Синдром Черчилля

Час війни – це завжди епоха маніфестів і запальних промов. Приблизно раз на тиждень ми вслухаємося або вчитуємося у заяви того чи іншого західного політика, який дає чітку та безкомпромісну оцінку російській агресії проти України. Цими днями це був президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Трохи раніше – голова дипломатії Європейського союзу Жозеп Боррель. Ми захоплюємося не лише блискучими формулюваннями. Для нас важливим є й те, що провідні західні політики визнають свої помилки. Адже ми добре пам'ятаємо, як Штайнмаєр у період свого перебування на посаді міністра закордонних справ Німеччини був лобістом компромісів із Москвою та прихильником будівництва «Північного потоку». І як Боррель буквально напередодні російського нападу на Україну прилітав до Москви і намагався про щось домовитися з міністром закордонних справ Росії Лавровим – хоча розмовляти ані з Лавровим, ані із будь-ким ще у російському керівництві вже не було про що.

Я теж був би в захваті від цього чудового прозріння, якби не пам'ятав, що протягом багатьох років – ще навіть до 2014-го – політики у Польщі, Латвії, Литві, Естонії, Чехії, Словаччині попереджали колег про неминучу російську небезпеку. Попереджали навіть тоді, коли у самій Україні політики та бізнесмени вважали, що головне завдання – отримувати «дешевий» російський газ та зберігати транзитний статус країни. Коли українське суспільство вважало Путіна найкращим політиком усіх часів та народів та голосувало на виборах за російських агентів у владі.

Але як на Заході ставилися до цих попереджень? З очевидною зневагою, зрозуміло. Все це вважалося виявом "польської хвороби", "русофобії", комплексу неповноцінності. Так довго були під Москвою, що за деревами не бачать лісу! Але ми тут у Парижі, Лондоні, Брюсселі – люди без комплексів.

І ось люди без комплексів починають працювати над запальними промовами у період, коли їм нічого не залишається, окрім як виголошувати промови, розраховувати, що Україна відіб'ється від Росії, а Росія утримається від застосування ядерної зброї. Браво! Були політиками, а стали ораторами. Мої оплески.

І тут я згадав про долю іншого оратора – сера Вінстона Черчилля, політичною спадщиною якого прийнято захоплюватися. 5 березня 1946 року Черчилль виступає у Фултоні з черговою запальною промовою, у якій говорить про «залізну завісу», за якою розташовуються столиці давніх держав Центральної та Східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест та Софія. Цю промову цілком міг би переписати Штайнмаєр. Або Боррель. Хоча необхідно визнати, що ті оцінки, які Черчилль дає Росії (саме Росії – так він сприймав весь Радянський Союз, жодної України не було у його голові, й тут не повинно бути ілюзій), виглядають набагато м'якшими, ніж ті оцінки, які зараз дає Росії Штайнмаєр. Черчилль у своїй промові говорить про пошук взаєморозуміння з Росією – це радянська пропаганда перетворила його виступ на антирадянський маніфест.

І ця розпливчастість формулювань у виступі знаменитого британського промовця пояснюється дуже просто: його власним союзом зі Сталіним. Ми звикли розглядати як прихильника недоречних компромісів попередника Черчилля Чемберлена. І багато хто з нас був обурений, коли у фільмі «Мюнхен. На порозі війни» британський прем'єр знову постав у образі миротворця, який відсунув війну та дозволив країні краще підготуватися до неї шляхом зради інтересів Чехословаччини.

Справді, це була помилка, яка стала одним із тригерів початку Другої світової війни. Але Черчилль використав іншу помилку – помилку Гітлера, і пішов на союз зі Сталіним, коли Гітлер напав на Радянський Союз.

З погляду нашого сьогоднішнього ставлення до історії це був єдиний можливий крок: не можна було перемогти Гітлера без союзу зі Сталіним. Історія така, яка вона є. Але я мушу нагадати прості факти. Велика Британія та Франція вступили у війну з Німеччиною, щоб не віддавати Гітлеру Польщу. Черчилль та Рузвельт віддали Польщу Сталіну. Угорщина, Румунія, Болгарія були союзницями Гітлера. Вони віддали Угорщину, Румунію, Болгарію Сталіну. Чехословаччину було окуповано Німеччиною. Вони віддали Чехословаччину Сталіну. Югославія та Албанія були окуповані Німеччиною та її союзниками. Вони віддали Югославію та Албанію Сталіну. Західні лідери свідомо пожертвували інтересами Східної та Центральної Європи заради благополуччя своїх країн. Про такі держави, як Латвія, Литва та Естонія, я вже й не кажу. Захід погодився з усіма територіальними надбаннями Сталіна, які були отримані у союзі з Гітлером. Ну, а про Україну чи Білорусь взагалі згадувати у цьому контексті було б дивно, адже для Черчилля чи Рузвельта це була Росія.

Ми зазвичай називаємо такі дії політичним прагматизмом, історичною невідворотністю, вибором найменшого зла. І нам, вихованим у культурі цієї невідворотності, прагматизм Черчилля значно зрозуміліший, ніж прагматизм Чемберлена або прагматизм Анґели Меркель, яка погоджувалась із будівництвом «Північного потоку». Адже Черчилль прагнув не просто перемоги над Гітлером, а й порятунку Британії не «будь-якою ціною», звичною для радянських вождів, а ціною якомога меншою з точки зору збереження життів британців і втрат для британської економіки.

Але подивімося на результат політичної спадщини найвеличнішого британця тисячоліття. Половина Європи під чоботом Сталіна. Природний і повний крах Британської імперії. Природне збереження радянської імперії та її здатності до переформатування, відродження й нової агресії. І неприродна перемога комуністів у Китаї, яка вже зараз становить загрозу номер один для всього цивілізованого світу.

Через вісім десятиліть після Другої світової війни ми всі все ще не знаємо, чи виживемо. Тому що будь-який прагматизм та будь-яка політична зрада мають свою високу ціну. Ціну наступного тисячоліття.