Дорога повернення чи дорога неповернення? | ЗАГОВОРИЛИ
Бесіда з Іваном Гнатівим відкриває дорогу до розуміння однієї із історій втрати орієнтирів, а за тим – віднайдення нових цілей та мрій. Поет говорить про способи формувань та форматувань, про перерву в письмі, відкривання українського для інших та, звісно, відстоювання культурних кордонів.
Іван Гнатів – львівський поет та перекладач. Вірші публікував на сайтах “Litcentr”, “SurVision Magazine”, також у журналі “Контекст”. Наразі поезій не пише, перекладає твори на англійську мову. Також веде свій подкаст, що транслюється на декількох радіо.
– Яка була твоя реакція на війну вранці 24 лютого? Що ти відчував тоді? Як взагалі змінювався твій дух з плином часу?
– Спочатку, мені здається, ці емоції, переживання відповідали колективній реакції на те, що відбулося. Тобто, звичайно, був страх, із самого початку – розгубленість, паніка якоюсь мірою, тому що, видавалось, якось раптово все це відбулося. Хоча згодом, коли я відмотував події назад, я розумів – ні, навпаки, це було геть не раптово… Потім я рефлексував над цими подіями, і почав все більше збиратися думками, запитуючи себе, що зараз можу робити, як я можу діяти далі – і відповідав собі на ці питання.
– На твою думку, в такий час суспільству поети потрібні?
– Я думаю, дуже потрібні, тому що це певною мірою промовляння якихось переживань, трагедій. Завжди відчуваєш полегшення, коли говориш про те, що кипить у тобі. Що ж до поезії, то мені здається, під час війни вона здатна будувати нові способи розуміння того, що відбувається, і того, що вже сталося. При чому, вона дає змогу робити це з різних боків – можна бути читачем цієї поезії, а можна її писати. І коли пишеш під час війни, поезія теж може ніби відгалужуватись: можна бути безпосередньо причетним до того, про що ти пишеш, повністю бути просоченим цим болем, горем, з іншого боку, можна бути десь на відстані й все одно намагатися емпатувати цьому горю і болю – і рефлексувати в такий спосіб. Хоча це може не завжди бути точним… Особисто я не беруся за таке, бо не маю певного почуття відповідальності робити це.
І я б не сказав, що поезія має такий великий вплив на людей. Вона є документуванням фактів чи емоційних зсувів. Поезія містить у собі історичність, несе за собою давність та претендує на те, щоб в зафіксованій формі передати це в майбутнє, наступному поколінню.
– Чи дія поезії в час війни є достатньо швидкою?
– Я думаю – ні, тому що для реакції на щось завжди потрібен час. Дивним було б поетам одразу продукувати словесну відсіч. Передусім варто все проаналізувати, подумати над власними відчуттями. Із цим наразі потрібно бути дуже обережним.
– У тебе був колись такий момент, що ти зневірився в літературі, в її дієвості?
– Дуже багато разів. (Сміється). Так, були моменти якогось самоформатування. Був період, коли я замислювався, навіщо мені це взагалі. Чи те, що я пишу, роблю, чи воно взагалі має зміст? Я й досі не припиняю це робити, я далі про це думаю. Це цілком нормально – ставити собі такі питання. Гірше їх не ставити. (Сміється). Для мене поезія насамперед – здатність бачити трохи по-іншому, ніж зазвичай. Наче знаходиш зовсім новий спосіб говорити про речі, бачити та говорити про них.
– На твій погляд, які люди мають право бути поетами, особливо тепер, під час війни? Що для тебе робить людину поетом, відрізняє її від «не-поета»?
– Гадаю, що це «бути поетом» не завжди має прямий зв’язок із тим, що ти робиш у повсякденному житті. Тобто професія людини не є найголовнішим чинником, важлива здатність та потяг до формування думки, а пізніше й самого тексту. Постійне продукування та писання текстів – це вже більше про поета-письменника як про професію, як про ремесло. Мені ж здається, не кожен, хто може прорефлексувати свої переживання, також здатен їх довести до ладу, надавши їм письмової, наприклад, форми. І тим більше довести це до певного автоматизму, перетворивши на вид діяльності.
– Як визначаєш для себе вправних творців поміж рештою?
– Мені видається тонкою межа між тим, як розрізнити, хто ховається за пересічною людиною. Треба спілкуватися, розмовляти з цією людиною. Зрештою те, що вона пише – мені потрібно це побачити, прочитати. Думаю, поезія – це передусім особливий спосіб формування думок, а також транслювання цих думок в слова. Це таке, що, напевно, не кожен здатен робити.
– Чи творчість певним чином рятує тебе від жахливої реальності сьогодення? Письмо для тебе – це ескапізм чи стимул подальшої роботи?
– Поки не можу те все, що сталося і, продовжує досі відбуватися, фіксувати в поетичних формах… Певно, мені потрібно ще трохи часу, щоби віднайти в собі ту здатність про це говорити, якщо я взагалі зможу про це говорити. У перші місяці, перші два місяці, в мене була емоційна стагнація: я постійно поглинав інформацію, новини… Й воно далі десь сидить у мені, трамбується собі. Не знаю, можливо, я й знайду інший спосіб це все упорядкувати, сказати про це. Насправді на другий день війни, коли все тільки розпочалося, ми з дружиною поїхали до неї додому, на її батьківщину – Тернопільщину. До села. А навесні там буває дуже багато роботи. Мені праця дуже допомогла: я почав поратися в саду, на подвір’ї, і це навіть почало приносити задоволення в певний момент.
– Як перебування там вплинуло на тебе?
– Я думав про те, як зараз білю вапном дерева, а цього я ніколи раніше не робив, або прибираю подвір’я. У цьому навіть якісь поетичні моменти віднаходились. В мене дружина поетка, Марта Мохнацька, трохи активніша поетка за мене. Я ж тоді якраз почав перекладати її тексти англійською й саме в тих текстах я почав бачити свою працю. Такі особливі моменти спостерігались, віднаходились, і я собі подумав, що цікаво було б спробувати те перекласти. Після паузи в письменстві, я трохи заходився перекладати поезії англійською.
– То переклади дають тобі можливість водночас і щось нове створювати, і також працювати. Можеш сказати, що це твій спосіб вивільнення власного натхнення?
– Певною мірою так, бо це і щось твоє, і не твоє водночас. Це дуже хитке балансування між чимось, що ти робиш самостійно і тим, що хтось зробив ще до тебе.
– Ти відчуваєш зміни у власному світобаченні, як різні дрібниці тепер набрали певного значення для тебе?
– Так, багато речей набули нового значення… Але понад усе мені хочеться повернутися назад, в село, тому що, як би ти не хотів сповільнитися в місті, ти цього не зробиш так, як це відбувається на природі. Це взагалі якийсь просто інший темп життя, інший темп думання навіть, якесь інше себевідчуття. Розмислюючи над поверненням та шляхом у майбутнє, треба добряче покопатися в собі, проаналізувати те, від чого потрібно позбутись, а що треба залишити. Й тільки на основі цього сформованого фундаменту ми зможемо продовжити наш шлях як цілісна об'єднана нація.
– Наразі актуальна тема: відмова від усього російського. Як ти борешся з нав'язаним імперіалістичним накипом меншовартості?
– Так, це, власне, і є те, що я мав на увазі про викидання. Вважаю це… непотребом, який дуже довгий час був поруч, як коло, так і в багатьох з нас. Музика, література, кіно, мова – необхідно ретельно переосмислити власне ставлення до цих речей та позбутись російського сміття. Думаю, що зміни якраз повинні розпочатись з нижніх шарів суспільства, адже на виникнення певного прикладу для наслідування можна чекати довго. Передусім потрібно почати саме із себе, зі свого оточення: сім’ї, близьких, друзів.
– Як проявляється українська ментальність у твоїх текстах? Якими є впливи землі на твоє світобачення і яке відображення цього у творчості?
– Якщо брати до уваги останні тексти, то в мене проглядається багато мотивів дитинства й перебування в селі, на землі, в полі – ця причетність складається з таких деталей. Інколи мені достатньо побачити щось і просто зробити словесний натюрморт чи пейзаж – якийсь гарний кадр, одним словом. Мені подобається фіксувати це словами. З іншого боку, це якесь рефлексування, занурення в себе. У себе малого, наприклад, чи якісь страхи, емоційні коливання. Їх я й намагаюсь дослідити.
– Як наразі вивільнюєш свій творчий потенціал, окрім перекладу поезій?
– Я веду свою музичну радіопрограму. Називається «Night Wave». Це подкаст англійською. Він виходить на радіо: інтернет-радіо в Кракові і на Українському Незалежному Радіо в Чикаго. Це, можна сказати, зміна роду діяльності на те, що мені дуже подобається робити, – окрім поезії та перекладу. Це я хотів робити, напевне, ще із самого дитинства. Працюю вже понад рік. Програма виходить кожного тижня – щоп’ятниці, о 9 вечора. Для мене це стало ще одним способом пошуку: адже мені потрібно постійно слухати музику, для того, щоби перебувати тонусі думки. З початку війни програма була на паузі, бо коли ми їхали на Тернопільщину, то великим поспіхом зібралися й у паніці мало речей із собою взяли. Робота над програмою зупинилась, але коли ми повернулися сюди, до Львова, я вирішив, що можу зробити ще щось таке, своє, певний маленький внесок. Відкриваю тепер програму треками українських виконавців, доволі нішевими й стараюсь, щоб пісні були українською мовою.
– Яких українських виконавців ти зараз слухаєш?
– У мене тепер період дослідження раннього етапу Скрябіна. Нещодавно я був у Новояворівську та відвідав палац культури, де гурт колись тусувався. Був у одному з приміщень, де вони начебто записували свій най-найперший альбом у 89-му році. Одне слово, я зараз дуже багато Скрябіна слухаю і відкриваю для себе багато нового. І от у сьогоднішньому випуску буду ставити Скрябіна та трішки розповідати про нього теж, до речі.
– На твоїх ефірах й до того лунали пісні українських виконавців?
– Наразі мені подобається показувати, що в нас є таке ж, ми теж можемо, от – подивіться. Я люблю чути контакт, відгук, діалог тих виконавців, яких ставлю в ефірі. І десь через мою програму вони можуть побачити, що в Україні теж є добра музика. Одна ведуча американського шоу слухала наш випуск зі Скрябіним. Вона живе в Сіетлі й вона слухала Скрябіна. І це… Це класно!
– Й останнє питання: як би ти назвав цю війну?
– Складно знайти якесь одне визначення… Мені здається, я б назвав її абсолютною точкою неповернення.
– Неповернення до себе минулого?
– Нехай кожен сам додумає, куди саме
.
Розмовляла Анна-Марія Осадчук.
Подкаст, про який згадувалось в інтерв’ю, тут.
20.10.2022