Коли я у Львові, нехай і три дні — це хоч-не-хоч, а майже завжди ностальгійний туризм, навіть під час війни. Чомусь у мене саме так і, мабуть, не тільки у мене, а й у інших, хто провів у Львові п’ять незабутніх студентських років, а потім за різних життєвих обставин вертався до цього міста знов і знов, як до місця сили, і не лише думками.
Я закінчив університет у 1985-му і вже, коли знав, що залишу Львів, то, пам’ятаю, тієї останньої своєї студентської весни прощався з ним у той спосіб, що ходив і не міг находитися його вуличками. Час від часу у тих моїх майже щоденних походах траплялися й супутники, хтось із моїх ровесників, молодих поетів. І найбільше у той період я любив ходити з Віктором Небораком. Може, тому, що він один із небагатьох моїх друзів був львів’янином, принаймні, закінчив львівську школу, хоча й любив казати про себе, що народився у селі Івано-Франковому.
Власне, саме Неборак, якщо не рахувати Василя Терещука, в моєму тодішньому уявленні та сприйнятті літератури й світу загалом, був першим поетом, як то кажуть “за образом і подобою”, з яким я познайомився. Це трапилося ще восени 1980-го, орієнтовно, десь на початку жовтня, коли студенти старших курсів повернулися із Миколаївщини, “з колгоспу”, куди їх на місяць відправили на сільгоспроботи, і відбулося перше після літньої перерви засідання “Франкової кузні” — нашої легендарної літстудії. Щоправда, деколи ми називали її ще й “літрстудією”, але то вже пізніше. А з віддалі років, то і не дивно, що це все тоді мене захопило й понесло: і молоді поети, і їхні вірші, і сама атмосфера наших засідань, розмови про поезію й прозу, що, здавалося, не закінчувалися ніколи. Відтоді і Віктор Неборак став невід’ємною частину того світу літератури, весни і Львова, поєднання яких оповите для мене п’янким ароматом, з якого я черпав і черпаю дотепер.
Неборак на той час уже був третьокурсником, мав борідку і відрослі за літо патли, звісно, поки ще не почалися пари з “воєнки”, і цілком відповідав харизмі богемно-легковажного, вміру іронічного піїта. Настільки наскільки це можна було собі дозволити у ці загалом сірі часи радянського Львова, хоча його знамените: “По Академічній усіма помічені...” — здається, тоді ще не було написане, зате: “Добрий вечір, пані Вороно...” - мабуть, уже було. Здається, під той вірш, ми на Погулянці і познайомилися з Миколою Рябчуком.
Деколи Вітя навідувався і до нас в гуртожиток на Майорівці, де в один рік я мешкав в одній кімнаті з двома Василями — Левицьким й уже згадуваним Терещуком, які вже тоді готували до друку свої перші книжки, а пізніше з’явився ще й третій — Ґабор, або — на вже згадувану Погулянку, де ми зазвичай при ватрі святкували весняні Дні народження, а деколи перетиналися й в університеті. А прогулянки містом під урбаністичні мотиви Неборакової поезії були тоді просто неймовірною розкішшю, яку, звісно ж, я оцінив вже пізніше.
Пам’ятаю, як навесні 1981-го ми опинилися в старій кузні Шевченківського гаю, потім ще Терещук про ту кузню, у якій “більше не кують, не розмовляють, не чаркують” ще й вірш написав. Тоді київські документалісти знімали там фільм про Івана Франка і Вітя читав Франкові і свої вірші, виступав Роман Іваничук, ще хтось, і був такий гарний день з тих, коли все зацвітає, що я й досі не можу пригадати чогось більш весняного й піднесеного. А потім фото з того фільму, де ми поряд, ще з’явилися у “Новинах кіноекрану” з Баніонісом на обкладинці.
Із пам’ятних вражень з тих часів, то ще хіба “агітпоїздка” в Турку на поетичні читання. Але це вже було десь через рік, чи два, коли ввечері, вернувшись до Львова, ми побачили, що каштани на теперішньому проспекті Свободи за той день, поки нас не було, встигли розквітнути... А чи наш спільний похід на “Гамлета” в ТЮГ, де на сцені виявилося аж чотири Гамлети, і я ще тоді опублікував в університетській багатотиражці одну з перших своїх театральних рецензій.
А коли навесні 1985-го я вже зі Львовом прощався, то саме з Небораком і Терещуком “обмивав” свій університетський значок, тоді ще такі давали, у “Фестивальному” напроти універу, бо через горбачовський антиалькогольний закон випускного, як такого, у нас і не було... Тоді Віктор вже вернувся зі свого нетривалого “заслання” на Донбас, куди поїхав за направленням на роботу, і також не міг находитися Львовом, як і я. Десь тоді ж і познайомив мене з одним товстуном, реально огрядним хлопакою, і з того товстуна я потім, коли вже опинився на півдні, в одеських у степах, то писав “Постамент для Володимира”. Я навіть хотів присвятити це оповідання Неборакові, у якого у той час уже почалося з “Бу-Ба-Бу”. Та врешті-решт оповідання увійшло до моєї першої збірки без присвяти, хоча пізніше і показував йому той клаптик саду на Личаківській за поворотом, трохи нижче Винниківського ринку, де я і уявляв собі постамент із якого впав мій товстун... І звичайно, восени 1986-го Вітя читав вірші на львівській частині нашого з Тетяною весілля у “Лис Микиті”, також щось бурлескно-карнавальне.
З “Бу-Ба-Бу” у нього вийшло надовго, голосно й успішно, втім він і сам про це встиг написати чимало. І не применшуючи ролі інших “бубабістів” Юрія Андруховича й Олександра Ірванця, здається, саме Неборак був найбільшим двигуном їхнього об’єднання, а чи “культуртрегером” — це вже, як для кого.
У ті роки, на межі вісімдесятих-дев’яностих, коли мене деколи приносило до Львова і вдавалося зібрати хлопців, і ми йшли на Личаків до Левицького, то раз чи два з нами був і Неборак. Але частіше я просто зустрічав його випадково, в центрі. Десь у тому квадраті, що найцентріше, між Шевченком і Міцкевичем, чомусь найчастіше саме там, перефразовуючи Вакарчука “на березі річки, якої немає”... Потім у більшій компанії перетнулися ще й у Москві, на останньому з’їзді молодих пісатєлєй срср, і навіть побродили по парку ім.Горького, шукаючи місце, де можна випити кави, але, здається, так і не знайшли... А у серпні 1991-го, у дні ГЧКП-е, ми так само випадково зустрілися на тернопільському вокзалі. Він разом з іншими учасниками фестивалю “Червона Рута” вертався “спецпотягом” із Запоріжжя і вийшов на перон подивитися, чи бува нема ще в Тернополі танків?.. І коли невдовзі я став редактором “Тернополя вечірнього”, то майже одразу пообіцяв йому публікацію, хоча цією пропозицією він так і не скористався. Так само, як пізніше не скористався вже я, коли він пропонував мені творчу зустріч у межах організованої ним акції “Потяг прибуває” у львівському Музеї етнографії. Хоча десь тоді ж таки побував на його акції у Палаці культури ім. Гната Хоткевича, а перед тим, каюсь, ще й “позичив” саме його борідку для одного з персонажів “Суто літературного вбивства”.
А коли взимку 2007-го я недовгий період працював у “Книжнику-Review” і з дозволу головного редактора Костянтина Родика, згадавши одеську молодість, там же в редакції на Межигірській і жив, то один із матеріалів того періоду — це було замовлене мною інтерв’ю з Небораком. І довгими зимовими вечорами, поклавши на підлозі надувний матрац, я також читав Неборака — ні, не його київську “Літаючу голову”, а таки “Повернення в Леополіс”. Чомусь серед тисяч інших книг, які мене там оточували, вибрав саме цю.
Може, десь тоді ж і визріла думка, пізніше озвучена мною у “Шерлоку Холмсі на Форумі видавців”, що львівським письменникам найважче, бо вони приречені наповнювати українським змістом львівське каміння, і не їхня провина, що для багатьох воно врешті- решт стає жорнами.
А ще пригадую, йому запало моє есе “Переїжджаючи з півдня на північ...” про поезію Тараса Федюка, у свій час опубліковане в “Кур’єрі Кривбасу”. І роман “Дерева на дахах”, де є епіграф з його “Повторення історій” я вже підписав йому особисто на Форумі почувши щось, що починалося: ”Ну, старий!..” Та досі шкодую, що так і не потрапив на його поетичні читання у київській книгарні “Є” на Лисенка, хоча якраз напередодні приїхав до столиці, аби два тижні прожити з котом, “містером Шоном” на Оболоні. Втім, про кота — це відома історія, з тих же “Дерев...”.
І все ж вірш у авторському виконанні, ще до його хвороби, як і у старі часи нашої молодості, я таки почув... у Львові на Вірменській. Мабуть, так мало бути. Якраз стояв у черзі за кавою аж тут раптом з-за плечей чую Небораків голос, що цитує вірш... Щоправда згодом з’явився й Ґабор, який тоді ще підживлювався Небораковими ідеями. Якби не підступна хвороба, можливо, так тривало б і досі. Втім навіть за цих сумних обставин, а чи й всупереч їм, Віктор Неборак був і залишається для мене однією із знакових постатей тієї епохи, що невпинно минає, а чи “відпливає, похитуючись на рейках”, як колись він же й писав з іншого приводу.
І якщо я у Львові, і рухаюся за звичним маршрутом “двійки”, і поминувши барельєф Ольжича, неподалік якого якось зустрів Дмитра Павличка з дружиною й невдоввзі там же Маріанну Кіяновську з гладіолусами (про це чит. “Три поети”), то деколи ще десь від Митної, від повороту на Підвальну, вже починаю виглядати Неборака. Я й досі сподіваюся, що він ще одужає, хвороба відступить, і ми ще пройдемося разом містом, ну не лише з ним, але й і з ним також. Все це відбувається якось само собою, час і простір начеб перемішується, минуле накладається на сьогоднішнє, і так майже щоразу, коли я у Львові.
09.05.2022