Пройти поміж крапель тест на державника

Пам’яті першого президента України

10 липня 1994 року мені виповнилося шість років. Я майже нічого не пам’ятаю про ті миттєвості: ані задування свічок, ані розпаковування подарунка, ані привітань. Проте у моїй пам’яті чомусь міцно вкарбувалося те, як я, вочевидь, кілька днів по тому бавлюся на задньому дворику рідного будинку, а через паркан бачу сусідку – мою майбутню першу вчительку Євгенію Степанівну. «А Ви знаєте, що Кучма переміг Кравчука на виборах?» – з ноткою суму запитую я її. Чому шестирічний хлопчик бажає донести своїй старшій сусідці цю сумну для нього новину, значення якої він ледь розуміє? Тепер, уявляючи цю ситуацію, можна лише посміхнутись. Звісно, вона знала, що трапилося, куди краще за мене. І я навіть здогадуюся, за кого вона голосувала в той день, 10 липня 1994 року, коли відбувався другий тур позачергових президентських виборів. 93,8% мешканців Львівської області голосували так само – за Леоніда Кравчука. Найімовірніше, відсоток голосів за цього кандидата у моєму рідному селі Буньковичі міг бути навіть більший за результат по області.

Тепер я навіть розумію, чому промовив цю новину з сумом, вочевидь, імітуючи настрій дорослих мешканців мого краю. Галичани голосували не так з любові до Кравчука, як з упевненості, що він, на відміну від свого опонента, державник і «не здасть» Україну. Звідси можна вивести український тест на державника: якщо після першого президентського терміну за тебе голосує більшість галичан – вітаю, іспит складено! Саме так було з Кравчуком у 1994-му, Кучмою у 1999-му і Порошенком у 2019-му. Перший тоді асоціювався з незалежністю України, а його поразка могла покласти край цій вистражданій мрії багатьох галичан. Його ж опонент Леонід Кучма сприймався як політик із проросійським геополітичним вектором. Професор Ярослав Грицак полюбляє згадувати, що після оприлюднення результатів виборів провідне польське видання «Gazeta Wyborcza» вийшло із заголовком на першій шпальті «Żegnaj, Ukraino!» (Прощай, Україно). На щастя, цього не трапилося. Україна все ж продовжила процес розлучення з імперією. Просто робила це у свій спосіб – повільно й обережно.

Утім, цей текст не стільки про розлучення з імперією (хоча і про це теж), скільки про самого Леоніда Кравчука, який 10 травня 2022 року відійшов із цього світу. Кравчук – одна з ключових фігур, які символізують пострадянську Україну в усій її неоднозначності та, як би сказав Микола Рябчук, амбівалентності. У 1980-ті Кравчук був на провідних позиціях в ідеологічних структурах ЦК КПУ. Нагадаю, очолюваний тоді Володимиром Щербицьким УРСР був форпостом консерватизму в період перебудови. Іронія долі в тому, що саме ідеолог комуністів Кравчук згодом відіграє важливу роль у проголошенні незалежності України та розпаді СРСР. Це показовий факт, який свідчить про те, що комунізм вичерпав себе й у нього більше не вірили навіть самі ідеологи. Зрештою, і в подальшій пострадянській кар’єрі Кравчуку можна закинути чимало: відмову від ядерної зброї, участь у СДПУ(о) та виборчому блоці «Не Так!» (який, щоправда, з тріском провалився), і деякі неоднозначні висловлювання. Список можна продовжити й далі. Однак залишімо всю палітру відтінків цього політика для майбутніх дослідників, а цими днями de mortuis aut bene aut nihil. Доброго все ж є що сказати.

Отто фон Бісмарк вважав, що в житті будь-якого дипломата трапляються миті, коли удача пролітає зовсім близько від нього, і різниця між хорошим дипломатом і бездарним у тому, що перший встигає вхопитися за нагоду, а другий неодмінно проґавить потрібний момент. Кравчук у другій половині 1991 року вхопився за свій шанс. Він вдало, «поміж крапель», зманеврував між прокомуністичною більшістю та пронаціональною опозицією у Верховній Раді УРСР і, озираючись на боротьбу в Москві, відчув момент, коли потрібно проголосити незалежність, а також зумів у грудні в Біловезькій Пущі домовитися про цивілізований спосіб розлучення з Росією. Все це було не таким простим та очевидним, як може видатися на перший погляд. Тим, хто хотів би більше дізнатися про його роль в цій історії, можу порекомендувати книгу Сергія Плохія «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу». До речі, є щось знакове, що Кравчук відійшов невдовзі після смерті Станіслава Шушкевича – лідера Білорусі, який також брав участь у Біловезькій зустрічі.

Як це не парадоксально, Галичина, яка так підтримувала Кравчука в 1994-му, була єдиним регіоном України, де той програв В’ячеславу Чорноволу на перших президентських виборах 1 грудня 1991 року. Деякі галичани ще й досі ностальгійно буркочуть «от якби Чорновіл тоді переміг…». По-перше, зважаючи на стан національної і політичної свідомості українського суспільства, перемога Чорновола виглядала радше чимось із розряду наукової фантастики. Мені б теж хотілося українського Валенси чи Гавела, однак в українців інша історія та дещо відмінна траєкторія розвитку. По-друге, саме перемога Кравчука створювала той необхідний консенсус щодо незалежності та вектора побудови держави. Українська незалежність, за Ярославом Грицаком, постала як результат компромісу між національно-демократичним рухом, націонал-комуністичною номенклатурою та страйковим робітничим рухом. В один момент із різних причин їх об’єднало те саме бажання – «Геть від Москви!» Українці хотіли незалежності, але боялися радикальної зміни політиків, інституцій, соціальних зв’язків і форм громадянської активності. Бо ж така радикальна зміна означала б головне – потрібно міняти себе. Більшість українців воліли незалежну, демократичну, але водночас зрозумілу пострадянську державу з квазірадянськими інституціями та практиками. У цьому й амбівалентність: хотіти водночас і демократичних виборів, і сильної руки, і ринкової економіки, і дешевого газу. Це як стати вегетаріанцем, але на травневі довгі вихідні з’їздити з друзями на шашличок. Саме тому й обрали Леоніда Кравчука. Він був тією фігурою, яка уособлювала компроміс між прагненням державної незалежності та збереження звичного ладу з косметичними змінами. Цю крихку рівновагу легко було розхитати та зруйнувати, що створювало небезпеку краху молодої держави. Звідси й оте песимістичне «Прощай, Україно». Слід сказати, що Кравчук упорався з роллю цієї символічної компромісної постаті.

Інша важлива заслуга, за яку слід подякувати Кравчуку, – це мирна передача влади. Суспільну, економічну й політичну кризу, що виникла у 1993 році, президент вирішив у демократичний спосіб – за допомогою дочасних президентських та парламентських виборів. І програвши ці вибори, він не став вигадувати якісь недемократичні способи втримання влади. Пригадуєте, що зробив приблизно в той же час у схожих обставинах лідер сусідньої держави Боріс Єльцин? Якщо хто забув, то нагадаю – він силовим способом розігнав парламент. Кравчуку вдалося опертися спокусі авторитаризму, таким чином свідомо чи несвідомо задекларувавши демократичний вектор розвитку нашої країни та її принципову відмінність від Росії, а також уберігши її від можливої ескалації напруги, що могла закінчитися крахом держави. Це стане прикладом для всіх майбутніх політичних лідерів України, за винятком Януковича. Усі майбутні кризи вирішуватимуться мирними та політичними методами. Янукович цю традицію порушив і поплатився за це. Однак він порушив її тоді, коли суспільство вже визріло до відстоювання своєї громадянської позиції. А чи було воно таким зрілим на початку 1990-х? Скільки людей вийшло на Революцію на граніті в жовтні 1990-го?

Леонід Макарович відійшов, так і не побачивши остаточного завершення справи, яку розпочав у 1991 році, – повного унезалежнення України від Росії. Утім, я вірю – як тямущий чоловік він розумів, що одного світлого дня це таки трапиться. І, припускаю, його честолюбність не могла не гріти думка, що він був одним із тих, хто відіграв важливу роль у цьому процесі прощання з імперією. 24 серпня 1991 року він кинув жереб, зробивши ставку на розпад імперії, і в історичній перспективі не прогадав. Він назавжди ввійде в історію як перший президент України. 24 лютого 2022 року Владімір Путін зробив свою ставку на відбудову імперії, яка, найімовірніше, закінчиться фіаско як для нього особисто, так і для його країни. А він увійде в історію як гробар імперії. Ось різниця між хорошим і бездарним дипломатом – потрібно вміти відчувати історичний момент. А ще треба вміти вчасно піти з посади. Амінь!