На послїднім загальнім зборі "Академічної Громади" — по виборі голови товариства — ново-вибраний голова п. Голубович виголосив до товаришів промову, в котрій не лише зложив им подяку за вибір, але і "пригадав им ті високі идеали, якими перенята цїла руско-україньска молодїж, і ті цїли, які товариство має сповнити". Идеали ті і цїли висказав п. Голубович тими словами:
"Нема відай в Европі другого народу, котрий би исторія так скривдила, як наш руско-україньскій, що вславив ся довгими, віковими, повними героїзму боротьбами мас людских за найкрасші добра людскі — за волю і рівноправність, — що вкінци зломаний ворожими обставинами часу зістав обрабований зі всего того, за що так довго і з такою саможертвою кров свою лляв. Неволений фізично, обідраний, здоптаний нарід попав природно в другу, страшнїйшу від першої — неволю тьми. Бо передові люде, руско-україньска интеліґенція борзо покинула підбитий нарід і стала вислугувати ся на річ побідників. Доперва під впливом гуманних идей нового часу стала поволи интеліґенція назад звертати ся до народу, для єго просвіти і добробуту працювати. Все-ж працї тої ще не много, тим більше, коли зважить ся в округ параліжуючі нас змаганя темних сил, все ще на цїлім просторі руско-україньских земель.
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить...,
все ще ряди интеліґентних робітників не численні, а до такої великої працї, як визволенє плебейскої нації з неволї економічної, політичної і культурної ще за слабі.
І ось задача найбільшого академічного руско-україньского Товариства ясно перед нами начертана: дати суспільности по змозї найбільше і як найкрасших сил интеліґентних робітників. А тримаючи ся консеквентно тої задачі, не в силї ми поставити якусь одноцїльну, в детайлях своїх означену проґраму, в котрій скристалізувались би всї идеали і стремленя руско-україньскої молодежи. Все ж таки суть певні, немов основні идеали, на котрі нам руско україньскій молодежи не вільно забути, і то під грозою ренеґатства, під грозою утрати имени честного і интеліґентного чоловіка.
Яко члени нації, котрої самостійність зглядом инших племен славяньских доказана наукою і сотками творів літературних — ми єсьмо рішучими націоналами і хочемо працювати в першім степени для розвитку своєї нації, щоби піднести єї до ряду вільних, освічених і цивілізованих народів. Памятаючи ж на те, що ми самі народ неволений, єсьмо ворогами всякого вузкого доктринерства національного і з-відси пливучої жадоби панованя утиску і використуваня других націй. Тому то ми видимо лишень одну, одиноко безпечну дорогу, щоби не зійти на манівцї, а тою єсть: космополітизм в идеях і цїлях. а національність в ґрунтї і формі культурної працї! Однак, щоби застеречи ся против всякого фальшивого розуміня наших слів, ми додаємо, що стоячи в идеях і цїлях наших на грунтї космополітичному — не розуміємо космополітизму так, щоби перенявши ся найкрасшим бажанєм вселюдского поступу ми мали покинути працю для своєї темної, убогої, гнобленої і слабої нації, — противно, всю працю, всї добутки нашого образованя хочемо віддати свому народови, частині людскости, в имя тих идеалів, які єї нинї ворушать.
Яко дїти народу на скрізь плебейского, котрий свої висші верстви давно вже утратив, а тим самим о своїм відродженю може лишень тогдї думати, коли зможе двигнути, зрушити і просвітити убогі, пригноблені і темні маси люду — ми мусимо бути в своїх идеях, змаганях, цїлій культурній праци на-скрізь демократами. Ба той принцип демократизму так тїсно звязаний з нашим культурним рухом, що ми кождого, хто лишень тому принципови противорічить, мусимо уважати ворогом нашої нації. Инша річ, чи той демократизм має бути индівідуальний, чи соціяльний, про се вільно нам спорити, вільно навіть на основі ріжних проґрам працювати, аби лишень основою нашої працї, цїлею наших змагань, интересом нашого житя було як найширше двигненє мас робучого люду.
Вкінци яко члени народу, котрий належить до ріжних вір, — ми мусамо узнавати в як найширшім змисли — принцип віротерпимости.
Виходячи отже з тих основних принципів, які в серцю кождого щирого Русина-Українця зістали защемлені ще тими високо гуманними піснями і байками, які слухав дитиною, вилелїяні найкрасшими творами нашої літератури, скріплені знанєм исторії — ми в нашім Товаристві будемо старати ся на тих основах дальше виховуватись на будучих громадян. Правда, ми не можемо забути на фактичні обставини нашого житя, що на університет і до нас часто приходять люде майже без жадних або ще з дуже неясними національно-суспільними идеалами. Се-ж не дивниця. Бо наші родини — ще самі по найбільшій части занадто темні, занадто мало націовально освідомлені — не є в силї знайти стежку для своїх неясних идей, не то, щоб могли єї дїтям своїм показати; наші учителї, застрашені гнетом реакції, лякають ся нас гуманними идеями часу просвічати, а наші школи на то, що не дають нам національного пізнаня, але просто виривають єго нам з груди. І числячи ся з сим сумним проявом "Академічна Громада" мусить відограти ролю родини і школи для своїх членів.
Підставою громадского житя суть ті високі характери, котрі не угинають ся під тягаром житя, не перестають дїлати окружені лихими обставинами, не жиють анї одної днини без пожиточного впливу на своє окруженє — ті характери, що забуваючи на своє "я", на наріканє, насмішку, ворожнечу часто близьких собі, кладуть цїлею житя свого працю для громади. Епохи відродженя, розвитку і поступу народів характеризують ся завсїгди великим числом чільних характерів, а противно — епохи упадку знаменують ся безхарактерностію суспільности. Тому, Товариші, так довго не пропадемо, доки у нас будуть люде з характером сильним, постійним, чистим! А памятаючи на се, ми всяку безхарактерність, нехай она лишень проявляє ся в житю приватнім, з обридженєм і погордою елімінуймо! Учім ся і не забуваймо других учити що лишень той варт звати ся руским патріотом, хто зумів наперед стати ся честним чоловіком. Бо як той, що може брата свого обдерти, як той, що може другого скривдити, як той, що сам потрафить на днї моральної грязи і підлоти валяти ся — як він зможе взнести ся до найшляхотнїйшого чувства: любови вітчини? Нї, братя! се бліхтр, фальш, котрий скорше, чи пізнїйше злїзе, а покаже ся нага дїйстність. Длятого гартуймо ся гартом товариского житя, а правда, справедливість, честь, совістність нехай стануть ся що так виражу ся, нашими народними святощами. Образованє характерів — се наша друга велика задача.
А коли могутний голос часу покличе нас вже просто з лави університетскої в ряди робітників народних, ми всюди, де лишень станемо, станьмо з сильною волею працї і дїла, з чистим серцем, з любовію до темних і гноблених, з горячим бажанєм волї і поступу. Бо лишень малодухи можуть своє апатичне бездїлє боронити тим, що они звязані своєю службою, тяжкими та критичними обставинами; лишень безидейні не зуміють для себе знайти стежок до працї, хотяй-би серед найбільше запутаних, хотяй-би серед найтяжших обставин; лишень люде без стійного характеру попадуть в зневіру на вид темної, хотяй-би і як сильної реакції. Кріпкі духом, идейно виховані люде уміють всюди працювати і будуть для свого окруженя тим, чим роса для висушеної спекою дня ростини. А хотяй праця их нераз незначна, хотяй она тиха, а часто скрита, але тому, що свідома, що горячою любовю перенята, що бажанєм поступу ведена, буде не безхосенна, а плідна.
Будь мов та хвиля! Хоч грізна й мутна,
Но де вал верг ї, там по нїй осїв ся
Осад новий, живий — земля плідна!
Я нарочно Товариші не згадую про такі задачі, котрі нашому Товариству як цїль вже статут всказує: як розширенє фахового образованя, образованє загальне, спільне несенє собі помочи і т. д., бо се все субстрат, на котрім ми дїяльність свою розвинути, а идеали зреялізувати можемо. Але за те хочу ще одно пригадати, не менше важне, як все попередно сказане, хотяй принципіяльно з него не пливуче.
Послїдними часама серед рускої молодежи вкрадає ся страшний ворог — се апатія і пессімізм, зневіра в свої і свого народу сили, ворог, котрого що день можемо лїпше бачити, але з котрим що день борба стає ся тяжшою. Я знаю, що се наслїдок тої гнилої з округ нас сотками лїт нагромадженої атмосфери; я знаю, що се виплив тої незавидної борби з щоденьщиною, яку молодїж мусить вести, аби передчасно не загинути; але знаю і те, що молодїж була і повинна бутн піоніром найпередовійших идей часу, що она повинна бути тим Антеєм, що кожду утрату сил відзискував через діткненє землї. І ми будьмо такою молодежію! І ми сотворім землю вічно нам сил додаючу, а тою землею най буде світ идеалів, в котрім живучи нїколи не зледащіємо, нїколи не станемо ся "гнилою колодою", тягаром для суспільности, ворогом для свого народу. Горяча любов до свого люду, невигасаєма віра в єго будучність — се скала, на якій збудуємо волю Руси-України.
Я кінчу свою промову, а не буду Вас, Товариші, кликати до працї, бо знаю, що шляхотна молодїж руского народу мусить все часто й серед злиднїв здобувати тяжкою працею. Але за те кличу до Вас: Не переставаймо серед працї! А працюючи, працюймо з тою провідною гадкою, що не для себе, не для роскоші, навіть не для хлїба працюємо, а для тих, що нас годуючи з голоду гинуть. Двигненє простого люду на степень вселюдскої культури — се з нашої сторони поглубленє вселюдских идеалів, се найвисше і найшляхотнїйше, що ми своєю працею здобути можемо.
Не лякаймо ся, Товариші, що нас так мало до працї. Не тратьмо духа на вид того, що на дві сотки руско-україньскої молодежи, яка на нашім університетї образує ся, ледви одна третина згрупувала ся в нашім Товаристві. На тих, що не з нами, не кидаймо каменем, бо не они винні, а винно нужденне житє, винні лихі учителї, винні підлі зрадники... Але памятаймо, що чим менше нас, тим більше маємо до сповненя.
Тому нехай нї жар, нї холод
Не спинить нас! Зносїм
І труд і спрагу й голод,
Бо нам призначено
Скалу сесю розбить! —
скалу неволї, неправди й темноти.
Молодечим жаром переняті, найвисшими вселюдскими идеалами одушевлені, сильні почутєм правди, горді тим, що за волю люду свого йдемо бороти ся, йдїм в перед! Чим тяжша буде наша дорога, чим більше лишимо на нїй слїдів зрошених кровавим потом, чим більше за нами виросте могил народних борцїв, тим славнїйша побіда наша, тим дорожша. Віра в світлу будучність нашого народу нехай буде провідником нашим, честне житє — найвисшою роскошію, а добре имя — найкрасшою нагородою честно і в праци проведеного житя!"
[Дѣло, 31.12.1896]
31.12.1896