Любов, яку ми зустріли в Литві й у храмах Риги, я ще бачила в Польщі.

Українська військова драма Зази Буадзе «Мати Апостолів» менше ніж за два роки зібрала вже понад 50 нагород на міжнародних кінофестивалях і далі подорожує світом. Так, у квітні вона отримала головну нагороду польського Міжнародного кінофестивалю «Ехо Катині», а 23 травня – відкрила Фестиваль європейського кіно в Сінгапурі (European Film Festival in Singapore). Стрічка, знята за реальними подіями війни Росії в Україні 2014 року, розповідає про українську матір, яка їде в зону бойових дій на пошуки сина-льотчика, чий літак було збито над окупованою територією.

 

Головну роль у фільмі філігранно і глибоко зіграла Наталія Половинка – співачка, акторка театру і кіно, педагог і культурно-громадська діячка, Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Заслужена артистка України. І сама акторка, і Львівський муніципальний академічний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос», який створила і очолює, не припиняв роботи жодного дня під час війни. Співають у храмах, приймають тимчасово переселених людей,  ведуть творчі вечори-зустрічі, згодом відновили і грають весь репертуар. А ще здійснюють мистецько-дипломатичні тури Європою. Повернувшись з останнього, що відбувся в Литві і Латвії, пані Наталія за філіжанкою доброї львівської кави розповіла докладніше про роботу і духовну місію свого центру.

 

 

– Центр «Слово і Голос», як і багато інших театральних закладів західної України, змінив вектор своєї діяльності на початку війни і став тимчасовим прихистком для біженців…

 

– Не зовсім так… Він не припиняв свою роботу як театральний центр, тобто мистецька діяльність не зупинялась. Просто з перших днів команда почала приймати переселенців зі сходу. Почали в театрі грати концерти для них. Я ж співала щовечора «ІРМОС. Давні духовні напіви України» – спочатку в українському храмі у Вроцлаві, куди привезла доньку з внучкою у перший тиждень. Зі мною співали-молились актори з Міжнародного Інституту імені Єжи Гротовського.

 

Потім вернулися до Львова і ми вже з акторами «Слово і голос» щовечора співали у храмах Львова. Ми розуміли, що це зараз необхідно – так підтримуємо на дусі і людей, і себе самих. Ці наші найдавніші напіви-молитви – такі кріпкі, вони зцілюють серце. Люди нині тримають все в собі, затиснуті в кулак, а ці напіви підживлюють серце, як вода, бо будять в нас молитву – поміч Божа іде через них.

 

– Що це за напіви?

 

– Це давні молитви, які прийшли в Київську Русь з початком християнства, а потім увібрали у себе «соки» української землі. І до XVII століття сформувалися як український давній духовний напів, і укладені в Ірмологіон – книгу богослужбового співу. Ці напіви – даровані, вислухані і народжені з тиші і несуть в собі можливість зв’язку. Дійсного зв’язку, шлюбу неба і  землі, що здійснюється через людину.

 

Коли ти вірно слідуєш  цьому напіву, служиш йому, то він робить тебе провідником. А це ж і є функція співака. В давньогрецькій мові одне слово «ірмос» значить і зв’язок, ланка в ланцюзі, і – пісня. Ти, як співак, просто служиш проясненню або прочищенню цього зв’язку. І ми всі в храмі отримуємо «водичку» в свою суху землю, повітря у свої такі стиснуті легені, голос у своє спазмоване горло. Я бачила це найбільше тут, в Україні: як весь храм моментально з першого звуку ставав одним цілим.

 

 

– Чи проводяться якісь заходи у самому центрі, зважаючи, що там мешкають переселенці?

 

– В якийсь момент я почала розуміти, що війна затягнеться і люди будуть перебувати у нашому центрі ще довго. Тож ми почали відсувати матраци до стіни, звільняти решту зали і проводити творчі вечори, що стали називатися «Під грушкою». Це ідея вже моїх учнів – акторів Ігоря Шпильового, Юлії Цвях-Тарасович, Марії Кміть, Олі Капустяк, Соломії Кирилової.

 

– Чому саме «Під грушкою»?

 

– Образ – від Ігоря Шпильового. Та якість, яку ми всі десь пам’ятаємо. Коли вся родина з’їжджається… Поруч з дідусем з бабусею наробилися-натомилися на городі і зійшлися ввечері до двору. Хтось готує вечерю, інші миються у літньому душі. Далі збираються вечеряти за столом, який стоїть під грушкою. А грушка така, знаєте, що має такі маленькі грушечки, які  постійно падають з дерева то в тарілку, то на голову (посміхається).

 

Мені так сподобався цей образ… У мене ж теж так: ми всі збиралися за довгим столом у дворі мами покійного мого чоловіка – тільки під яблунею… І до столу теж сходилися з долини всі натруджені за день, але такі щасливі, що зібралися. Ми їли, співали говорили, тато читав то Шевченка, то ще якусь поезію, то гуморески. Багато сміху і такої… такої невимовної радості буття разом… Оце основний камертон оцих вечорів. Так і почали їх робити.

 

 

– Тобто це такі ніби сімейні вечори з піснями і розмовами…

 

– Знаєте, після кожного такого вечора (сміється) я спочатку просто падала «мертва». Бо це потребувало більше праці, ніж думалося: люди настільки зараз збідовані, згорьовані, настільки безмовні… Вони приходять послухати як співають. А  лиш потім-потім самі починають приєднуватися до співу, помалу починають говорити… Ми сидимо усі за великим спільним столом. І непомітно робимо таку тиху режисуру: що дає сили – підтримуємо, а що забирає енергію – відпускаємо.

 

Кожен такий вечір тривав рівно дві години. Просто в певний момент відчували, що все – звершилося. Тобто сталася переміна. Бо суть цих вечорів у переміні болю – в радість, поверненню від «розрізаності», «пошматованості» душі – в її цільність і мир. Це ставалося кожної «Грушки»…

 

 

– Відбувалося таке чудо…

 

– Так… (здивовано) Цікаво, що кожен вечір був не схожий на інший: мав свою драматургію, підбиралися зовсім інші пісні. Щоразу присутніми були різні люди,  і з моменту часу і з них складалася нова тема. Один вечір був присвячений пісням, які ми всі знали, але з різних причин забули. Звучали і «Чорнобривці», і «Рідна мати моя», «Там, де Ятрань круто в’ється»… Ті пісні, які ми колись співали з батьками за столом.

 

Були такі дні, коли люди хотіли багато вчитися. Казали: «Співайте старі пісні, а ми будемо повторювати за вами». А були вечори, коли гості чимало розказували, ділилися якимись відкриттями.

 

 

Була одна зустріч як панахида… (Пауза) Це було одразу після цих повідомлень про Бучу, Ірпінь… (пауза)

 

– Вечір жалоби за загиблими і замордованими російськими окупантами українців, мирних жителів ближніх до Києва міст…

 

– (Тихо) Ми запалили свічку. І довго-довго з нами люди гуділи «Господи, помилуй». І я казала: «Гудіть… гудіть… хай щось вигудиться з нас…» Далі пішли пісня за піснею. Була тиха розмова-сповідь. Багато Шевченка співали… (З ледь помітною усмішкою) Після вечора всі стали такими світлими. Наче виговорили якусь біду.

 

Десь в середині вечора прийшла одна мама. Чорна хустинка на голові. Вона довго мовчала, а вкінці розказала про свого сина, якого два дні перед тим поховала…

 

– Зі сходу?

 

– Ні, львів’янка. Я побачила її допис про сина у фейсбуці і здивувалася, як світло вона про нього пише. А як глянула на фото, побачила ангельське лице – таке ясне і гарне. Я їй написала: «Приходьте до нас. Грітися…» І отримала у відповідь: «Обов’язково!!!» От вона і прийшла… Розказувала про свого сина. Цього ангела, яких нині так багато… Вони йдуть першими в бій. Вони йдуть першими в небо… Це така офіра. Продовження цієї жертви, яку ми платили на Майдані 2013-2014 років. Я так сподівалася, що подібне більше не повториться…

 

 

В якийсь момент місто запропонувало розформовувати наші шелтери і повертатися більше до театральної діяльності. Більшість театрів так і зробили. Ми й до того не переставали працювати як театр, та тоді відновили весь репертуар, але і для переселенців вирішили не закривати двері. У нас камерне і дуже затишне приміщення. Досить безпечне: теплий підвал став сховищем – в ньому офіс, кухня, туалет і зона, де ми приймаємо людей перед виставою. І досі ми готові надавати тимчасовий прихисток.

 

А про ще один вид діяльності я зрозуміла, поїхавши знову тепер вже на запрошення до Польщі.

 

– Яку саме і розкажіть більше про цю поїздку.

 

– Інститут театральний імені Збігнєва Рашевського з Варшави запросив на вечір «Україна є світом». Вони зібрали найкращих акторів міста для того, щоб звучала сучасна і класична українська поезія українською і польською мовами. Взяв участь і гурт «Дічка», яким керує Тетяна Сопілка у Варшаві. Я співала ІРМОС. Давні духовні напіви України – на завершення цього вечора. Поступово почали підспівувати усі актори, глядачі, молитва об’єднала весь зал. (Із захопленням) Це була така сила єдності. Стояння заодно і одним. Це був такий меч в небо. Кріпка молитва, що чинилася засобами театру і музики.

 

– Де відбувся наступний концерт?

 

– Наступного дня у мене була репетиція і  вже через день відбувся концерт у Вроцлаві – у Синагозі «Під Білим Лелекою». Це Магда Мондра і Моніка Бліге з Інституту імені Єжи Гротовського запропонували зробити поважний великий вечір «Ірмос для України».

 

Думала, після такого потужного вечора як у Варшаві, чи може бути такий же. А виявилося, що може бути ще кріпший. Я відчувала таку поміч, що здавалося – тебе на руках несуть. З першого звуку була така єдність з людьми, ніби ми родина і зібралися на якесь свято (посміхається). І це був чомусь такий радісний вечір. Така напруга довкола – а тут, як у нас «Під грушкою», тільки у Вроцлаві, і ми на сцені, а люди в залі. Дванадцять артистів, що співпрацюють з Інститутом імені Є. Гротовського, співали зі мною! Народні давні українські пісні, а потім духовні. А публіка… вона одночасно сміялася і плакала. Усі: і поляки, і українці. Це була така родинна жива зустріч…

 

І ось, коли  повернулася додому, я зрозуміла, що десь у потязі між Варшавою і Вроцлавом прийшло усвідомлення необхідності таких турів. Бо це треба і нам, і європейцям – для усвідомлення цього трагічного часу. І кошти, які збирають такі концерти, всі йдуть на ЗСУ. Так виник  культурно-дипломатичний тур «Ірмос для України». І з ним треба їхати туди, де до нас готові підключитися. Одразу ж зателефонував Петро Олар і сказав, що  організує поїздку в Литву.

 

 

– Програма туру була насичена?

 

– Так. Було кілька подій щодня. А між ними – тривалі переїзди. Зручно скласти поїздку у нас не було часу. І в пана Петра також. Тож ми рушили як в прощу. Це був період випробування. Нас було троє: я, Марія Кміть і Соломія Кирилова, ми співали в храмах. В подорож вирушив і режисер Заза Буадзе, який показував фільм «Мати Апостолів».

 

– Тобто ви співали ІРМОС та показували фільм?

 

– Так, так. Режисер долучився до нашої авантюрної подорожі. Було мало сну і багато праці. Як і, до речі, на зйомках фільму «Мати Апостолів». Я трохи зрозуміла, як це бути волонтером чи воїном – без сну, постійно включений і одночасно натхненний. Така поміч до тебе йде, що ти весь час радісний, бадьорий і світишся. В дзеркалі себе не пізнаєш… І такі люди йдуть назустріч! Це те, що я можу сказати про Литву і Латвію.

 

 

Латвія виникла, до речі, зовсім випадково. Ми могли повернутися на два дні раніше додому. Але ми чули – ні (сміється), наша місія ще не закінчилася. Я подзвонила друзям і вони організували виступи у храмі Марії Магдалини і Святої Гертруди в Ризі. Зустріч була і з українською громадою в греко-католицькому храмі. В обох храмах латвійців ми познайомилися з неймовірними отцями! З першого дня вони стоять за Україну, весь час моляться за неї, передають гуманітарну допомогу. Таку братську любов, яку ми зустріли в Литві і в цих храмах Риги, я ще бачила в Польщі. Самі поляки говорять: «Коли ми бачимо, як стоять ваші воїни, ви всі, то – як серця нам повідкривалися»! Розумієте, це не просто «ми вас підтримуємо» – це відчуття, що ми одне ціле – брати.

 

І діло навіть не в матеріальній допомозі, яка безумовно зараз нам необхідна, а в швидкості, з якою вони реагують на будь-яке прохання, в моментальній готовності до дії, до спільної молитви. Кожен храм, де ми були – я його не забуду… Отці, общини – це різний досвід проживання єдиної духовної радості. Ми з акторками Марією Кміть та Соломією Кириловою зрозуміли, що цей трудний тур став просто Божим благословенням. Яку велику любов людей ми зустріли…

 

– Дай Боже Вам здоров’я і натхнення, фізичної і духовної сили вашому «Слову і голосу» продовжувати зцілювати наболілі серця українців і нести правду про нашу країну у світ.

 

Розмовляла Вікторія Котенок.

 

Фото: сайт  Львівського муніципального академічного театрального художньо-дослідницького та освітнього центру «Слово і голос».

 

 

 

09.06.2022