Українські наукові горизонти в Європі

УКРАЇНСЬКІ ШАНСИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОГРАМАХ

Горизонт-2020 та Горизонт-Європа

Підсумки участі України у програмі Горизонт-2020

У 2015 році Україна стала асоційованим членом Рамкової програми Європейського Союзу з досліджень та інновацій «Горизонт 2020» (2014–2020 рр.). Програми із загальним бюджетом майже 80 млрд євро на сім років, тобто понад 11 млрд євро на рік. Це наймасштабніша у світі програма з фінансування науки та інновацій. Першого січня 2021-го ця програма офіційно закінчилася, тобто нових конкурсів уже не буде, але в цьому році стартувала нова семирічна Рамкова програма – «Горизонт-Європа» з бюджетом майже 100 млрд євро, в якій Україна також братиме участь як асоційована країна. Наразі відповідна угода між Україною і ЄС вже підписана і чекає ратифікації Верховною Радою. Немає сумнівів, що вона буде ратифікована, оскільки участь в цій новій програмі «Горизонт-Європа» – це по суті єдиний дієвий інструмент для нашої інтеграції до європейського наукового простору. Проте, починаючи нову програму, доцільно проаналізувати результати участі в попередній програмі.

Мені невідомо, чи Міністерство освіти та науки (головний державний виконавчий орган з цих питань) проводило детальний аналіз результатів участі України в «Горизонт 2020». Принаймні 31 березня на онлайн-нараді, організованій МОН з приводу програми «Горизонт-Європа», жодного аналізу не прозвучало. Мабуть, і для МОН, і для Національної академії наук та інших державних академій головним є сам факт участі, а не результати. Для якоїсь країни третього світу, в якій сама наука з’явилася кілька десятків років тому, це було би нормально. Але для країни, в якій є 100-річна Національна академія наук та низка університетів з віковими історіями, це виглядає як мовчазне визнання неконкурентоздатності і провінційності української науки та намагання приховати проблему за загальною фразеологією про швидкий рух України до ЄС.

У Таблиці 1 подано аналіз підсумків участі українських дослідників у програмі «Горизонт 2020» у порівнянні з низкою інших європейських країн.

Очевидно, що найголовнішим показником успішності чи неуспішності дослідників відповідної країни є отримані для виконання проєктів-переможців обсяги фінансування (далі – ОФ). Дані взято з порталу програми "Горизонт 2020" станом на грудень 2021 р. (вони потрохи зростають, бо триває фінансування проєктів, які стали переможцями до 1 січня 2021 р., але це зростання вже не змінить пропорцій між країнами).

Таблиця 1. Фінансування, отримане за успішними проєктами в Рамковій програмі Європейського Союзу з досліджень та інновацій «Горизонт 2020» (2014–2020 рр.)

* АК – асоційовані країни, ЄС – країни Євросоюзу

На жаль, ОФ, які отримали українські виконавці від участі в «Горизонт 2020», є мізерними на тлі країн ЄС та Асоційованих країн (АК) не тільки зі співмірним науковим потенціалом, але й у рази меншим. Такі країни, як Румунія, Сербія та Туреччина, отримали в 3–6 разів, Чехія та Польща – відповідно, у 10 і 15 разів більші ОФ, ніж Україна. Більше того, ми безнадійно відстаємо у понад п'ять разів від маленької Естонії з населенням у пів Києва та у три рази – від мікроскопічної Ісландії з населенням київського мікрорайону Троєщина.

Таблиця 2.

Таблиця 3.

Якщо копнути ще глибше, то ситуація для українських університетів та науково-дослідних інститутів академій наук є ще гіршою. З наведених 46 млн євро вони отримали лише 40%, а більшість, понад половину, – приватні структури на чолі з ENAMINE LLC (ОФ=3.24 млн євро). У першій десятці за ОФ лише два університети та одна наукова установа НАНУ, а решта – приватні організації (див. Таблицю 2). Це очевидна аномалія, бо програма «Горизонт 2020» розрахована передусім на участь університетів та науково-дослідних інститутів, які з загального бюджету отримали приблизно дві третини. Наприклад, у лідерів за отриманим фінансуванням – Німеччині та Великобританії – це відповідно 69% і 77%. Див. також Таблицю 3 – перша десятка за ОФ в нашого сусіда Польщі.

Якщо виділити асоційовані країни окремо, то в цій групі університети й інститути також домінують: вони отримують 68%, а приватний бізнес – лише 26%. Наприклад, у Туреччині серед перших п’яти організацій за ОФ перебувають лише провідні університети та Рада з науково-технічних досліджень (державний орган).

Приватний бізнес (це переважно високотехнологічні компанії) із загального бюджету «Горизонт 2020» отримали лише трохи більше чверті. Очевидно, що український бізнес значно краще пристосований до конкуренції і збільшив свою частку у два рази за рахунок неконкурентоздатності українських університетів та інститутів шести національних академій наук.

Тут варто наголосити: в Україні більше університетів, ніж у будь-якій із наведених вище країн, а НАНУ має приблизно стільки співробітників, як румунська, сербська, чеська та польська академії наук разом взяті! Туреччина та Естонія взагалі не мають академій наук як системи дослідницьких установ, але їхні університети виявилися набагато конкурентоспроможнішими, ніж наша НАНУ, в якій співробітники не мають обов’язку витрачати час на навчання студентів. Більше того, ми ще маємо п'ять галузевих національних академій, в яких працює багато тисяч співробітників, аналогів чого нема в жодній із названих вище країн. Періодичний «плач» наших високопосадовців від науки (цим також займається більшість наукових активістів) про те, що в нас надто мало дослідників, є лише маніпуляцією. В Україні, на відміну від країн ЄС та ОЕСР, до дослідників традиційно (ще з часів СССР) не відносять всіх викладачів університетів та інших закладів вищої освіти (ЗВО). Тобто мінімум 100 тисяч викладачів понад 300 університетів країни (а ще ж є сотні відокремлених філій!) не вважаються дослідниками.

“Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…”

Наведених вище фактів у країні, яка проголосила (та ще й закріпила в Конституції!) вступ до ЄС основним пріоритетом, мало би бути достатньо, аби почати хірургічне втручання з боку держави у науково-технічну сферу країни. Проте держава Україна вибрала свій особливий шлях і питання вирішила дуже просто – фінансуємо цю сферу за залишковим принципом і взамін нічого від неї не вимагаємо. Звичайно, можна завжди навести окремі приклади гарного фінансування (наприклад, багато переможців перших конкурсів Національного фонду досліджень України отримують щомісячну зарплатню по 60 тис. грн) або конкретних вимог до результатів діяльності (наприклад, Науковий комітет щороку розсилає до ГРБК (головних розпорядників бюджетних коштів) з науковою складовою анкети для звітування, в яких окремі запитання ставлять у ступор керівників цих ГРБК).

Проте загальної ситуації це не змінює, а керівники основних стейкголдерів, наукові активісти і блогери (тепер у нас є такий прошарок науковців) завжди мають «залізні» аргументи – держава не дає грошей на сучасну дослідницьку інфраструктуру. Безумовно, що ця інфраструктура безнадійно застаріла, але тут виникає важливе питання – чи потрібно тотально оновлювати цю інфраструктуру, чи варто точково вкласти фінансові ресурси там, де справді є висококваліфіковані науковці, які здатні конкурувати на європейському науковому ринку? Ясно, що найсучасніша інфраструктура без наукових brains, які працюють на cutting edge науки, нічого не дасть.

При будь-якому способі оновлення дослідницької інфраструктури, наукових плодів доведеться чекати не один і не два роки. Проте є факти, які кажуть, що в Україні є чимало галузей наук, які не потребують дорогого обладнання, тому мали би бути конкурентоздатними у програмі «Горизонт 2020». Наприклад, це всі галузі соціальних та гуманітарних наук, математика, теоретична фізика, теоретична біологія тощо. Передбачаючи заперечення від соціо-гуманітаріїв, відразу повідомляю для багатьох із них новину – в програмі «Горизонт 2020» в багатьох конкурсах діяло висхідне правило bottom up, за яким кожен індивідуально чи командою може пропонувати проєкт з будь-якої галузі науки. В таких конкурсах (наприклад, за підпрограмами ERC та MSCA) 25%–30% від усіх проєктів-переможців припадає саме на соціо-гуманітарні дослідження. Ось декілька прикладів з Польщі: Інститут філософії та соціології Польської АН отримав понад 2 млн євро (тобто понад 60 млн грн) фінансування за конкурсами програми «Горизонт 2020», Варшавський університет соціальних і гуманітарних наук – майже 1 млн євро, Центральний інститут охорони праці – понад 1 млн євро. Якщо взяти Варшавський університет (як і будь-який інший), в якого ОФ 36.5 млн євро (тобто в два рази більше, ніж усі університети та академічні інститути України разом взяті!), то значну частину фінансування там отримано за проєктами з соціальних і гуманітарних наук. Наприклад, ERC-ґрант (тут йдеться про так звані консолідовані гранти COG) «Multilingual worlds – neglected histories. Uncovering their emergence, continuity and loss in past and present societies» («Багатомовні світи – занедбані історії. Розкриття їх появи, спадкоємності та занепаду в минулому та сучасному суспільствах») з фінансуванням 2 млн євро. Це більше, ніж річне фінансування всього Інституту мовознавства ім. Потебні НАНУ. Аналогічні приклади можна навести для інших наших сусідів (тобто також далеко не лідерів у Європі) та країн зі статусом асоційованих. Наприклад, Університет ім. Масарика (Прага) лише в 2020 р. виграв 2 ERC-ґранти з гуманітарних наук загальним обсягом фінансування 4 млн євро. Університети асоційованої Норвегії (там їх у десять разів менше, ніж в Україні!) виграли лише в 2020 р. п’ять ERC-ґрантів з соціо-гуманітарних наук з ОФ понад 10 млн євро.

Про причини такої відсталості України у науковій та науково-технічній сфері можна говорити багато, але жодного реального вирішення подолання цієї проблеми не відбувається вже понад 20 років (зрозуміло, що в 1990-х за тотальної відсутності грошей будь-які реформи були неможливі). Після обрання членом Наукового комітету (НК) в 2017 р. я мав можливість безпосередньо чути від прем’єр-міністрів України (окрім теперішнього), очільників МОН, НАНУ, національних галузевих академій їхні плани реформування, часом ставити їм питання та чути відповіді. Мій висновок дуже простий – незалежно від прізвища Президента країни, прізвищ депутатів профільного комітету Верховної Ради, прізвищ очільників КМУ, МОН чи НАНУ – ніхто не знає, як за короткий час суттєво змінити на краще ситуацію в цій сфері. Всі малюють стратегічні плани на 5–10 років з розрахунку, що вже хтось інший (а не вони!) їх втілюватиме в життя. Потім приходять інші, і вже вони малюють нові стратегічні плани.

Наведу конкретний приклад, який має прямий стосунок до нашого євроінтеграційного руху (точніше, його імітації) у науковій та науково-технічній сфері. На початку 2020 р. за рішенням Національної ради з питань розвитку науки і технологій (НРПРНТ) було сформовано робочу групу з цих питань. Сталося так, що автор цих рядків був її співголовою, що дозволило безпосередньо ініціювати певні кроки. Незважаючи на зміну уряду і, відповідно, керівництва МОН, ця робоча група ще в травні 2020 р. виробила «Пропозиції, що вимагають негайного впровадження у відповідні закони та нормативні акти». Незважаючи на те, що пропозиції схвалив Науковий комітет НРПРНТ, члени якого становлять половину цієї ради, вони виявилися непотрібними, оскільки нові очільники МОН поклали в основу нову стратегію, в яку вже напрацьовані пропозиції не вписуються. На засіданні Нацради 12 січня 2021 р. новий заступник міністра МОН з питань науки М. Кизим представив чергову стратегію реформування наукової сфери до 2030 р. Зокрема, згідно з нею в 2025 р. буде створена європейська дослідницька структура. У мене нема сумнівів, що до 2025 р. керівництво МОН знову зміниться (власне, п. Кизим вже залишив посаду) і буде оголошена нова чудова стратегія, але вже до 2035 р. Зауважу, що у нас є ще одна чудова концепція – Дорожня карти інтеграції України до Європейського дослідницького простору, яка була розроблена згаданою вище робочою групою, а потім доопрацьована МОН і видана у формі наказу МОН в 2020 р. Проте у своїй сутності ця Дорожня карта – це набір правильних тез, не підкріплених фінансуванням. Абсолютно очевидно, що така концепція має бути законом України, а не наказом міністерства.

Інший приклад. Ще в 2018 році в рамках так званої реімбурсації внеску України в «Горизонт 2020» ЄС переказав 6,5 млн євро. Ще тоді НК пропонував направити ці кошти на підтримку тих українських науковців, які виграли гранти або були близькими до перемоги (отримали високу оцінку, але не перемогли через обмежене фінансування) в конкурсах за програмою «Горизонт 2020». Тодішні очільники МОН, зокрема пан Стріха, загалом це підтримали, і було розроблено проєкт відповідного конкурсу. Проте вже пішов 4 рік (!) з того часу, а конкурс так і не відбувся. Причина знову та сама: кожна нова команда – спочатку міністерки Новосад, тепер міністра Шкарлета – хоче зробити свій «вагомий» внесок у проведення конкурсу. Теперішнє керівництво МОНу «розмазали» критерії конкурсу так, що первинна ідея НК стала лише частиною конкурсу. Тепер 42% (тобто 2,7 млн євро) з реімбурсації ЄС має піти на «придбання обладнання та матеріалів для проведення наукових досліджень» (див. Постанову КМУ №419 від 28.04.2021). Але ж це питання мало вирішуватися автоматично, оскільки успішні учасники програми «Горизонт 2020» при поданні проєктів і так зарезервували би кошти на придбання матеріалів і недороговартісного обладнання. Якщо ж йдеться про серйозне обладнання, яке покращить наукову інфраструктуру, то має йтися про десятки мільйонів євро, а не 2,7 млн євро. Тобто МОН планує поділити майже половину обсягу реімбурсації (ще 3% передбачено на два інші сумнівні напрями) на матеріали та обладнання, які гарантовано не змінять наукової інфраструктури, але з великою ймовірністю призведуть до корупції. Справді – як можна об’єктивно виділити 10–20 переможців серед ста (або більше) заявок від вишів та інститутів? Ясно, що практично неможливо, адже в кожній заявці буде належне обґрунтування, що це, мовляв, вкрай необхідно для проведення передових наукових досліджень. Але ж головне – не процес проведення наукових досліджень, а результат! У МОН, очевидно, цього просто не розуміють.

Що треба робити?

Нема сумніву, що дослідницька інфраструктура в науковій сфері у нас безнадійно застаріла і її треба оновлювати (точніше, відновлювати майже з нуля). Так само очевидно, що грошей на її відновлення в тих обсягах, які були при СССР, нема і в найближчі 10 років точно не буде. Сучасне наукове обладнання та пов’язані з ним витратні матеріали і супутні послуги – це дороге задоволення. Для прикладу, аби читач мав уявлення про масштаби коштів, Польща у перші 10 років після вступу в ЄС (до 2015 року) отримувала значну підтримку для оновлення наукової інфраструктури. Ось кілька проєктів, фінансованих спільно з ЄС, які стосуються лише біології і медицини: «Центр доклінічних досліджень і технологій» Варшавського медуніверситету – 488 млн злотих (3,6 млрд грн); «Центр нових технологій Ochota» Варшавського університету – 287 млн злотих (2,1 млрд грн); «Квантові напівпровідникові наноструктури застосовні в біології і медицині» Інституту фізики ПАН – 73 млн злотих (0,5 млрд грн).

Очевидно, що таке масштабне оновлення наукової інфраструктури в Україні неможливе, бо на це потрібно ще більше коштів, ніж на «велике будівництво» доріг. Отже, спочатку треба визначитися з пріоритетами – тобто визначитися, куди вкласти гроші, а що треба просто віддати на приватизацію, а персоналу виплатити компенсацію. Ця проблема прекрасно відома нашим президентам, прем’єрам, міністрам МОН, президентам державних академій – тобто всім, хто може (зобов’язаний!) розв’язати цю проблему. Але ніхто з них не хоче робити правильних кроків, бо популістичне гасло «рєбята, давайтє жить дружно» набагато зручніше, ніж робити правильні (і болючі!) кроки державних мужів. Впевнений, що після належного аудиту, в якому головне – визначити наявність (чи відсутність) конкурентоздатних команд науковців у кожній галузі науки, пріоритетів залишиться небагато і знайдуться кошти на сучасну інфраструктуру (одна справа – непідйомні 100–200 млрд грн, і зовсім інша – 30–40 млрд грн). Більше того, навіть якщо здійсниться чудо і державні мужі нарешті здійснять такий аудит, то реалізація масштабного оновлення і розбудови інфраструктури займе мінімум 10 років.

Але програма «Горизонт-Європа» починається вже цього року, тобто сучасної наукової інфраструктури у нас точно не буде і протягом цієї програми. Отже, треба паралельно робити інші кроки для збільшення конкурентоздатності українських науковців. Очевидно, що ці інші кроки не можуть бути лише заохочувальними (про них трохи згодом). Зокрема, у процесі державної атестації наукової (науково-технічної) установи чи закладу вищої освіти (в частині наукових досліджень) отримання найвищої категорії має суттєво залежати від успіхів наукових установ та ЗВО у конкурсах за програмами «Горизонт 2020», «Горизонт-Європа» та інших авторитетних міжнародних фондів і організацій (NSF, CNRS, DFG, Royal Society тощо). Для прикладу, під час заслуховування звітів ГРБК за 2020 р. моє запитання про обсяг фінансування НАНУ за виграними грантами за програмою «Горизонт 2020» залишилося без відповіді. Виявляється, це не є важливим для НАНУ, й окремого моніторингу просто не ведеться. Так само МОН надав таку інформацію щодо ЗВО лише після повторного запиту від НК. Звертатися з таким запитанням до інших державних академій взагалі позбавлено сенсу – автор цих рядків взагалі не зміг знайти якогось видимого ОФ, отриманого хоч одною галузевою академією. Більше того – дуже сумнівно, що президенти цих академій змогли би пояснити суть самої програми «Горизонт 2020». Всі вони десятиліттями звикли рапортувати грубезними томами звітів (яких ніхто не читає!), великою кількістю захищених дисертацій, ще більшою кількістю статей у «мурзилках» та монографій у псевдонаукових видавництвах à la Lambert Acad. Publ. Президент Національної аграрної академії (вона має землі стільки, як найбільші латифундисти України) ще порадував багатьма мільйонами «економічного ефекту» від буцімто впроваджених результатів досліджень. Високоповажні академіки за останні чверть століття звикли жити в «мильній бульбашці» під назвою українська наука. Але ж якщо Верховна Рада виявилася набагато прогресивнішою і записала в Конституцію статтю про вступ України до ЄС, то може настав час вилізти з бульбашки?! Чи ми плануємо вступити в ЄС у статусі бананової республіки?

Із зазначеного вище негайно випливає, що керівники ЗВО та наукових установ мають бути зацікавленими в участі у конкурсах за програмою «Горизонт-Європа» та аналогічних міжнародних програмах. Зокрема, в їхніх контрактах мають бути прописані відповідні показники ефективності (KPI), які спонукатимуть ректора чи директора активно сприяти пошуку та призначенню на керівні посади в структурних підрозділах наукових лідерів (а не за принципом особистої лояльності, як це зараз відбувається). Наголошу, що виграш навіть кількох ґрантів за програмою «Горизонт 2020» міг відчутно покращити фінансове становище відповідної наукової установи чи ЗВО. Наприклад, Варшавський університет отримав ОФ у 39 млн євро (1,2 млрд грн) тільки за програмою «Горизонт 2020». Для порівняння – це майже стільки, скільки отримує головний ЗВО України – КНУ ім. Тараса Шевченка з бюджету держави (в 2020 р. – 1350 млн грн). А за програмою «Горизонт 2020» наш провідний університет виборов аж 7,5 млн грн (0,23 млн євро), тобто в 160 (!) разів менше, ніж Варшавський. Невже в усьому винна лише застаріла дослідницька інфраструктура?! Може, треба новообраному ректорові провідного університету країни направити делегацію до Варшавського університету, аби там їм розповіли ази – наприклад, як підготувати заявку на успішну участь в міжнародному проєкті?

Тепер про «пряники», тобто заохочувальні заходи. Вище було згадано про реімбурсацію внеску України в «Горизонт 2020», яка вже поступила і ще поступить (разом понад 10 млн євро). Левова частка цих коштів – 90% (а не 55%, як запланував МОН) мала би піти до тих команд та організацій, які виграли ґранти або були близькими до перемоги в конкурсах за програмою «Горизонт 2020» та її попередниці FP6. Більше того, з другого траншу реімбурсації доцільно би заохотити, скажімо, по п’ять найуспішніших організацій серед державного та приватного сектору. Ці організації вже відомі, наприклад, серед державних: Національний аерокосмічний університет ім. Жуковського, ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут», КБ «Південне» ім. Янгеля, Національний університет залізничного транспорту (Дніпро) та НУ «Львівська політехніка», кожна з яких виборола від 0,8 млн до понад 2 млн євро на конкурсах за програмою «Горизонт 2020». На фоні ОФ Варшавського чи Яґеллонського (Краків) університетів це звичайно скромні суми, але принаймні не в сто разів менші.

Інший «пряник». Ще донедавна практично все фінансування науково-технічної сфери України здійснювалося майже винятково у формі базового фінансування, яке не передбачає конкуренції. Це призвело до суто споживацьких настроїв у нашій сфері – мовляв, держава має дати гроші нам на наукові дослідження, а ми прозвітуємо товстими томами звітів. У європейських програмах все здійснюється на конкурсній основі, і це вимагає вміння написати проєкт так, аби були зрозумілі його новизна, актуальність, мета, суть дослідження та переваги перед іншими. З 2020 р. в Україні запрацював НФДУ, який розподіляє фінансування винятково на конкурсній основі. НК зробив усе від нього залежне, аби при експертизі проєктів використовувалися аналогічні критерії, які практикувалися в «Горизонт 2020». Це має сприяти швидкій адаптації наших науковців до вимог майбутньої програми «Горизонт-Європа». Звичайно, низка проблем у Фонді ще не розв’язана (проблеми з підбором висококваліфікованих експертів та працівників Фонду, з якістю роботи самої дирекції Фонду, неможливістю оплати роботи іноземних експертів та членів Наукової ради Фонду тощо). Але для збільшення нашої конкурентоздатності на міжнародному науковому ринку нема іншого шляху, ніж розподіл значної частки бюджетного фінансування на наукові дослідження (не менше 20%) винятково на конкурсній основі та відповідно до найкращих європейських практик. У 2021 р. бюджет Фонду становить лише 733 млн грн, і це, безумовно, дуже далеко до цих 20%. У бюджеті на 2022 р. він лише номінально збільшений на величину інфляції.

Мабуть, навіть далекі від науки громадяни знають, що дуже значна частка зарплатні наукового (науково-педагогічного) працівника – це надбавки за вчені звання та наукові ступені. Наприклад, він (вона) один раз в житті захистив докторську дисертацію, а потім один раз виконав вимоги для присвоєння звання професора, і це дозволяє протягом усіх років трудового шляху автоматично отримувати надбавку 58% до окладу. Так, є ще періодичні атестації, але це суто формальний акт, який має значення лише у разі, коли є суб’єктивний момент у стосунках між працівником та керівництвом (я міг би розповісти цілу історію, як МОН з допомогою НАНУ перетворили у фікцію намагання НК кардинально змінити відповідний нормативний акт про атестацію наукових працівників). У підсумку ми маємо в країні тисячі професорів (частина з них ще є членами державних академій і пожиттєво отримує ще й третю надбавку як академік чи член-кор.), які за офіційними стандартами в Україні є видатними (визначними, відомими) вченими. Але насправді абсолютна більшість з них є «голими королями» в міжнародному науковому товаристві. Запитайте, скажімо, маститого професора-економіста, який (яка) написав 10–20 монографій (це типова кількість книжок для них), чи видало якусь його монографію якесь провідне світове видавництво, наприклад, Elsevier, Springer чи Oxford University Press? Або попросіть показати 3–4 статті серед багатьох сотень його (її) наукових праць, що надруковані у західних наукових журналах, які віднесені до 1 чи 2 квартилю за класифікацією Scopus чи Web of Science. Він (вона) не те що не дасть позитивної відповіді, але й не зрозуміє підтексту цих запитань – та ще й обуриться, що це, мовляв, за квартилі придумали. Всі вони пристосувалися до своєї «української бульбашки» і не бажають з неї вилазити. Це стосується науковців абсолютної більшості галузей науки в Україні (певним винятком є фізико-математичні та біологічні науки). Економіку я виділив лише через те, що це найбільш процвітаюча наука в Україні за українськими критеріями (кількість захищених дисертацій, кількість студентів, кількість монографій тощо). Але чомусь не зміг знайти на порталі «Горизонт 2020» жодного державного ЗВО чи наукової установи економічного профілю, науковці якого б отримали якесь видиме фінансування за цією програмою.

То, може, зарплатня і власне кар’єра наукового (науково-педагогічного) працівника має залежати не лише від факту присвоєння титулів доктор, професор, академік та особистих зв’язків? Може, для платників податків важливіше доплачувати таким працівникам за конкретні результати дослідницької роботи? Може, правильніше оцінити працю керівника структурного підрозділу не за фактом написання звіту, а за фактом подачі проєкту на конкурс за програмою «Горизонт 2020» (чи іншою міжнародною програмою) та отриманим ОФ? Може, треба нагороджувати різноманітними преміями (за кошти платників податків!), зокрема і Державною премією в галузі науки і техніки, лише тих осіб, наукова творчість яких справді має міжнародне визнання? Відповіді на ці запитання є очевидними, але керівники всіх рівнів, починаючи від ректорів і директорів та закінчуючи міністрами, президентами академій і найвищими посадовими особами країни, не хочуть (не знають, як?) їх реалізувати у формі відповідних нормативних актів.

Нарешті ще кілька проблем, яких не бажають розуміти ані очільники МОН, ані НАНУ (годі казати про керівників інших академій, міністерств тощо). Навіть якщо науковець (чи група науковців) мають гарну наукову ідею та гідний доробок у формі низки публікацій у рейтингових журналах, цього може виявитися недостатньо. Цю гарну наукову ідею та доробок треба втілити у правильно написаний проєкт. Для цього в багатьох провідних західних унівеситетах є окремі штатні одиниці, які «загортають» драфт проєкту науковців у гарненьку обкладку, аби вийшла цукерочка. Річ у тому, що науковці завжди пропускають, на їхню думку, неважливі аспекти, які можуть виявитися вирішальними. Наприклад, я лише згодом зрозумів, що мій проєкт за програмою FP6 (це попередниця програми «Горизонт 2020») не переміг би, якби я не отримав декількох порад від проєктного менеджера факультету британського університету, якого я вибрав як host organization. У нас вважають, що для цього досить мати Національні контактні пункти (НКП), які сформовані з фахівців, більшість з яких не здатні надати таку допомогу. Замість фінансувати роботу НКП, для яких не прописано жодних КРІ (принаймні керівники профільного директорату МОН їх мені не назвали), треба підготувати для низки провідних ЗВО і наукових установ таких проєктних менеджерів та фінансувати їхню роботу. Звичайно, важко очікувати швидкого прориву від такого кроку, але це буде гарантовано ефективніше застосування фінансових ресурсів, ніж є зараз.

На закінчення, варто ще раз згадати про суто українську проблему (її вже навіть у Африці розв’язали) – у нас досі вважається нормальним, що професор не знає англійської. Лише декілька років тому була введена норма щодо наявності сертифіката В2 зі знання англійської. Періодично «нагорі» виникає бажання відмінити цю вимогу, тобто там не можуть збагнути очевидну істину, що без знання професійної англійської мови (так, можна погано говорити і не знати побутової англійської) в сучасному світі просто неможливо займатися наукою. І причина банальна – практично все, що є новим у науці, друкується англійською, тому якщо вчений не знає англійської, то він автоматом не знає state-of-art у своїй галузі науки! На жаль, за кілька десятиліть у нас уже сформувалися сотні так званих наукових шкіл (а по суті псевдонаукових угруповань), які функціонують в ізоляції від світових трендів в науці. І це елементарно перевіряється як по наукометричних базах Scopus та Web of Science, так і на рівні елементарних запитань до лідера/лідерки такої «наукової школи». Ось попросіть в нього/неї показати анонімні рецензії на його статті, надіслані до провідних (за відповідною спеціалізацією) журналів на Заході. В 90% таких рецензій немає, бо пан професор (пані професорка) ніколи й не надсилала своїх праць для публікації в таких журналах, зокрема через незнання професійної англійської. Все ж вирішувалося дуже просто – готується «коза» рецензії, надсилається до «свого» рецензента, а потім підписана «рецензія» разом зі статтею відноситься до редколегії «мурзилки». Такі науковці навіть поняття не мають, що можна отримати, скажімо, три рецензії з протилежними висновками, й авторові треба аргументовано надати відповіді на всі зауваження (в тому числі явно упереджені). Конкуренція в науці у нас поголовно замінена корупцією, кумівством, непотизмом. І тому ми продовжуємо бути very special, але ця наша самобутність (насправді – провінціалізм) нікому в Європі не потрібна. Такими відсталими нас хоче бачити лише північно-східний сусід і, на жаль, наші високопосадовці, які здійснюють управління науковою сферою України та мимоволі (а деякі свідомо) заганяють цю сферу у глухий кут.

25 листопада 2021 р. (доопрацьовано 6 грудня 2021 р.)