* * *
Хтось сподівався на Росію – ну ж повстане
і путіна зібʼє з його путі.
Натомість її військо – військо? – голоштани! –
на дні у Сіверськім Дінці, в Прутí.
У Пруті військо вже каміння, стільки років,
очі ж чекіста – зовсім не алмаз.
Усякий зайда гине від гуцульських вроків,
іржа любенько їсть усякий «маз».
Повстане все ж Росія? Пізно! Пізно! Пізно!!!
Російські танки-літаки – свічки!
У пеклі пріє чортівня – москва – завізно.
І трупом геть загачені річки.
Иди домой! Домой! Бо тут тобі не жити.
Нічого тут твого нема і не було.
Тут родить і колоситься, і зріє наше жито.
У тебе, у сибірах – там твоє бухло.
Росіє, ти повстала? Ні, ти спала, спала!
І снився тобі Гоголь, Миколай.
Він тобі снився. А вже ручка пʼятипала
Хому за горло ухопила – край?
На те він Гоголь, ваші мертві душі, мертві туші
він добре знає, хоч і малорос.
Уже він кличе Вія, хай побачить вас у Бучі.
Наш Вій закриє врешті ваш вопрос.
24 травня 2022 року
* * *
Музѝки повернулись: оксамит кларнета,
солодкість скрипки, бубна дух.
Від захвату у горлі яблуко — ренета?
І легкість неймовірна — пух.
Шовками, півтонами, смухом, оксамитом
покрито твердь, вибоїни ночей.
Несамовито твердю гуркало корито,
котились стиглі яблука з очей.
Черниці-ґрації збирають нот чорниці
на трунки солодко пʼянкі.
Музѝки ледь під джазом, ґрації-чортиці,
як музика — вʼюнкі.
Подивись, цього вірша я писатиму так,
щоб ніхто не сказав, що його треба дешифрувати.
Шифрувальник метафорою крутить, мудрак.
Як вона несподівано вирне — порушить фарватер.
Тож пливімо фарватером — метафору геть
залишімо, мов човен підводний, у темних глибинах.
Он на березі тому Вовк, з великої, Хведь.
Та, звичайно ж, на тому — тóй берег у Ївгах, Горпинах.
Далі пороги, а вже за порогами Січ.
Ти не дивуйся, вона тут як вовк степовий, Хведір Вовк.
Вона в черепі, на язиці, світиться з віч.
Вона сіль в Сиваші, степ, де усяк, всяк по черепу товк.
Ретельно доплету узор пейзажу:
полин, пилюка, чемерник, дорога краєм Сиваша.
На шальках хмар дощу ймовірність зважу.
Звільню пташину з купи сітей — заіскриться сива ржа.
Узявши в кума ножика, по сіті
черкну два рази, й пташка, стріпотівши, стрімко полетить.
Воно нам зарахується на Звіті.
Он човником Сиваш, геть переївши снасті, хить та хить.
Миттєво кине сіті дощ, в мережі
не густо, та й не порожньо: два йолопи — чалап-чалап.
Ножі проміння черконуть — і по мереживі.
Засвітиться веселка на пів неба з кольорових ламп.
* * *
Потойбічний сніг із потойбіччя білого
побілив кімнату чисто — до Різдва.
На стіні — озерця соку сонця спілого,
й потойбіччя прочиняється раз-два.
По снігу, по стелі ходять — але хто вони?
Родичі з тамтого світу, звіринá?
Кінь, корова, кіт, собака, кози, овни?
Решта все, що залишилось з віри нам?
Потойбічний сніг, присутність тут відсутнього.
Цитрусові хвильки сонця миють стіл.
І народження тебе самого, путнього,
із прихильних душ, із незабутніх тіл.
* * *
У вікні зима:
ніяк не визначиться з декораціями.
На екрані:
Воннеґутів текст, переклад —
з явними російськими слідами.
Радіо «Культура»:
про нарощування військ на східному кордоні,
Шостакович.
У книжковій шафі:
три полиці з росіянами,
російськими євреями,
російським геніальним малоросом.
В голові:
все передбачувано — рації, ці «я», «ми».
На підході:
здатні скрасити життя конкретне дами.
Висновок:
вчорашній день назад рачкує, рак-ракóвич.
Впевненість:
вже завтра сонце зійде
з-за нарощеної моці,
за торосом.
Сподівання:
і ніхто не знатиме,
що діяти з лакеями
і що робити
з їхніми лівреями.
* * *
Збираюся в архів у гості до жильців метричних книг серед яких зустріну рідних що сидять тут з діда-прадіда вони зрадіють скупо розповівши цифрами і датами про себе лиш натякнувши на своє оточення і геть промовчавши про те як поколіннями осушували це болото вʼюнів ловили як вони пищать покинуті звиватися на берегах річок обходили волів і йшли служити уланами у війську до кінця свого життя віддавшись коням і ті віддячать їм привізши до осінньої держави котра сьогодні оточує їх стосами відозв і циркулярів і теками світлин пожовклих на яких ніяк не віднайду своїх вони мовчать не відкриваються хіба лише тамтешнім поселенцям
Та я ще не збираюся в архів
* * *
На той бік вулиці інакше як підземним переходом ти не прохопишся та де там! ще і військова техніка під прапором на фронт
Найглибший найтемніший з наших переходів підземне царство благо ми тут не самі
Дай руку і ходімо разом ось перша приступка нагору (тремтимо) ось друга сходинка ось третя (страх – позаду) не оглядаймося принишкла тиша за спинами будує мертві замки ми їх не заселятимемо навіть подумки не те що наяву
Вже нагорі ми витрясаємо з кишень спорохнявілу темряву підземних переходів
Вохристий спогад
Лише Олег, розказуючи нам про різні вохристі тони: сирої й перепаленої глини, опеньків, цинамоном ледь притрушених, що водять хороводи, доріжки, мощеної цеглою, уздовж якої блідо-фіолетові цвітуть і жовті дикі півники, іржавих плям, якими був обкиданий той чоловік-сновида, що раптом тихо, хоч не босий, вийшов з лісу, – надаючи всьому якихось особливих значень і відтінків, весь час погладжуючи черево гладущика, вплітаючи короткі розповіді: на цей раз не про стрілочника – його торбу, прапорці із неї, жовтий і червоний, про запах сажі і далекої дороги, про циганський міх, він на своєму місці, про голоси вгорі, десь аж на небі, як кричали діти (тут хтось із нас розчулився, хтось – усміхнувся), про напівжінку і напівдитину на мотузяній гойдалці, – при цьому кліпаючи часто-часто, напевно, щось собі згадавши, заплющив очі і до витягнених вуст підніс, нарешті, чарку – як ми були вже пʼяні, як в Тисмениці вийшла з берегів Ворона, розносячи городами, полями і рибу, і родючу вохру..
* * *
ти тут витай над бойовищем
а я до Бога полечу
дізнаюся
чого це так диявол свище
посеред диму попелу о Господи
поплескуєш нас по плечу
* * *
навіть коли
лежатиму як тіло на столі
ще як душа світитимуся поруч
сльоза любови
скотиться холодною щокою
* * *
нова пісня Віктора Морозова на вірш Ярослава Довгана
знимка вгорі Ростислава Шпука
08.08.2022