Мешканцї столицї або взагалї міст більших навіть понятя не мають: що то єсть концерт на провінції, — розуміє ся, єсли нїколи в житю на такім концертї не були.
Неодин пан-отець на якій там Голодівцї або Кирилівцї та неодин урядник в Козові, Підгайцях і т. п. сидить собі місяцями цїлими і не чує одної пісоньки рідної, одного тону добутого рукою артиста. Аж тут дістає запрошенє на концерт, що відбуде ся дня того а того в "великій сали" ради повітової, або касина міщаньского, або готелю під Чорним вірлом.
Уявити собі годї, яке вражінє робить нераз таке письмо! Відбуває ся нарада родинна, — відтак pater familias конферує з Юдкою Нутиком довго-предовго, відтак реферує з ним акт продажі жита-пшеницї і всякої пашницї, — відтак панї-матка вибирає ся в місто до Ицка Шпіндля, гофліверанта від стаників, кафтаників і инших приналежностій, — відтак фірман Иван ладить бричку і запрягає конї, котрі хоч-не хоч мусять під таку хвилю удавати парадієрів, ну а вкінци цїла родина зі великим числом клунків, клуночків, пакунків і пакуночків рушає в дорогу.
Дорога нераз довга, далека, снїг, шаруга, болото або метелиця. Нераз груда така, що здає ся душу витрясе зі тебе, а наші подорожні на се не уважають. Всякі труди та перепони поборюють они терпіливо на те, щоби почути звуки рідної пісни та рідного, красного слова.
То не так, як у великім містї! Тротуари, фіякри, просторі льокалі з елєктричним світлом, з доброю вентіляцією, а до того на концертах та представленях театральних — пустки і дефіцити. Вже-ж то признати треба нашій публицї з провінції під тим взглядом велику ревність.
Тому-ж то і комітети, що занимають ся вечірками по наших провінціональних містах і місточках, не повинні легковажити собі своєї задачі — бо се значило би кривдити авдіторію. Не ходить о те, щоби концерт був, щоби гріш на цїли добродїйні витягнути з тїсної нашої кишенї, але ходить передовсїм о те, щоби сей концерт був справдї концертом. Ходить передовсїм о те, щоби публицї, котра, як кажу, нераз місяцями цїлими не має нагоди почути одного красного акорду, подати нагоду віддатись хоть на хвилину вражіням красним, без котрих, як звістно, навіть грубо реальні вдачі обійтись не можуть. Вкінци повинно нам ходити о те, щоби образувати наш загал, бо як же-ж може ся розвивати штука посеред суспільности глухої, сліпої і нїмої?
Нещасливі тоті артисти, що живуть серед публики, котра их не розуміє і творів их оцїнити не знає. Они є анахронізмом. Буває так, що артист такій витреває на своїм становищи і не змарнує своєго таланту. Він зрече ся оплесків публики і єї лаврів, а твори єго колись по лїтах доперва знайдуть належне розумінє. Але то рідкість. Звичайно буває так, що артист пійдe за вимогами публики, знижить ся до єї образованя, а тогдї знова єго твори на всесвітній аренї стають таким самим анахронізмом. Тому, як кажу, коли хочемо мати літературу, коли хочемо мати штуку, повну житя і верви, а не апатії та знеохоти, мусимо подбати о те, щоби розбудити загальний интерес, — а щоби знов заинтересованє було таке, як слїд, то треба і образованя загального. Концерти і продукції публичні — се з давен-давна найкрасча школа.
Комітети, що занимають ся урядженєм концертів — се дирекції тих шкіл. В их руках, як бачимо, лежить важка і немаловажна задача. О скілько комітет вечірковий в Бережанах відповів тій задачі або нї, буду старатись доказати.
Концерт складав ся, як звичайно, з продукцій гуртових і сольових. З гуртовими продукціями виступив хор Бояна Бережаньского, мужескій і мішаний. З солістів пописували ся: п-на Глїбовицка, о. Барановскій, о. Бачиньскій, п-на Березиньска і п. Сосенко.
Оба хори представляють ся не зле. Хор мішаний бере верх більшою силою і вервою. Особливо сопрани визначують ся свіжими і дзвінкими голосами. Обома хорами проводив п. Ремеза з належитою вервою і рутиною. Поодинокі пісни були вистудіовані як слїд, интерпретовані бистро, віддані вірно. Лишень скаля тїней поміж два р. і два f. була все таки за мала.
Концерт розпочав ся мужескими квартетами Колесси. Вибір був трафний, бо справдї майже годї було чимсь другим сильнїйше заатакувати увагу публики. Колесса у нас композитор новий; доперва від чотирох лїт працює на тім поли. Однак треба признати, що за той короткій час він заняв в нашій музицї доволї визначне місце. А єсли єго твори не придбали собі доси належної популярности, то стало ся се тому, що вони не дадуть ся співати як-будь, на самоїлку. Они вимагають вірного відданя і артистичного виконаня. Тогдї доперва видимо их красу і подивляємо талант автора.
Засновують ся вони на мотивах народних. Але автор не вдоволяє ся копіованєм тих мотивів і гармоніованєм та розписанєм на чотири голоси. Він их перетворює при помочи таланту, чутя і набутих відомомостій та освітлює силою индівідуального характеру, що тоті мотиви гинуть а остає композиція. і єсть в тій композиції щось нового, що нас мусить заинтриґувати, зафрапувати. Єсть там те, що в поезії називаємо символізмом, декадентизмом і Бог зна як, в малярстві импресіонізмом, а в цїлій штуцї настроєм [Stimmung]. і справдї, композиції Колесси не пхають ся нам до ушей анї мягкими аріями, анї різкими акордами, а настроюють нас в свій зовсїм своєрідний спосіб. Видно в них народний характер матеріялу поруч з вправною формою, набутою студіованєм нової музики всесвітної. Словом: Колесса — се талант, на котрий сміло мож покладати великі надїї".
В дальших точках відспівав мужескій хор Лисенкове "Тріо" і Лаврівского "Надімною буря була".
Лисенкові твори взагалї а Тріо в особенности у нас так широко звістні і тїшать ся такою прихильностію та одушевленєм публики, що говорити про них значило би доливати води в кирницю. Про виведенє Трія мож сказати, що воно було зовсїм корректне, а навіть до якоїсь границї знамените [передовсїм з огляду на сольо першого тенора].
Пісонька Лаврівского була милим контрастом до пісень наших нових композиторів. Вже то що ладне, то ладне; все і всюда ладне. Недармо кажуть, що є твори штуки, котрі нїколи не старіють ся. До таких творів в нашій літературі музичній належать твори Бортняньского, Лаврівского і Вербицкого. Однак, на нашу гадку, по концертах повинні они уступити місце творам талантів нових. Раз тому, щоби публика знакомила ся з ними, а по друге, щоби автори мали тоє вдоволенє, що трудять ся не доперва для грядучих поколїнь, або, що гірше, мишам на снїданє. Якоїсь заохоти, якогось одушевленя кождому прецїнь потреба.
Зовсїм те саме можна сказати про звістну пісню "Звени, звени, мій торбане!", хотяй випроваджено єї в формі змодернізованій. [Д. Ремеза розложив єї на мішаний хор дуже удачно.]
Кромі того відспівав мішаний хор "Другу вязанку" Кумановского. Єсть то річ ладненька і дуже ефектовна. То лишень клопіт в таких кводлібетах, що слова бувають не надто мудрі. Нї в кут, нї в двері.
(Конець буде.)
[Дѣло, 10.12.1896]
(Конець.)
Тепер перейдемо по черзї виступи солістів. І так: Милу несподїванку зробила нам п-на Глїбовицка (з Циган) увертурою з "Різдвяної ночи", відданою не лиш артистично, але як то кажуть з душею. Кому знакомий сей твір нашого великого композитора, сей знає також, як трудно єго добре віддати. Лишень вступ єсть ефектовний, так що лиш відограти єго вірно а буде добре, решта твору вимагає кромі відданя також богато свого власного "я". Инакше вийде мляво. Мотивів мало, а головний мотив повтаряє ся раз-в-раз. Концертантка відчула се і зрозуміла добре. Не пощадила она того свого "я". А що в нїм криє ся немало артистичної вдачі, то і продукція випала під кождим взглядом артистично. — На "фора" відограла п-на Глїбовицка коломийки народні свого власного укладу. Коли Лисенкова увертура подобалась передовсїм знатокам музики, то коломийки мусїли кождому промовити до серця. В них бачили ми один величавий образ нашої народної пісни.
Ось мати сидить над колискою дитини і співає сумну, геройску думу: "Сидить Сава кінець стола..." Дума поважна, сумна і грізна заразом, бо оповідає про зраду... Се вступ. Аж ось у хату вбігає кількох паробків-отчайдухів. Пібрали ся вони по-під пахи, шапки позакладали на бакир та притупуючи здоровенними обцасами приспівують:
Гандзю, Гандзю, дїдько маму,
Через тебе впав я в яму...
Сe вони ходять просити на перші вечірницї, тому такі веселі. А ту і вечірницї! Здоровканя, шепіт, казки, співи а відтак перехвалки хлопцїв та насмішки дївчат. З вечірниць знакомства а там і сердечні розмови, а там і сумованя і туга залюблених сердець. На щастє всьо складає ся добре, коби лиш мясниць дочекати. Але люде, о тії люде! иx все чуже щастє під серцем коле... Він тоє знає, дуже добре знає. Тому прощаючись каже:
Що ти мене мила любиш,
Не кажи нїкому —
Бо то люде порозносять
Як вітер солому.
Вже він і пійшов домів а она все-таки стоїть і чує єго слова: "як вітер солому" чим-раз тихше і тихше і гинуть, гублять ся:
Не кажи нїкому... нїкому.
Поодинокі мотиви повязані в одну цїлість дуже вправно і мож сказати дотепно. Прекрасно виступає часами бас, на котрого кілька разів спадає обовязок лучити поодинокі части. Він тогдї перестає бути фортепяновим басом а вдає сїльскій підбасок нашого доморослого музики. Віолін знов передає часами звуки нашої скрипки. Тогдї він вибирає так вправно сумні, дрібонькі тони, що тебе аж за серце хапає... Чи одно можна би сказати на тему тих коломийок, але що-ж, коли той, хто их не чув — не уявить собі цїлої их краси аби ти й кілько говорив! Тож і бажати належить, щоби сей твір вийшов друком і щоби збогатив нашу не надто велику літературу фортепянову.
О. Барановскій грав на скрипцї, як звичайно, дуже добре. Вже-ж то він у нас справдїшний артист, не ділєтант. І дивно робить ся чоловікови, що десь там в якійсь закутинї бережаньского повіту, під низонькою попівскою стріхою, криє ся такій талант. Бережаньскі концерти — се доси одинока єго арена, на котру він спішить радо і не даєсь даром просити. Публика слухає єго залюбки і за кождим разом надїлює свого любимця заслуженими оплесками.
Гра о. Барановского визначує ся глубоким відчутєм і вистудіованєм твору та знаменитою технікою. Єсть в грі тій легонькій і милий для уха потяг смичка. Зовсїм забуваємо, що се смик їде по струнах. Навіть найменчого скрипу, замітного в звичайній грі на скрипцї, не чуєш. Єсть у о. Барановского і свій власний дуже мягкій і нїжний кольор тону, котрий не гине враз из послїдним акордом, а остаєсь на довго в нашім усї. О. Барановскій переймає ся грою сильно і вкладає в ню богато своєї власної душі і нервів. За-для того мабуть і темпо часами виходить ad libitum. Доказом знаменитої техніки був концерт Беріота, відданий концертантом справдї беззакидно.
Скрипку супроводив на фортепянї п. Ванєк. Поняв він задачу акомпаняменту як слїд, і умів бути сателітом о. Барановского. Лише там, де ходило о заокругленє твору, висував п. Ванєк свій акомпанямент на першій плян. Тогдї подивляти треба було різкі, енерґічні, відривані акорди, які виходили з під єго умілих пальцїв.
Фортепян і скрипка — се мож сказати королївска пара в музицї инструментальній. При них гублять ся инші инструменти. А вже-ж цитра яко инструмент тихонькій, вельми ліричний, при більшім числї публики та в більшій де-що сали згубити ся мусить. Треба доперва такої міри артиста як наш о. Купчиньскій, щоби і цитра викликала належне вражінє. То наші замітки про цитру взагалї. А про гру п. Сосенка скажемо, що вона була собі досить ладненька.
О. Юліян Бачиньскій відспівав Праєра "Чи она прийде" і Нижанковского "Менї аж лячно" зовсїм удатно. Орудує він голосом вправно і уміє хіснувати матеріялом. Голос у него дзвінкій, металічний. Особливо "Менї аж лячно" випало добре. На жаданє публики мусїв о. Бачиньскій повтаряти сей твір. Вже-ж Нижанковскому треба признати дар викликуваня ефектів. Тому загальний суд єсть такій, що то, що лишень скомпонує Остап, мусить бути ладне. І заперечити годї. Про сольо барітонове "Менї аж лячно" можна те саме сказати, воно ладне. Не довге, з сильно заатакованим вступом і початком, з закінченим вельми ефектовним, не дає анї на хвильку спочити нашому ухови, держить єго цїлий час в напруженю, розрушує та бурить нерви і викликує — вражінє. Твір — Sсhоngeist-а.
Деклямація була лишень одна, жіноча. Деклямувала п-на Березиньска Шевченкову оду до Основяненка. Твір нашого ґенія знайшов в нїй добру интерпретаторку. Піднести треба також певність, з якою п-на Березиньска виступила перед публику. При сїй нагодї кинемо кілька заміток про деклямацію взагалї.
Куншт сей в найновійших часах, на превеликій жаль, вийшов майже з моди. Єсть то така точка в концертї, коли панове виходять собі на папіроса. Яка причина тому, не трудно відгадати. Нїхто не плекає тої штуки і справдї мало коли можна почути деклямацію добру або по крайній мірі можливу. Найбільше грішать наші панове декляматори і декляматорки нетрафним вибором творів. Особливо панї не вміють дібрати стиха відповідного до своєї вдачі. У них звичайно вдача жіноча, нїжна, голос тихій, а коли у декотрої і трафить ся орґан сильний, так він не має того мужеского, повного, барітонового відтїнку потрібного до деклямацій героїчних. Виїмки в тім взглядї суть незвичайною появою. Длятого такі деклямації як Сон, Кавказ, Галич, Бють пороги, Каменярі і т. д., в устах наших декляматорок звучать трошки дивненько. Замість вражіня сили, енерґії, геройства — викликують вражінє немочи і пригадують того, що з мотикою поривав ся на сонце. Лучає ся иногдї у жінок альтовий повний і глубокій голос — і тогдї такі деклямації виходять прекрасно, здаєсь нам, що бачимо перед собою Дїву Орлєаньску або яку там Хшавовску підчас облоги Теребовлї, але як кажу такій орґан се рідкість. Звичайно деклямації ліричні або й епічні, але такі, де богато чути, де богато душевного болю і тер піня або радости і втїхи, як раз підходять до темпераменту жіночого. А деклямацій також у нас не мало. Наведу кілька: вічно ладну і нову Тополю, Причинну, Наймичку, де що з Катерини, де що з Гайдамаків, з Думок Tаpaca Шевченка, дальше такі стихи як Рекрутка, Кому Бог в груди, Бандурист, Руска думка, Маковея Дитина, деякі Франка, і богато богато других. Oтce репертуар жіночій.
Стілько про сам концерт. А про участь публики скажу хиба те, що хто лишень виходив на естраду і сходив з неї, діставав браво. О чім воно свідчить, самі здорові знаєте. Не перечу, що суть одиницї з розвитим почутєм артистичним, але загал понимає штуку не надто поважно і глибоко, а де-хто навіть дивить ся на концерт як на шопку. Длятого кінчаючи отсе моє справозданє і збираючи ще раз все те, що в ньому сказане було, звертаю ся до комітетів вечіркових та концертових з зазивом, щоби вони старали ся проґрами укладати і випроваджувати их в той спосіб, щоби публика не лишень мала розривку та забавку на один вечір, але щоби систематично розвивала рівень свого образованя артистичного. Нїякі личні, особисті взгляди не повинні мати тутки місця. Штука для штуки! І о тім повинні ми тямити, що грати або співати таткови на именини а на концертї, то велика різниця. Систематично обдумані і совістно підготовлені концерти піднесуть рівень артистичного образованя нашої суспільности, викличуть загальний интерес і замилуванє та причинять cя чимало до розвою нашої штуки взагалї а музики в особенности. Не спускаймо ся на те, що "наша дума, наша пісня не вмре не загине", а стараймо ся, щоби вона справдї не лишень не вмирала але щоби жила та процвитала що раз красче і красче.
[Дѣло, 12.12.1896]
12.12.1896