяки Марті Калитовській у 1960 р. колекціонер вперше зустрівся з Михайлом Андрієнком, і їхні приятельські стосунки тривали понад 20 років, до самої смерті художника. У 1963 р. Петро Мегик почав видавати в Філадельфії журнал «Нотатки з мистецтва», запросив Поповича до співпраці, і той регулярно публікував статті під власним ім'ям, а також під псевдонімом Володимир Ладиженський. У емігрантських виданнях «Сучасність», «Аванґард», «Терем» виходили його тексти про митців, завжди базовані на фактах, розповідях, листах, отриманих від самих художників чи від їхніх родичів. Він ретельно збирав і розкладав по персоналіях документи, вирізки з газет, фотографії. Загалом Володимир Попович написав понад 150 статей про українське митців, видав монографії про Григорія Крука (1969), Михайла Андрієнка (1969), Марію Дольницьку (1978), Григорія Пецуха, Галину Мазепу (1982, спільно з Св. Гординським). Він опублікував цінні розвідки про роки Олександра Архипенка у Франції, про Софію Левицьку та про Олексу Грищенка, а ще залишив багато матеріалів для майбутніх дослідників українського мистецтва.

Поштівка від Олекси Грищенка до Володимира Поповича, надіслана в березні 1965-го.

Ми зустрілися з донькою Володимира Поповича восени 2017 р. на Днях Києва в Парижі. Пані Ірина розповіла мені про архів батька, бажання передати його до "музею Шептицького", і в наступний мій приїзд ми почали готувати архів для передачі до Львова. Генеральний директор Ігор Кожан і його заступниця Оксана Біла чудово розуміли цінність цього архіву, пані Оксана швидко готувала і надсилала всі необхідні звернення, листи до міністерств. Постало питання: як перевезти через кордон 12 великих ящиків? На допомогу прийшла Ірена Карпа, яка тоді працювала культурною аташе в українському посольстві в Парижі. Дипломатичним транспортом наприкінці 2018-го архів був доставлений за призначенням. «Сьогодні, 28 листопада 2018 р., – повідомила мене Оксана Біла, – архівна спадщина світлої пам'яті Володимира Поповича завершила свій вояж і осіла в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Жодних проблем із завершальним етапом не було. Зранку зателефонував пан офіцер і призначив місце зустрічі на кільцевій дорозі. (…) Ігор Володимирович зустрів у призначеному місці. Одразу усе перевезли в приміщення відділу фондів».

Ірина Попович та Ірена Карпа. Літо, 2018. Фото ВС.

До 100-літнього ювілею Національний музей планував провести круглий стіл, присвячений памʼяті Володимира Поповича, відкрити невелику виставку, показати подарований пані Іриною і відреставрований у музеї «Портрет дружини» Михайла Андрієнка, але …то все наробила війна. Прийде час і це все відбудеться, архів Володимира Поповича буде джерелом для написання нових досліджень, та й сам він заслуговує і на більш детальну біографію, і на шану.

Рік тому я записала невелике інтервʼю з Іриною Попович. Небагатослівна, як і її батько, вона чітка у визначеннях і відповідях, що додають кілька прикметних рис до його портрета:

– У Вашого батька вчителькою малювання була Олена Кульчицька, як довго вона його вчила?

– Дуже коротко, пару місяців, бо вона викладала головно в дівочих школах, потім в учительській семінарії. Але батько незле рисував. Коли він був студентом, його карикатури були поміщені в газеті лікарського факультету в Лювені.

– А він потім збирав твори Кульчицької, мав в колекції?

– Так, мав.

– Він більше ніде не вчився?

– Ні. Тільки гімназійна програма. Кульчицька їм багато розповідала про українське мистецтво. І вже тоді в гімназії він побачив репродукції творів Михайла Андрієнка.

– Це мали б бути репродукції з виставок АНУМ.

– Можливо. Він казав, що вони йому не дуже сподобалися, але він запамʼятав.

– Ви розповідали про трагічну історію, що сталася з батьком Володимира Поповича, а його мати і дві сестри були депортовані на територію радянської України.

– Його мама померла у 1986 р. Батько ніколи не писав листи прямо, писав до вуйка до Польщі, а вуйко з Катовиць передавав уже в Україну і назворот.

– Він ніколи більше не бував в Україні.

– Ні, але одна з його сестер до нас приїжджала на місяць.

– А звідки в нього таке захоплення Шептицьким?

– Шептицький був опікуном шкільництва. Батько був на аудієнції у Шептицького. Ще Шептицький коли був в Перемишлі, відвідав українську гімназію, і то йому заімпонувало.

– І це вплинуло на його рішення передати до музею Шептицького?

– Напевно.

– Це мені нагадало історію Леопольда Креца, скульптора, учня школи Олекси Новаківського, якому Шептицький дав гроші на дорогу до Парижа. Він також усе життя був захоплений і вдячний Шептицькому.

– Батько чітко знав, що не треба вертатися в «совєцький рай». У 1944 вирішив виїхати на кілька місяців на Захід. Не міг уявити тоді, що більше ніколи не побачить своїх батьків.

– Він німецьку знав?

– Так.

– А французьку?

– Вчив з нуля.

– А чому він узяв собі псевдонім ‘Ладижинський’?

– Петро Мегик йому казав, що не можуть бути всі статті підписані одним іменем в «Нотатках з мистецтва», тому він узяв цей псевдонім. Колись Андрій Сологуб питав батька «чи ви знаєте Ладижинського?», а той не признався.

– Чи батько ділився з Вами цим світом художників?

– Абсолютно, ні.

– Не хотів?

– Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ні про художників. Художники – це було його особисте хобі. В Бельгії ми мали велике помешкання, можна було їхати автом по салону. Ввечері мама дивилась телевізор, а батько після праці сідав собі і цикав на машинці. Та коли відвідував Андрієнка, їхав на відкриття його виставки до Амстердама, то брав нас зі собою. Андрієнка ми знали, бо він часто до нас приїжджав. Галину Мазепу, Гуцалюка, Сологуба ми також знали, а Зарицьку я ніколи не бачила.

– А чому Дольницька вибрала саме його, щоб заповісти йому свою спадщину? Вона жила у Відні, а він на той час був у Ґенті. В неї нікого не було?

– Так, а батькові вона довіряла. Він написав книжку про неї, він багато купував у неї. Вона залишила йому свої рисунки і також портрети Шептицького. Це пішло до Львова.

– А як батько ставився до дослідників з України?

– Олександр Федорук приїхав на конференцію про українських козаків, і батько його запросив на тиждень, він у нас жив.

– Чому виникла дружба між цими двома настільки різними людьми – Володимиром Поповичем і Михайлом Андрієнком?

– Батько здавав собі справу, що то великий митець.

– Яким був Андрієнко?

– Ми з братом, як діти, не дуже радо туди йшли. Там завжди був собачий холод, голуби там лазили по ательє, а найгірше – там гуляли миші. І він страшенно курив, запалював наступну сигарету від попередньої. Він не дуже дбав за здоровʼя, спалив собі тим димом очі. Коли батько повів його до знаного професора, то було вже запізно.

– А про що вони розмовляли?

– Про мистецтво. Батько його розпитував про Перебийноса, про інших митців. Андрієнко говорив мало, мав голос курця, кашляв.

– Якою мовою ви говорили вдома?

– Ніколи в житті ні я, ні брат не заговорили до батька по-французьки, тільки українською. Кожної неділі він нам давав уроки, 50 сторінок Шевченка читати, а під час вакацій займався з нами щодня українською мовою. Між собою ми з братом спілкувалися французькою. Батько був дуже строгий.

– А звідки така строгість?

– Колись так було. Як гімназист він мешкав у бурсі, потім студіював у Львові. Він і до себе був строгий, вчився, ходив до церкви, був патріотом. Ніколи не дозволяв собі розслабитися. Вдома в нас було заведено вставати о такій годині, їсти о такій годині.

– Але митці переважно – це богема, неправильні, а він такий правильний. Як це поєднувалося?

– Він хотів, щоб інформація про митців залишилася. Завжди писав, що не має письменницького дару, але не погоджувався на зміну жодного слова у своїх текстах. Так, як написав, так мало бути.

– У нього сухий стиль, але він дуже точний у визначеннях. Його тексти – це не вода, вони як лікарські діагнози.

– Пізніше він розчарувався, бо старші митці повмирали, а молоді йому не відписували. Він писав листи до Америки і не діставав відповіді. А коли вже почали приїжджати митці з України, то він дуже захопився Володимиром Макаренком. Але батько не відважився піти до нього, бо вже багато менше заробляв, ніж колись, а у Макаренка були високі ціни. Але батько слідкував, писав про його виставки.

– Чи Попович цікавився французькими виставками?

– Коли він приїхав у Францію, йому було 67, і він ходив головно на українські імпрези.

– А історія про музей у Римі?

– Мрією батька було стати директором музею в Римі, що заснував Йосип Сліпий. Батько його знав, знав збірку. Після смерті Сліпого він був навіть готовий переїхати до Риму, коли вийшов на пенсію. Цього не сталося, і це був великий жаль для нього.

– А як Ваш батько вирішив передати архів до Національного музею, до Львова? Він казав Вам?

– Ні, зовсім ні. Я випадково знайшла "псевдотестамент" – пару рядків на листочку, де він пише: "похорон в Епіне з українським священником, архів – до Національного музею". Це він написав, коли вернувся з похорону Омеляна Мазурика. А так він нічого мені ніколи не казав. Ви бачили, щоб українці писали заповіт?

– Ні, це швейцарці пишуть по декілька разів та переписують.

– Мені небо впало на голову, як я то побачила. Як то здійснити? Я не можу того робити.

– Ну бачите, а потім я впала на голову. Так мало статися.

Коли почалася війна, напевно, пані Ірина подумала, що поспішила з передачею архіву, але вона виконала волю батька.