Новійшими часами піднесли деякі сфери гадку орґанізації руского клиру під взглядом церковним, народним і політичним. Справа се важна і заслугує, щоб над нею близше застановитись.
Церков і клир мають в кождій суспільности велике значінє, коли лише стоять на висотї свого званя: кола йдуть безвзглядно за правдою і виступають в оборонї покривджених і слабих. Коли-ж провідники церковні запізнають ті засади Христові і дають уживатись за орудє правительств або сильнїйших, тогди попадають у загалу в погорду і стягають на церков наслїдки, котрі опісля довгі часи дають ся відчувати. Під тим взглядом, як исторія учить, oнo в різних часах різно бувало.
Дивлячись на дїяльність кат. церкви в нинїшних часах, бачимо, що она стараєсь всюди з похвальною ревностію визволити ся з-під команди світских властій і стояти на своїм властиві становиску. [З того взгляду стоїть она нерівно висше від православних церквей, що стались слїпими орудами правительств.] І так видимо ми, що в дуже многих краях уважає кат. клир собі за особливу честь і задачу ставати в оборонї права і біднїйших верств. В деяких сторонах опанованих католиками [як в Ирляндії] становить кат. духовеньство єдину опору католицкого пролєтаріяту. В инших краях піддержує головно кат. клир свою упадаючу народність. Що більше — ми видимо нераз, як кат. клир не вагає ся в оборонї правди ставати навіть до борби з сторонничими правительствами і не лякаєсь мучеництва [скидуваня епископів і проганяня священиків], як недавно в Прусах і в Нїмеччинї. Но по що йти далеко! В нїмецких провінціях Австрії клир виходячи з католицких засад звязав ся для оборони і підпираня интересів свого селяньства і міщаньства [котре що-до матеріяльного биту і горожаньских прав стоїть нерівно висше від нашого] яко христіяньско-соціяльна партія і розвинув в користь свого простолюдя живу дїяльність. Они мовлять голосно: "Христос не йшов між богатих, але між бідних та покривджених, і старав ся их долю поправити; сильні і богаті поможуть собі самі, ми помагаймо слабим і бідним". А благородний епископ з Пельтен кликав недавно на однім зборі того клиру з щасливою гордостію: "Я гордий з того і уважаю собі за найбільшу честь, що маю так бодрий клир!" Не дивно, що перед таким клиром і епископом, понимаючим в той спосіб своє званє, мусить мати кождий, навіть невірний і противник, глубокій респект. Не дивно також, що при такій вітцївскій звязи клиру з народом цїлий нарід єсть строго реліґійний і нога жадного ворога церкви не має там місця.
Що до руского клиру мусило признати ся, що ми далеко не сповняємо ще серед нашої суспільности тої задачі, яку по свому призначеню ми сповняти повинні. В послїдних пятьдесяти роках були у нас многі пориви служені свому народови: закладанє шкіл, дальше акція політична, опісля горячкове пропаґованє тверезости, а в слїд за тим засновуванє читалень, крамниць і т. д. Труди ті були нераз доривочні, частинні, а часом і не конче щасливо ведені, — як оно всюди в початковій роботї буває, — все ж таки можна було по заявленій ревности надїятись, що ті труди розвинуть ся з часом в одноцїльну дїяльність, огорнуть весь клир і принесуть для народу поважні результати. Терен до того був дуже вдячний і були многі сили знамениті. Та на жаль сталось инакше. Подвиги нашого клиру стрічали зі всїх сторін тяжкі перепони і через них не міг клир наш розвинути сильної і систематичної працї, як се єго званє і положенє народу вимагали.
Першим ворогом нашим був польско-шляхотскій патронат. Так! противники нашого народу і обряду поставляють нам священиків! Що у нас на тім поли дїяло ся і дїє ся та й що в кругах священичих оповідає ся, не дасть ся описати. Священиків, котрі є народовцями і заходять ся коло економічного і просвітного піднесеня народу, окликують в кругах шляхотских людьми небезпечними, ворохобниками і т. п. — і цїла будучність их мов на даний знак замкнена. Нашим шляхотским патронам [з дуже малими виїмками] формально залежало на тім, щоб для нашого народу нїчого не робило ся, щоб він пив і піддержував их доходи з пропінацій і був як найтемнїйшій. Наслїдком того многі молоді священики, щоб не загороджувати собі будучности, в перших роках душпастирства старанно окривають своє народолюбство і здержують ся від всякої працї, відкладаючи свої идеали на час по одержаню сталого місця. Розуміє ся, коли найкрасші молодї лїта переминуть в такій бездїльности, тогдї вже тяжко в пізнїйшім віцї роздути в душі давний огонь. От головна причина нашого лиха! І ся середновічна язва, так шкідлива нашому народови і церкві, терпить ся у нас і не робить cя нїчого, щоб єї удалити.
Дальше відоме нам всїм поступованє з нами від часу автономічної ери всяких орґанів, і то не лиш автономічних. У них не то не знаходить належної опіки наше духовеньство, але як же то часто виходять на яв факти, де против дїяльних священиків виступає ся навіть неприязно — де они дізнають переслїдуваня, всяких пакостій, підкопує ся их повагу, ба навіть бувають випадки, що ятрить ся против них громадян і т. п. і нераз дїє ся се з найбільшим спокоєм дотичних функціонерів незважаючи на приписи і закони, ба ще в увіреню, що тим заслугують собі на признанє з више. Навіть невинні читальнї беруть ся вже за зле священикам та учителям і збороняють ся на ту цїль салї шкільні...
О заходах лат. клиру супротив нас і о явнім підпираню і форитованю єго всякими сферами вже й не говорю.
І коли так все стоїть против нас, не находить рускій клир зі сторони до того покликаної нїякого одушевленя і заохоти до сповненя своїх прикрих обовязків.
Возьмім наперед духовні семинарії, де виховує ся наше духовеньство. Коли по всїх лат. саминаріях [навіть під найбільше ворожими правительствами] бувають питомцї формально фанатизовані для свого будучого званя, а в галицко-польских семинаріях ще додатково загрівані до знаної своєї ролї в відносинах до руского обряду [звістні нинї засади "bierz со się da" і "cerkiew ruska не те, що kościół polski"] — то в наших семинаріях учать холодно лиш богословія та богослуженя. О посвященю для свого обряду і народу та о загріваню до обовязків що-до будучого стада — нема бесїди. Хто не винїс тої любови з під родинної стріхи, той певно не набуде єї в наших семинаріях. І як же-ж має ся нести жар в нарід, коли єго попередно не набуло ся?
Дальше не має наше духовеньство в своїх змаганях того підпертя зі сторони начальства, яке лат. клир по всїх краях находить. Жалоби на обиджаюче і незаконне поступованє властій [котре супротив латинників було би прямо неможливе і стягнуло би на винних тяжкі наслїдки] не приносять у нас найменшого успіху [н. пр. недавно такі скандали в турчаньскім повітї, за-для котрих удавали ся депутації клиру до Ординаріяту і до намістника]. О поставленю якогось певно означеного пляну в праци для упадаючого народу і о сильній заохотї до того нема у нас бесїди. Один з наших епископів пpипopyчає навіть свому клирови, щоби в нинїшних так неприязних для него часах пильнував лише церкви і престола. Я поважаю сего Пастиря, але осмілю ся висказати гадку: коли не будемо помагати народови під кождим взглядом [економічним, просвітним і др.], то упадок єго буде поступати скоро на перед, а вкінци не буде вже потрібно нї руских церквей нї священиків... Що гірше — при зависимости духовних номінацій від правительства і пануючої партії видимо вже нинї в консисторіях деяких людей, котрі засадничо справами загальними не займають ся, щоб не наразитись пануючим сферам і не заперти собі карієри. Дивлячись на будучих компетентів тих посад і на різні способи, можна побоюватись, що оно буде ще далеко гірше.
При таких відносинах не розвиває наш клир сильно зорґанізованої і загальної дїяльности для народу, над котрим він поставлений. Праця веде ся без означеного пляну, без спільного порозуміня, в спосіб довільний. До того одні трудять ся щиро і сміло, другі лише частично і скрито, треті знеохочені усувають ся від всего. Наслїдком того не находить наш нарід дуже часто і в многих сторонах в своїм прикрім положеню проводу, поради і помочи у тих, котрі в першім рядї до того звані. Се розуміє і відчуває вже і нарід з зростаючим освідомленєм, і громадячись на вічах, щоб о своїх потребах нарадитись, а не видячи там священиків, зачинає вже голосно роптати: "а де-ж наші пастирі!" і т. д. і чи-ж дивно, що при такім станї приходять в нарід радикали, голосячи де що такого, що нам неконче мало, і нарід их слухає? Дарма! Нарід потребує поради і помочи в своїх злиднях і він буде кождого слухати, хто діткне ся єго болючих ран.*)
*) Матеріяльна сторона єсть для народу найважнїйша і на ню мусимо рефлєктувати, коли хочемо задержати рішучій вплив на нарід і не допустити кого иншого. Я дам такій примір: В однім селї коломийского повіту розширив ся був між селянами [особливо між молодими і письменними] радикалізм. Щастє хотїло, що парохом став недавно молодий і надзвичайно ревний священик і заняв ся горячо всїми дїлами громадскими, заводячи читальню, шпихлїр громадскій, касу позичкову, крам і т. д. і чудо! Попередні ославлені радикали стали найревнїйшими підпорами священика і церкви, завели хор церковний і т. і. От як брати ся до народу!
(Конець буде.)
[Дѣло, 07.12.1896]
(Конець.)
При такім станї наших відносин появила ся несподївано вість о задуманій орґанізації клиру, а именно: о основаню католицкого політичного товариства "Союз", о видаваню єго орґану "Руслан", а вкінци о скликаню делєґатів духовних у Львів на день 10 н. ст. грудня.
Що-до перших двох справ [кат. товариства і часописи] оно на позір виглядало би красно — але-ж ми розуміємо дуже добре цїлу ту справу, знаєм всї стежки єї і скажемо, що у всїм тім видимо лиш вовків приходячих до нас в овечих кожах. На прапорі виписане вправдї знамя католицизму, а тимчасом не ходить ту зовсїм о католицизм; свята идея має бути лиш покривкою для політичної интриґи.
Для близшого розуміня представлю цїлу ґенезу річи, хотяй болїю, що порушу деякі немилі факти.
Початок сеї справи сягає ще року 1890. Тогдїшний намістник ґр. Бадені предложив — як говорено: по желаню монарха — провідникам народного сторонництва угоду, прирікаючи окрім сповненя різних поставлених жадань рішучу зміну неприязної системи супротив Русинів. Коли-ж по сїй угодї настав роздор між рускими послами і всїми Русинами, краєве правительство замість скорим і щирим виповненєм своїх приречень доказати перед Русинами свою добру волю і притягнути невдоволених, — скористало з руского роздору, щоби [кладучи польску традицію "niema Rusi" по-над интереси монархії] не сповнити даних обітниць, а в додатку єще і скомпромітувати народне сторонництво. Однак заким цїла річ прояснила ся, старалось правительство [як трафно хтось сказав] приречені всенародні права і концесії змінювати на дрібну монету особистих ґратиск — значить: позискувати деяких Русинів, особливо з народного табору, особистими прислугами, жертвуючи або обіцюючи им аванси світскі і духовні, мандати посольскі, і так дальше. Посередником в тій спpавi був посол Барвіньскій. Народовцї не покмітили з разу, в чім дїло, брали ті аванси за добру монету, гадаючи, що родимцї, занявши різні становиска, зможуть тим більше дїлати для загального добра. Але вскорі зачала показуватись відворотна сторона. Коли загал народовцїв, переконавшись о неретельности угоди, зірвав переговори, стали деякі позискані люде з-разу несміло, а далї що раз явнїйше підпирати політику безвзглядного попираня правительств, доказуючи, що в добрий спосіб зможе і цїлий нарід [подібно им] осягнути різні уступки. Не спостереглись необачні, що особистими ґратисками приєднано их лиш на те, щоб ослабити силу народу і для загалу нїчого не дати, — не розуміли і те, що Русь волїла бачити их на давних низших посадах патріотами, як на нових може й несвідомими поплечниками ворогів. Сказане не єсть пустим словом. Загальний голос народовцїв вказує з гірким жалем на різних мужів на посадах духовних і світских, що в такій спосіб дали визискатись і завели покладані на них надїї народного сторонництва.
Проводирі сего напряму [пп. Барвіньскій і Вахнянин] стали поволи орґанізувати сей кружок, надавати єму що-раз виразнїйшій характер безвзглядного підпираня правительства, а вкінци і зірвали з давною народною партією. Ярко виступила та партія основанєм рептільного орґану "Буковина" [в котрім ударялось не на гнобителїв наших, а на самих Русинів, головно-ж на народовцїв], при послїдних виборах соймових [переводячи при помочи правительства деяких своїх послів і помагаючи єму не допустити вибору більше рішучих независимих кандидатів], а вкінци в парляментї славословіями для правительства і жалкою обороною єго в деяких вопіющих кривдах руского народу [як сумний виступ п. Вахнянина в справі заборони віч і зборів]. Рядові сеї партії, давні щирі народовцї, самі не спостереглись, куди завели их проводирі і як далеко они від своїх перших засад відступили.
Однак ся фракція, складаюча ся більше из зависимих людей, була дуже незначна і не могла собі за-для того зєднати поваги нї у правительства нї перед світом. Велика більшість народовцїв як і загальна опінія Русинів рішучо не годила ся з тим напрямом. На тім самім становиску станув і загал нашого честного духовеньства, котре [хотяй при даних обставинах і не змогло розвинути само відповідної дїяльности для народу] зрозуміло цїлу суть річи і відчувало се найлїпше на собі, що відносини правительственних орґанів супротив Русинів не тілько не полїпшились, але стали послїдними роками далеко гірші, як перед тим.
Проводирі урядової партії, щоби збільшити свої ряди, звернули свою увагу на духовеньство і ужили фортелю, щоб приєднати єго для себе. Прояви радикалізму серед селяньства і обіцянки запомог правительственних для клира здавали ся им послужити пригідним средством до того. Уже попередно рішили урядовцї оснувати своє політичне товариство і продумували о видаваню своєї часописи. Коли-ж мали були вигляди на успіх того всего, ужито ось-якого фортелю: На перших зборах нового товариства оголошено цїлком несподївано товариство "Союз" і єго часопись "Руслан" католицкими, а навіть [для омиленя публики] висунено на провідників товариства [в місце первістних оснувателїв пп. Барвіньского і Вахнянина] позірно деякі духовні лиця! Розуміє ся — мимо зміненої фірми остали ся душею цїлої акції все-ж таки давні провідники*). Річ зрозуміла. Ново-отвореним аґендам придано фірму церковну і призначено их будь-то-би для клиру, а фактично сотворено тілько лапку, щоби спіймати клир і зробити єго слїпим орудєм для своїх політичних цїлей.
Однак рускій клир не буде так слїпим і наївним, щоби дав ся звести тим блудним огням. Не злякають нас пострахи радикалами, як то п. Вахнянин намагав ся в радї державній, хотячи кількома радикальними зборами виправдати насильство і загальну заборону всїх руских віч, навіть в домах священичих. Не дамо зловитись і обіцянками на підвисшені пенсії, запомоги і т. д. Ми противні екстремним змаганям радикалів, але так само противні вислугуваню польско-шляхотским сферам. Що-ж до пенсій, то що призначать цїлому клирови Австрії, дадуть і нам, — впрочім за гріш не гадаємо продавати свого народу.
Цїла справа тяжко нас вражає. Коли деякі люде мають свої пляни і політики, най виступають з ними отверто, єсли их справа честна; не потребують бояти ся світла. Однак вивішувати св. прапор церкви і уживати єго лиш за покривку до своїх закулісових затїй, се уважаємо тяжкою обидою для кат. церкви і клира. Духовеньство мусить з обуренєм цїле те дїло відкинути і против того голосно запротестувати! Може бути, що й найдуть ся між нами одиницї, котрі несвідомо або [скажім правду] таки для особистих цїлей пійдуть за новими апостолами, однак загал клира поступить певно так, як єму велить совість і власне достоїньство.
Що-до скликаня делєґатів на день 10 н. ст. грудня Єго Еміненцією — я увірений, що оно не має нїякої звязи з попередними фактами. Закулісова тенденція тих фактів надто впадає в очи, а становиско Архієрея надто поважне, щоби могла заходити тут яка лучність. Однак многі обавляють ся, щоб урядовцї [прибравши маску клєрикальну] не ужили і тут через своїх клієнтів якого підступу. Тому повинні наші делєґати поступати розважно. Справ, що входять в обєм нашого душпастирства, єсть надто много: не тілько річи стисло церковні і наші особисті але взагалї відносячі ся до проводу нашому обрядови під взглядом просвітним, економічним і др. Ті належало би основно обговорити і передати н. пр. розширеному товариству св. Павла і архієреям для одностайного переведеня их у всїх трех дієцезіях. Добро церкви та народу і безвзглядне поступованє разом з народом [без огляду на нїкого] мусить бути у всїм тім найвисшою нашою засадою.
Дїла і постанови політичні [н. пр. товариства і часописи] повинен би клир засадничо зі своїх нарад виключити. Такі дїла в нинїшних часах дуже небезпечні — і найменшій крок учинений в тім взглядї міг би в руках непевних людей використатись до різних експеріментів. Досить нам уже тих порозумінь і угод з нещирими шляхотскими правительствами, на котрих наші архієреї і весь клир так часто завели ся! Кілько бо разів надуживано в послїдних роках зі сторони правительства і угодовцїв поваги архієреїв, втягаючи их в різні акції, котрих опісля не додержувано, і через те перед народом компромітовано их [як угода р. 1890, послїдні соймові вибори і др.] Так само мусить і клир кріпко держатись народу, єго интересів боронити і безвзглядно з народом ити. В тім цїла основа нашої будучности. Відсуваючись від народу, стратили би ми грунт під собою і піпхнули би-сьмо єго самі в руки противні. Тому: memento!
*) Ну та й дивні ті наші нові католики, що приходять тепер учити нас католицизму. Многі священики, давні ученики п. Вахнянина, не можуть поняти, як той чоловік, що бувало все так ліберально виражав ся в справах катол. церкви і о папах, став ся нараз так ревним католиком. — Прим. Авт.
[Дѣло, 09.12.1896]
09.12.1896