Чорний угляр і снїжно-біла Любов.

[Різдвяна казочка — на позичений темат.]

Перед давними, давними лїтами був собі раз чорний угляр. Далеко від світа і людей жив він сам один в великім-великім лїсї та сидїв заєдно при своїх двох, як північ чорних углярнях і випалював углє. Коли-б не те, що часом заїздили з возами купцї купувати і забирати углє, то він був би певно вже й не знав, як виглядають люде, бо зеркала не мав, то й не міг бодай приглянути ся собі.

Єму й не дуже залежало на людях, бо ті, що их бувало бачить, не дуже єму подобали ся. Длятого він збував ся их коротко. Він волїв сидїти при своїх димних углярнях та прислухувати ся лїсним пташенятам, що єму всїлякими тонами і мельодіями виспівували радість і тугу, яка ворушила их маленьку пірнату грудь.

Сидить він собі так знову раз одної днини, а весняне сонце піднимає ся та озолочує зелені вершки дерев, пташенята щебечуть єму о тихім щастю молодої любови та мягонькі стебелинки зносять собі на гнїзда. От і забаглось єму чогось, і сам не знає чого, і назвати єго не вміє: в-перве на віку запримітив, що він такій одинокій на світї. Але як-раз в сїй хвили він вже не був такій одинокій: по-за єго плечима нишком пересунула ся Туга мoв тїнь з задумчивими, сумними очима, поклала малі білі ручки наче благословлячи на єго голову і швидко, немов налякана, завернула назад в темний лїс; а за нею надійшла єї гарна близнючка, Любов, сонїчною росистою стежкою, наче промінь ранїшного сонця, що духом біжить по полях, щоби поцїлунком розбудити заспані цвітки. Она просто підійшла до угляря, аж станула перед ним самим та так каже:

— Не знали би ви менї сказати, де я опинилась і куди менї повернути ся, щоби минути лиха, що всюди йде слїдом за мною?

Угляр і не замітив було, як она прийшла. На звук єї мягкого голосу він наляканий зірвав ся і глянув просто в ясні сині очи молодої наче весна красавицї. І она єму зараз на першій погляд так сподобала ся невимовно, що й слова не міг добути, і так весь почервонїв, що й саджі на єго лици майже не видко було. Навіть обі углярнї троха засоромили ся, що були так чорні; але, правду казати, оно властиво для углярень не є нїякій встид. І они так любязно раді були спозирати, що справдї зараз появили ся на их товстих чорних лицях ясні поломіни, а гopою закружляв весело снїжно-білий дим по-під сине небо. Угляр тілько очи протирав з зачудованя. А і нужденна хижинка, дивлячись на те все, не хотїла бути послїдущою: і она боржій чепурно притулилась до лїса і загорнула ся гожо в полу широкого зеленого плаща, наче перемінила ся нараз в казочну палату щастя. Та й так оно і було, бо чорний угляр і снїжна Любов увійшли в хату і справили весїлє. І радїли несказано лїсні пташенята та завели такій голосний веселий спів, що аж обі углярнї розходили ся та стали своїми товстими ногами так забавно витинати гопака, аж сміх збирав. А всї дерева, що стояли довкола хати і крізь шпари даху заглядали до середини, тілько підсміхали ся та гладили собі свої довгі зелені бороди, мов би також розуміли щось з того; а таки они не могли нїчого розуміти, бо все ж они були лиш дерева і лишились ними, хоч і мали собі бороди поважні і довгі мов би люде.

Так оно вело ся цїлу весну, лїто і осїнь; аж настала зима а далї й Різдво. От і принїс собі угляр з лїса молоденьку яличку і причепурив єї. Любов тогдї трохи нездужала і лежала в ліжку; она ждала Надїї, що того дня обіцялась загостити до неї.

І дїйстно, коли різдвяне деревце засїяло в яснім світлї свічечок, она прийшла і принесла углярам маленьку, малесеньку дївчинку. Але що она хатні двері не цїлком примкнула, то зовсїм незамітно всунула ся висока худа стать в кручо чорній, фалдистій одежи, простягнувши суху руку крадки підійшла аж до голов постелї і злорадно повела рукою по утомлених від болю очех молодої матери — і матїр умерла. Бідняга угляр скрикнув нагле в дикім відчаяню і ридаючи кинув ся на бездушне тїло — аж роспука брала дивитись, бо навіть смерть, котра прецїнь не знає милосердя, піднесла руку до порожних своїх ямок очних, немов збирало ся їй на плач. Але що она плакати не могла, то засоромлена звернула ся тихенько до дверей, щоби відійти. В-тім нагле пригадала собі, що она з-поконвіку мала обовязок: коли увійде до дому і застане там соснове деревце сїяюче світлом свічечок, мусить обдарувати наймолодшу дитину цїнним дарунком. Пригадавши собі се, она обернула ся, кликнула до новонародженого немовляти, що она з особливої ласки забере єго з сеї землї в хвили, кола оно осягне найвисшу границю щастя, — і з тим щезла.

В кілька днїв опісля, угляр, ставши знов круглим біднягою, закопував свою Любов у замерзлу землю, без слїв, бо всї вже виплакав. Вид се був так переймаючій болем, що пташки перелякані відлїтали, а обі углярнї зі смутку викидали чорний мов смола дим і цїлі ним вповивали ся; навіть найтвердші дерева плакали на-в-заводи, а блискучі их сльози ледом стинали ся им на довгих бородах.

Але маленька дївчинка метала ся в колисцї так веселенько, мов би нїчого. І зросла, і доспіла пишно, а батько називав єї Щастєм; се мало значити стілько, що спомин Любови. Она була така подібна до своєї матери, як дві каплї води — тілько що очи мала не сині, але чорні, а се имовірно з того, що завсїгди дивилась на дві чорні углярнї.

Коли вже виросла і одного дня похожала собі широким, тїнистим лїсом, стрітила случайно молодого стрільця. Він майже подабав на єї вітця, але й не зовсїм, — і она безпамятно врадувала ся та й пійшла з ним, а пташата в галузях захихотали з утїхи і стілько наробили гамору, що аж сонце дуже зацїкавилось і всїми способами намагало ся щось підглянути. Але густо-гилясті корони дерев так поприхилялись к собі, що сонцю нїкуда було проглянути, а при тім підсміхали ся, шуміли так таємничо, що кромі них нїхто не міг чути нїчого з солодкого шепотаня обійко молодят. Не дбаючи о цїлий світ широкій ишли они все глубше й глубше в лїс, а що вкінци трохи й утомили ся, то присїли на мягкім моху, цїлувались і голубились, аж вершки дерев почервонїли, а сонце зі злости, що нїчого не могло бачити, зайшло нахмурене. І се було нещастєм для обоїх дурних солодят — бо надійшла ніч, з-легка накинула темну опону над землею, стало темно — і обоє молодята не могли добачити, як мрачна, худа стать підкрадалась усе близше і близше, аж опинила ся туй коло безмірно щасливої залюбленої пари — і як колись матери, так тепер молодому Щастю легонько повела рукою по очех — і оно заснуло на віки.

І в тій же хвили обі углярнї, зворушені безконечним милосердєм над бідним, опущеним углярем, звалили ся і ласкаво погребли єго чорним своїм румовищем.

І до нинїшного дня можна ще десь у лїсї, посеред зеленої полонинки, побачити два випалені чорні пятна, що як дві порожні ями очні, страховищно позирають к синьому небу, — то місце де чорний угляр і єго сніжно-біла Любов проживали, умерли і спочивають, аж труби ангелів у судний день збудять их до вічного житя...

[Дѣло, 05.01.1897]