Пацифікація українців 1930 року в Польщі (спільно, незважаючи на суперництво, Пілсудським та Дмовським) зняла страхи Сталіна щодо повстань по Україні і відкрила шлях до суцільної колективізації, Голодомору 1932-33 років, масових репресій польського населення в СРСР та терору 1937 року. Не Путін придумав підтримку ультраправих рухів у Європі в якості тарана для російського імперіалізму.
"Проведена за наказом Пілсудського «пацифікація» Малопольщі тривала 10 тижнів – від 16 вересня до 30 листопада 1930 р. (...). «Поліцейські репресії» обмежувалися обшуками у пошуках зброї або таємних організаційних зв'язків – переважно в читальнях і кооперативних крамницях (...); у випадках нахабної постави проводили «дошкульні обшуки» (напр., у крамницях всипали сіль до цукру або «помилково» поливали муку гасом, що також було тільки наслідуванням методів, стосованих українцями); били – поліцейськими гумовими кийками – тільки в разі активного опору (...) Протягом всього часу «пацифікації» не було жодного пострілу, хоч неодноразово стикалися з боку українців зі спробами збройного опору; карали за це тільки побиттям; не було також жодного випадку смерті, не спалили також жодної української садиби, ані жодної навіть копиці сіна, хоч українці стосували цей метод ще в ході «пацифікації»".
Так описав пацифікацію Східної Галичини підрозділами Війська Польського і поліції Владислав Побуґ-Маліновський у своїй класичній "Історії політичної Польщі. Період 1914–1939". Він визначив чинний донині стандарт у польській історіографії. Так само чинною є його теза, що пацифікація була відповіддю на "саботажну акцію" (підпали приватного і державного майна, нищення електричної мережі) Української військової організації [УВО] та Організації українських націоналістів [ОУН]. Не підважує цієї тези і переважна більшість українських істориків.
Хоча вже минув 81 рік, "саботажна акція" і "пацифікація" є наворотливими темами в польсько-українських дискусіях про минуле. Яко коронний доказ тероризму українських націоналістів, що призвів до етнічної чистки поляків на Волині та у Східній Галичині під час Другої світової війни, – це історики польські. Чи яко обґрунтування тези про репресивну політику II Речі Посполитої, що стала джерелом "справедливого гніву" українського народу, – це історики українські.
Це фальсифікована картина, бо хід подій 1930-го року був іншим, як і довшим був список акторів. Крім санаційної влади і українських підпільників, були ще совіти і секондуючі їм польські націонал-демократи, а також Папа, архієпископ Кентерберійський, лідери єврейських релігійних спільнот і греко-католицькі ієрархи з II Речі Посполитої. А також повсталі проти колективізації в СРСР українські селяни, репресована в той час українська інтелігенція та емігрантська влада Української Народної Республіки й українські політики з II Речі Посполитої.
Опубліковані в Україні та Росії документи радянської дипломатії, Червоної Армії, спецслужб та репресивного апарату (ОҐПУ/НКВД) дозволили відтворити основні факти, скласти їх у логічній послідовності та виявити доволі цільну картину подій. Висновки, які можна зробити на їхній основі, актуальні донині. Щоправда, інакше, ніж про це пишуть дослідники минулого і політики, що повторюють їхні тези.
Як добре, що русини палять!
У вступі до першого тому документів про пацифікацію Східної Галичини під заголовком "Пацифікація Галичини 1930 р. Документи. Том 1" (Видавництво Українського католицького університету, Львів, 2019) Роман Висоцький виявив кілька ключових речей. Через загострення економічної кризи пожежі, викликані підпалами, спалахнули на території всієї країни – але Пілсудський наказав пацифікувати тільки реґіони, населені українцями.
Причиною зростання підпалів по всій країні була економіка: ціни аграрної продукції полетіли вниз, тому частина власників аграрних господарств порахували, що виходом із ситуації є отримати асекурацію.
За даними тогочасних досліджень, 1930 року в центральній Польщі число пожеж зросло на 15% у порівнянні з попереднім роком, на півдні – на 13%, а на сході – лише на 7%.
Навіть для польського МВС привідцями переважної більшості підпалів не були члени українського підпілля. Міністерство нарахувало 180 саботажів (переважна більшість в період із липня по жовтень): до "точно" здійснених УВО зараховано 14, за "ймовірно вчинені УВО" визнано 125 випадків, в 41 ж випадку "не виявлено, чи це були саботажні підпали". Але вже при використанні в міжнародній операції (після скарг, внесених у 1931–1932 роках на форум Ліги Народів українськими середовищами з II Речі Посполитої та еміграції) польська влада в такі тонкощі не бавилася: саботажів "українських терористів" мало бути 191, з них 19 – це посягання на державне майно, а 172 – на майно приватне. І ці цифри повторюють історичні роботи і підручники.
Всупереч оцінці Побуґ-Маліновського про відсутність смертельних жертв, під час пацифікації вбито від семи до 35 осіб, побито кілька тисяч, арештовано ж 1739 осіб, в тому числі кільканадцять греко-католицьких священників. Без пред'явлення будь-яких звинувачень звільнено 830 осіб, справи 909 осіб передано до суду, у тюрмах ув'язнено 211 осіб. На кінець березня 1931 р. засуджено всього 28 осіб, звинувативши їх у приналежності до підпілля і діяльності на шкоду держави. Мізерно, як на "велику терористичну акцію", яка в опінії польських істориків мала захитати основи безпеки II Речі Посполитої.
Висоцький показав, що метою проведення пацифікації було збільшити підтримку санації напередодні призначених на листопад парламентських виборів. У 1930 році Польща була занурена не тільки в економічну, а й у політичну кризу. У червні Центролев (коаліція лівих і центристів) організував у Кракові Конгрес захисту прав і свобод народу з гаслом повалення диктатури Пілсудського. Влада перейшла в контрнаступ – на демонстрації і страйки відповіла силою, а 25 серпня Пілсудський став прем'єр-міністром. Через кілька днів він розпустив парламент і наказав ув'язнити в Брестській фортеці 12 лідерів опозиції.
Про пацифікацію українців було вирішено щонайменше двома місяцями раніше.
У день 5 липня полковник Валері Славек (тодішній прем'єр) у листі до приятеля виклав стратегію влади: BBWR (Безпартійний блок співпраці з урядом) має підтримку кліру, "отже, ми переможемо".
А "у Східній Малопольщі буде висунуто гасло: всі поляки (а не партії), підтримайте разом боротьбу з руською анархією. (Як добре, що ці русини палять!)".
Українці, як написано вище, "палили" однак мало – в липні МВС дорахувалося 6 (sic!) випадків, визнаних саботажами, в тому числі одного "замаху на саботаж". Але влада вже знала, що українці "палять"! І що на те "паління" треба відповісти силою, щоби поляків мобілізувати до "боротьби з руською анархією". Стратегія санації виявилася ефективною. У Східній Галичині і на Волині настало "патріотичне збудження" – утворився, об'єднуючи комбатантські, громадські та молодіжні організації, Союз захисту східних кресів. Незважаючи на ненависть до Пілсудського, на поміч санації поспішила ендеція – у Східній Галичині обидва угруповання уклали виборчий союз.
ОУН переживає важку кризу
Описуючи події 1930 року, історики не можуть вирішити, хто відповідає за "саботажну акцію " – УВО чи ОУН? На перший погляд, різниця невелика, бо УВО вважається безпосередньою попередницею ОУН з одним лідером – полковником Євгеном Коновальцем. Однак в умовах 1930 року це була засаднича різниця. УВО виникла у 1920-му і була збройним формуванням, її ядро – ветерани українських військових формувань часів боротьби за незалежність України. ОУН була створена в січні 1929 року у Відні (а отже, в еміграції) як політичне угруповання з опорою на молоде покоління.
ОУН народжувалася з величезними проблемами. Наприкінці квітня 1930 р. в листі до секретаря Проводу ОУН Коновалець нарікав: "Ми в ОУН починаємо переживати велику кризу. Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся [діючим легально партіям і організаціям, – ред.] війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон. Передовсім нам стає ясним, що в нас немає людей, які мали б змогу, інтелект і видержливість вдержатися на раз занятих позиціях".
За задумом Коновальця, ОУН мала виступати в ролі політичної "надбудови" – організації, що об'єднує Край (землі, населені українцями в Польщі, СРСР, Румунії та Чехословаччині) з еміграцією в Європі, Північній та Південній Америці. У ситуації, коли політичні партії визнали реалії і зосередилися на отриманні автономії в країнах свого проживання, націоналісти мали бути "революційним" формуванням, пропагувати гасло незалежності і соборності українських земель в одній державі. При цьому ОУН мала діяти легально – у вересні 1930 р. (тобто вже під час пацифікації) Коновалець планував участь організації у парламентських виборах в Польщі.
Тож якщо якась структура мала планувати і здійснювати "саботажну акцію", то це УВО. Але УВО точно акції не планувала і не здійснювала, бо керівництво і крайові структури були зайняті іншими справами. Влітку 1930 року головою Сенату УВО (триосібне політичне керівництво крайових структур організації) став полк. Андрій Мельник – ветеран боротьби за незалежність України і командант УВО у 1923–1924 роках, що був в ув'язненні до 1929 року. Мельник був шваґром Коновальця і його найдовіренішою особою, а після вбивства Коновальця функціонером НКВД в травні 1938 року Мельник очолив керівництво ОУН.
Радянська розвідка завдяки розгалуженій агентурі була поінформована про дії і наради УВО. В одному зі звітів агент повідомляв, що в травні під час одного із зібрань Мельник мав заявити, що "відповідальність за майбутнє української нації лежить на плечах групи зібраної на нараду групи УВО. Події останніх днів у Польщі та СРСР говорять про близькість війни. У цій війні УВО повинна взяти найактивнішу організовану участь. УВО спільно з УНДО ведуть підготовчу роботу до визволення української нації, а для цього створюють особливий Український Леґіон – самостійну українську армію поза межами Польщі. Польща буде пов'язана договором, за яким всіх українців, які перебувають у польській армії і бажатимуть вступити в закордонну українську армію, поляки повинні будуть звільнити з лав своєї армії. Всі ж добровольці свобідно будуть пропущені через Польщу до місць формування легіону"
Радянська розвідка нічого не вигадала. Про загрозу неминучого початку війни і про справу "українського легіону" розповімо далі. УВО дійсно була тісно пов'язана з "легальним сектором" – насамперед з українським націонал-демократичним об'єднанням (УНДО), найсильнішою українською політичною партією в II Речі Посполитій. УНДО виникла 1925 року й диспонувала сильним парламентським запліччям – після виборів 1928 року в Сеймі і Сенаті засідали 35 її парламентаріїв. Характерно, що польська влада натиск пацифікації спрямувала саме проти УНДО, її політиків та проти керованих її діячами організацій, шкіл та кооперативів. Після розпуску Сейму і Сенату було заарештовано 21 колишнього вже депутата і 3 сенаторів. Серед них Дмитра Левицького – голову партії, у Брестській фортеці ув'язнено 5 українських парламентаріїв.
Дурак счастіє імєєт
Коновалець вважав, що польські репресії та їхнє пропагандистське обґрунтування (відповідь за дії "українських терористів") створили враження сили підпілля і тим самим ОУН отримала чудову нагоду винести українську справу на міжнародний форум. Вперше з 15 березня 1923 року, коли рішенням Ради послів Антанти Східна Галичина офіційно увійшла до складу II Речі Посполитої. Але умовою "політичної капіталізації" (термін Коновальця) польських репресій було, щоб відповідальність за "саботажну акцію" взяли на себе УВО і ОУН.
У листопадовому (тобто виданим ex post) номері "Сурми" (щомісячний журнал УВО, друкований у Литві) опубліковано заяву головної Команди УВО, в якому саботажі окреслено назвою "другого чинного виступу" ("перший виступ" відбувся в 1922 р.). І наказано закінчити "саботажні акції", оскільки вже досягнуто наміченої цілі. Тактика, поставлена на голову, – дивувалися українські критики дій підпілля. УВО почала "саботажну акцію", коли для неї не було причин, – але коли така причина знайшлася у вигляді польських репресій, тоді підпілля підібгало хвіст. Під час пацифікації не дійшло ж до жодного акту, спрямованого проти польських військ, поліції й адміністрації.
Взяття УВО відповідальності за "саботажну акцію" було подарунком для польської влади – чим вона і скористалося на форумі Ліги Націй. У постанові Ліги Націй від січня 1932 року, що завершувала розгляд скарг на репресії щодо українців, засуджувалося, щоправда, застосування сили проти мирного населення, але водно час визнано, що причиною стала "революційна акція" українського підпілля. Лобіюючи такий запис, польська дипломатія пришпилила символічний орден ОУН як революційній організації, а не леґалістській, яка за миску сочевиці продає національні інтереси українців. Так, як це робили – на думку пізнішої пропаганди ОУН– українські політичні партії і весь "леґальний сектор" у II Речі Посполитій.
У Проводі ОУН питання декларації про те, щоби взяти відповідальність за " саботажну акцію", викликало гостру суперечку. Дмитро Андрієвський, політичний референт організації, писав Коновальцю: "ОУН є революційною організацією, але то ще не значить, що вона мусить бути терористичною і признаватися до актів, які зрештою не нею доконані". І доводив: "Одна річ, коли б ходило про маніфестації з яскравим і для чужинця очевидним національно-політичним змістом, організований страйк, масове повстання. Їх можна скорше взяти на рахунок політичної організації. Инша річ, коли йде мова про підпали, нищення приватного майна. Ми знаєм, що і тут є свій зміст, але для сторонніх то лише дика «жакерія»".
Коновальця уразило слово "жакерія", але він протиснув свою позицію.
Переважив аргумент, що в ситуації, коли поляки вдарили в основи національного життя українців і прагнуть до ліквідації УВО, не можна бавитися в тонкощі.
Тим більше, що політичні партії і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький з рештою єпископів засудили винуватців підпалів. Отже, вони певним чином зрадили жертв репресій, – підсумував полковник.
Шукаючи винуватців " саботажної акції", історики (за легендою, створеною самими націоналістами) вказують на "Юнацтво ОУН". Але це теж неправда. У документі, підготовленому "Юнацтвом" на конференцію організації в Празі (липень 1932 року), говорилося без загортання в папірчики: "«Дурак счастіє імєєт» – і українській революції прийшла з поміччю ще більша глупота поляків, що як відомо, з виборчих мотивів, пішли на пацифікацію, а згодом були примушені за кордоном дарувати українській революції те, чого вона сама добути на ЗУЗ [Західноукраїнські землі] не вміла: весь революційний, морально-політичний капітал як із саботажів так із пацифікації."
Сатисфакція від браку мудрості інших була сліпа на одне око: за українською та польською глупотою пильно стежив "той третій".
"Непередбачуваний" Пілсудський, або Справжнє селянське повстання
1929–1930 роки – це початок першого п'ятирічного плану і "Великого перелому" в СРСР – будівництва величезної збройної промисловості, прискореної колективізації сільського господарства і "ліквідації кулака як класу". У Кремлі побоювалися спалаху селянських повстань, особливо в Україні, пам'ятаючи про хвилі повстань, які розлилися по країні в 1921–1922 роках у протесті проти політики військового комунізму. У січні 1930 р. в настановах для окружних структур ОҐПУ (Об'єднане головне політичне управління – інституційний наступник горезвісної "чрезвичайкі" – ВЧК) констатовано:
"Польський фашизм, і як знаряддя в руках організаторів антирадянського блоку – так званих великих держав, в першу чергу, – і як певна політична концепція, основним стрижнем програми якої є експансія на Схід, здійснення польсько-литовсько-української федерації, – найбільш активно підтримує українську контрреволюційну еміграцію. Якщо петлюрівці – основна, найпотужніша емігрантська організація, то Польща осередок цієї еміграції".
Згідно з московським центром, Польща готується до окупації Правобережної України: "1. Безпосередні суто військові приготування, перепідготовка петлюрівських офіцерів у польських школах, переоблік усіх петлюрівських кадрів і т.п.
2. Залучення до спільної з петлюрівцями активної акції галичан". Те друге питання мало бути пов'язане зі зміною політики УНДО, яка приєдналося до польсько-петлюрівської угоди. Поляки – написано далі – звеліли петлюрівцям організувати "ближче до весни 1930 року" селянські повстання. В Україну "вислано як нелегально, так і під виглядом репатріантів, десятки агентів і кілька дрібних партизанських груп ".
Це були не горезвісні "страхи на Совіти". Від лютого 1930 року Україну дійсно охопила хвиля селянських виступів. "У трьох округах: у Тульчинському, Шепетівському та Могилівському, – доповідав Серго Орджонікідзе, член політбюро і на той період "ревізор" Сталіна в Україні, – справжнє повстання селян. Повстання придушено збройною силою, пустивши в хід кулемети і в деяких місцях гармати. Вбитих і розстріляних 100, поранених кілька сотень. Ці райони з переважаючим бідняцьким населенням. В інших районах (Коростенському, Вінницькому, Київському, Харківському, Криворізькому, Мелітопольському та ін. теж бунти)".
Історики підрахували, що у березні в Україні відбулося 2945 селянських виступів, у яких взяли участь понад 900 тис. осіб. Половина – в районах, що межують з II Річчю Посполитою.
Реакція Сталіна на масштаби опору була миттєвою. 2 березня він опублікував статтю «Головокружение от успехов», в якій заявив, що колективізація необхідна, але в її ході стався "перегин" надмірно старанних виконавців і "перекіс лінії партії". І оголосив відступ – селянам дозволили вийти з колгоспів, чим більшість з них і скористалися. Про ці дії радянська пропаганда інформувала публічно – цілковито, натомість, приховуючи початок "воєнної тривоги", тобто підготовки до відбиття неминучої, як здавалося Сталіну, збройної інтервенції. Він був переконаний, що "непередбачуваний" Пілсудський був готовий реалізувати план, описаний ОҐПУ.
Олег Кен, російський історик, на підставі документів з архіву Сталіна показав, що в Кремлі злякалися не на жарт. 11 березня політбюро прийняло постанову "Про Україну і Білорусію" з такою передмовою: "За наявними даними є підстава припустити, що в разі серйозних кулацько-селянських виступів у Правобережній Україні та Білорусії, особливо у зв'язку з майбутнім виселенням з прикордонних районів польсько-кулацьких контрреволюційних і шпигунських елементів, – польський уряд може піти на втручання". Політбюро в семи пунктах виклало план опанування ситуації, причому з ОҐПУ в головній ролі.
В середині березня зібралася Революційна військова рада СРСР (найвищий орган планування і політичного керівництва збройними силами) у повному складі. На засідання викликали командувачів західного, київського і ленінградського військової округів та командувача Чорноморського флоту. Прийнято рішення про заходи, які "без жодного шуму, в порядку посиленої поточної роботи", приведуть "в боєготовність військові частини і підтримають цю боєготовність на належному рівні усього літа 1930 р." Через п'ять днів комісаріат оборони направив до зазначених військових округів директиву про посилення обороноздатності в прикордонних районах..
Інтервенція "вирішального чинника"
Не йшлося суто про Польщу. На переломі 1929 і 1930 років Сталін був переконаний, що в цілому міжнародна ситуація різко погіршилася, й інтервенція буде ось-ось. У Франції правиця прагнула розірвати дипломатичні відносини з СРСР; своєю чергою і Німеччина охолодила – незважаючи на союзний договір з Рапалло 1922 року – відносини з Совітами. У Великій Британії, щоправда, правили прихильні до Совітів лейбористи, але, на переконання Кремля, британська імперія ніколи не відкидала планів інтервенції. А заклик до інтервенції повинен був кинути... Папа Пій XI.
У квітні 1929 року в Радянському Союзі був виданий декрет, яким релігійні громади підпорядковано державі й накладено обмеження на духовенство і богослужіння. Численних священнослужителів арештовували, масово руйнували храми, грабували літургійне начиння, ікони та дзвони. Радянська людина мусіла працювати і в неділю. У відповідь на хвилю репресій Папа закликав вірних до "молитовного хресного походу" і призначив 19 березня 1930 року Днем молитов за переслідуваних у Радянському Союзі.
Для Сталіна, колишнього православного семінариста, термін "хрестовий похід" прозвучав абсолютно буквально.
Тим більше, що в справі "походу" утворився несподіваний союз: Папу підтримав архієпископ Кентерберійський, глава Церкви Англії, православні Церкви і частина європейських рабинів. У радянській пресі і західних медіа, що підтримували СРСР, зазвучало, що ось-ось насувається війна проти "миролюбної" Країни Рад. На "антивоєнний фронт" Сталін кинув усі сили і засоби.
З січня 1930 року радянським повноважним представником (рангом нижче посла) в Польщі був Владімір Антонов-Овсієнко – один із більшовицьких лідерів 1917 року, відомий жорстоким придушенням повстання в Тамбовській області 1921 року (там застосовано бойові гази). Його завданням було добитися потепління відносин із Польщею, нейтралізувати підтримку нею української еміграції та вилучити II Річ Посполиту з підготовки до інтервенції. Антонов-Овсієнко домігся успіху, про який, мабуть, і не мріяв.
Розпочав він зі справи "молитовного хрестового походу". В розмові з Августом Залеським, міністром закордонних справ II Речі Посполитої, він заявив, що не випадково "день молитов " відбудеться 19 березня – тобто на іменини Пілсудського. "Зупиняюся, – звітував він центру, – на останньому: поєднуючи цю маніфестацію з днем іменин маршала, явно прагнуть надати їй особливу вагу, висунути маршала на чоло антирадянського хрестового походу». У відповідь Залеський заявив, що "до 19 березня є ще час.... Можливі заходи ми приймемо".
Вжили – католицька Церква перенесла день молитов з 19 на 16 березня під приводом, що це неділя, тому вірним буде легше взяти участь в урочистостях. У свою чергу, православна Церква молилася 22 березня. У підсумковому рапорті стосовно березневої "антирадянської кампанії" Антонов-Овсієнко із задоволенням констатував, що вона "явно виснажилась". І що у справі перенесення Дня молитов з 19 на 16 березня Станіслав Патек (польський посол у Москві) "дав зрозуміти, що тут не без інтервенції "вирішального фактору", тобто самого маршала.
Наступним рифом у радянсько-польських відносинах був процес так званої Спілки визволення України, організації фіктивної; на лаву підсудних посадили 45 колишніх політиків і урядовців УНР, пов'язаних із табором Петлюри (а отже з опцією союзу з Польщею в українській політиці) та кільканадцять провідних інтелектуалів. Їм інкримінували підготовку збройного повстання, тероризм і спробу отруїти керівництво партії в Україні. Останнє звинувачення особисто дописав Сталін. По суті, це було пропагандистське "прикриття" колективізації, розправи з "кулаками", релігією і "старою" інтелігенцією.
Акт звинувачення був готовий у грудні 1929 р., але процес почався лише 9 березня. Спектакль (у буквальному сенсі, бо його місцем проведення була опера в Харкові) мав тривати два місяці, однак закінчився 19 квітня. На скорочення терміну вплинув тимчасовий відступ від загальної колективізації та розмови з польською владою, яка побоювалася антипольської риторики процесу. Однак совіти запевнили, що під час судових слухань "захистять" радянсько-польські відносини.
Слова дотримали – коли прокурор згадав про участь Генріха Юзевського (під час польсько-більшовицької війни 1920 р. віцеміністр в уряді УНР, з березня 1930 р. – міністр внутрішніх справ II Речі Посполитої), то Максім Літвінов (заступник комісара закордонних справ) повідомив послу Паткові, що прокурор шкодує з цього приводу. Бо ж не знав, що 1920 р. Юзевський був членом Польської військової організації. Літвінов підсумував:"Патек, виглядало, був задоволений і сказав, що негайно повідомить Юзевського моє пояснення".
Роман Дмовський: Релігія мужніє в сутичці з ворогом
Антонов-Овсієнко інформував центр про приписування ендецією собі заслуг у притупленні вістря "антирадянської кампанії". Були підстави – Роман Дмовський і його колеги працювали над притупленням вістря так, ніби йшлося про долю Польщі. У першій половині квітня Дмовський опублікував цикл статей, які на початку 1931 р. з'явилися в книжковій формі ("Повоєнний світ і Польща"). Публікація не здобула визнання через "фантазії та обсесії" глави НД (оцінка професора Романа Вапінського, автора біографії Дмовського) та відвертий антисемітизм.
Однак Сталін мав інші цілі і наказав передрукувати статті Дмовського в "Известиях" (офіційний щоденник уряду), а потім – у формі брошури. Вступ до неї написав Фелікс Кон – відомий соціалістичний діяч, з 1918 р. – більшовик, а в 1920 р. – член Тимчасового революційного комітету Польщі (Полревкому), тобто уряду польської радянської республіки. Як на радянські стосунки, більш ніж відвертий реверанс стосовно пана Романа.
Дмовський розкрив закуліси змови "міжнародного комівояжера", який під впливом Великої депресії і під ще більшим враженням від радянського п'ятирічного плану вирішив завдати удару по індустріалізації Росії. "Цей план зігнав сон з його очей; замість поля для експлуатації Росія готова стати небезпечним суперником (...). Комівояжер сказав собі: треба з Совітами покінчити!". Комівояжеру йшлося не стільки про повалення Совітів, як про "уярмлення Росії".
"Сталося, – іронізував Дмовський, – диво: комівояжер, який до цього часу насміхався з релігії і був першим ворогом римської Церкви, раптом визнав авторитет Святого Отця і, підтримавши – сам юдей або невіруючий – його протест, почав виступати на захист переслідуваного християнства й волати про помсту переслідувачам. Бо сумління його, раз стривожене радянською «п'ятирічкою», вже не засинає".
А прецінь, продовжував Дмовський, "релігія має в собі таке, що там, де є потреба людської душі, винищити її неможливо. Навпаки, у боротьбі з ворогами вона мужніє і поглиблюється (...)
Якщо йдеться про небезпеку для релігії, то їй найбільше нині загрожує Західна Європа, зокрема Північно-Західна, й Америка, словом протестантський світ. Там релігія вигасає.
Там її витравлення також є планове, є організованою роботою, що її провадить передусім масонерія. Тільки вона послуговується іншими методами, ніж совіти – ефективнішими. І це дуже зле, що католицька думка так мало звертає увагу на цю роботу".
Переслідування релігій, у тому числі християнських Церков, Леніним і Сталіним були одними з найжорстокіших в історії. В кінці 30-х років у СРСР діяв один католицький храм (в Москві для дипломатів), був винищений майже весь православний єпископат і клір, закриті синагоги і протестантські кірхи. "Так гартується сталь віри", – вождь ендеції переконував тих, хто волав, що це злочин і проти нього слід протестувати. Однак для нього реальною загрозою вірі були ті, що говорили про цей злочин.
Комівояжер, – бив далі тривогу Дмовський – сподівався на глупоту поляків: "Марний міжнародний єврейчик вирішує собі у своїй гешефтярській голові, що Польща за його наказом вестиме війну. І переконаний, що має для неї безвідмовну приманку". Тобто захоплення земель за східним кордоном і отримання позики на "пристойний відсоток". Але такі міражі – це отруєний плід. Отак в єврейських колах на Заході виник проєкт створення "широкого поясу від Балтики до Чорного моря з обох сторін Дніпра із землеробським єврейським населенням, що на початок буде 25% від загалу". А оскільки цей план легше би було реалізувати "в побудованій під німецьким протекторатом і керованій євреями незалежній Україні, землеробська єврейська колонізація мала би значно кращий вигляд, ніж у нинішній радянській державі".
Сільська колонізація євреїв у СРСР мала місце, 1934 року створено навіть Єврейську автономну область у Біробіджані на Далекому Сході, біля кордону з Китаєм. На рубежі 20-х і 30-х років американський капітал хотів інвестувати в поглиблення водного шляху на Прип'яті, що стурбувало Антонова-Овсієнка. У листі до нього Борис Стомоняков [у комісаріаті закордонних справ відповідав за відносини з Польщею] наказав заспокоїтися: "Важко уявити собі, щоб Америка, особливо в даний час, обрала для вкладення великих капіталів підприємства на польсько-Радянському кордоні".
Сумніви в тому, про що направду йшлося американцям, зникли по II Світовій війні. В кінці 40-х років Сталін розправився з Єврейським антифашистським комітетом (головою був Соломон Міхоелс, вбитий совітами в 1948 році), заявивши, що насправді комітет був керівництвом "єврейського націоналістичного підпілля". Його головним злочином признано постулат створення в Криму автономної єврейської республіки, бо американці – як написано в акті звинувачення – планували використати її як свій плацдарм.
Досліджуючи корені державного антисемітизму в СРСР, варто читати Дмовського. Про небезпеку антирадянських підступів "світового комівояжера" ("єврейчика, невіруючого і масона") він алярмував Совітам вже в 1930 році.
Тримати рану відкритою
Маріуш Волос зауважив ("Про Пілсудського, Дмовського і травневий переворот. Радянська дипломатія стосовно Польщі в період політичної кризи 1925–1926"), що в середині 20-х років ендеки були "політичними партнерами" Совітів. В 1930 році вони пішли далі: ендеція служила інтересам Кремля, заспокоюючи страх Сталіна перед селянськими повстаннями та міфічною загрозою інтервенції Заходу і Польщі.
У квітні московський центр оцінив, що статті Дмовського "справили величезне враження". Антонов-Овсієнко відзвітував, що надихнув націонал-демократів також опублікувати статті з вимогою укласти між II Річчю Посполитою і СРСР торговельну угоду, щоб стимулювати Пілсудського відмовитися від агресивних планів. Улітку Дмовський пішов ще далі – у статті "Українське питання" (серпень 1930 р.) назвав потенційну українську державу "міжнародним публічним домом". І переконував поляків: "Власне від початку існування нашої відновленої держави ми не мали жодних доказів, щоб совіти на серіо готувалися до походу на Польщу, щоб її знищити. Коли ми бачили більшовиків під Варшавою в 1920 році, то це був тільки наслідок київського походу, що мав на меті відірвати Україну від Росії. З наведеного вище погляду на можливі мотиви військової взаємодії Совітів з Німеччиною проти Польщі, ця співпраця виглядає нам у довгостроковій перспективі вельми сумнівною".
Дмовський вважається політичним "реалістом", але його "реалізм" в оцінці дій Совітів виглядає як наївність дитини, засліпленої любов'ю до батьків, що її б'ють. Пакт Молотова-Ріббентропа був відновленням "лінії Рапалло" (що була чинною до кінця 1933 р.) у німецько-радянських відносинах і полягав у спільній діяльності Берліна та Москви, щоб перекреслити результати мирної конференції у Версалі, одним із головних бенефіціантів якої була II Річ Посполита.
Ендеки служили совітам не тільки публіцистикою. Станіслав Стронський, депутат Сейму від Народно-національного союзу [офіційна на той час назва націонал-демократії, – ред.], інтерпелював уряд у справі антирадянської діяльності, узгоджуючи зміст виступу з радянським посольством. Антонов-Овсієнко доповідав, що підтримує контакти з трьома ендецькими політиками, остерігаючи водночас московський центр, щоб у контактах з націонал-демократами не веліли йому перебільшувати, аби "не зашкодити справі".
Для польської дипломатії активність ендеків була серйозним викликом. Антонов-Овсієнко інформував центр про розмову з Тадеушем Голувком, керівником східного відділу МЗС, який стверджував, що "у зв'язку зі статтями Р. Дмовського був тиск – вимагали, щоб Залеський спростував чутки про агресивні наміри Польщі щодо нас". Голувко вважав, що достатньо полеміки офіційної "Gazety Polskiej" з тезами Дмовського. Совітам того було замало. Стомоняков інструктував повпреда у Варшаві, щоб не вірити польській владі на слово, "оскільки ми звинувачуємо її в тому, що вона не веде ніякої боротьби проти авантюристичних елементів, що штовхають Польщу на війну з СРСР, і фактично покриває роботу ці елементів".
Послання московської інструкції досягло польських адресатів. У середині червня посол Патек "дискретним тоном" запевнив Стомонякова, що в Польщі точиться "боротьба за владу між Пілсудським і Дмовським". Останній використовує девіз "боротьби проти війни", який найкраще показує, що "в Польщі ніхто не хоче війни". Але – заперечив Стомоняков – нинішній польський уряд не дає надії на покращення радянсько-польських взаємин. Причина – "як сказав один дуже відомий у нас товариш [тобто Сталін, – ред.], характеризуючи політику нинішнього польського уряду щодо Радянського Союзу", – польська влада "прагне тримати рану відкритою". Патек записав собі цю сентенцію, щоб передати її Пілсудському.
Зауваження про Пілсудського і Дмовського Патек виголосив у контексті закидів радянського дипломата про підтримку польською владою ідеї незалежності України. Для Москви власне ця ідея була "відкритою раною" у відносинах з Польщею. Пілсудський і Дмовський спільно постаралися, щоби ця "рана" зарубцювалася.
Майстерно підготовлений замах
Для Дмовського коронним доказом підготовки до війни проти Совітів – окрім "хрестового молитовного походу" – був "майстерно підготовлений замах на радянське представництво у Варшаві". Невдалий замах і процес його учасника описав 2008-го Влодімєж Каліцький, який очевидно не знав розсекречених у наступних роках документів радянських служб, тож йому не вдалося відтворити обставини події та цілі, яким мала служити.
Удень 26 квітня 1930 р. в один із комісаріатів державної поліції прийшов помічник доглядача дому на вул. Познанській, 17, інформуючи, що з його будинку йде дріт до сусідньої кам'яниці (вул. Познанська, 15), у якій міститься радянське посольство. Швидко виявилося, що в каналі комину посольства встановлено бомбу з годинниковим механізмом, яка, на щастя, не вибухнула. Польські слідчі швидко вийшли на слід учасника замаху, який втік до Югославії. Ним виявився Ян Полянський – поляк із бурхливою біографією. Під час війни він служив в австрійській армії у званні капітана, потім став офіцером Війська Польського, але дезертирував до більшовиків. Під час польсько-більшовицької війни потрапив у полон, після Ризького миру був звільнений і 1923 року авансований на військового аташе СРСР у Відні. Після висилки австрійцями до СРСР він двічі був у Польщі, потрапив до тюрми за шпіонаж на користь совітів, по відбутті ж покарання осів у Гродні. Викладав німецьку мову й агрономію.
Під час судового засідання щодо невдалого замаху на радянське посольство Полянський вдавав "побожного божевільного". Після оголошення вироку (10 років в'язниці) він вийняв з-під маринарки дерев'яний хрест і благословив ним суд і публіку, викрикуючи: "Хай Господь Бог береже вас і цілий світ від кривавих катів!" Він зіграв спектакль, який мав довести жахливі наслідки, до яких вели каверзи папства та інших "сил контрреволюції та інтервенції".
Совіти пильно стежили за ходом розслідування замаху, слали гнівні ноти з вимогою ретельного слідства, до якого вони повинні мати повний доступ. Стишили тон, коли польська влада домоглася екстрадиції Полянського до Польщі (липень 1930 року), а в пресі з'явився витік, що не здійснений вибух був справою самих совітів. Однак польська влада у справі невдалого замаху глибше не докопувалась, вважаючи, що так буде краще для блага відносин із Москвою. І на користь цих відносин зробили місію добрих послуг у справі діяльності українських терористів.
У середині 1935 року обласні структури ОҐПУ в Українській РСР отримали документ розвідки про посилення боротьби з ОУН у зв'язку з підготовкою її структурами терористичних актів у СРСР. Організація не мала структур у Совітах, тому документ був елементом розправи з наступною групою українських комуністів (звинувачених у націоналізмі та приналежності до УВО і ОУН), яких оминули чистки попередніх років. Для нас документ є важливим, бо дозволяє відтворити цілі радянської провокації з не реалізованим замахом на їхнє представництво у Варшаві.
У директиві поінформовано, що 1930 року два члени Проводу ОУН готували замахи на посольство у Варшаві і консульство у Львові. Однак замах "відвернено зробленими поляками за нашим поданням арештами серед членів ОУН, під час яких виявлено вибухові речовини", – звучав висновок.
Інформацію про арешти членів українського підпілля підтверджують польські документи. Відділ безпеки МВС II Речі Посполитої у комунікаті № 4 про прояви діяльності Української військової організації за час з 1 жовтня 1929 по 1 вересня 1930 року повідомляв, що до актів терору цієї організації слід додати ще "здійснені УВО приготування до замаху на консула СРСР у Львові, перервані арештами 18 осіб, що почалися затриманням у Львові 21.IV.1930 Миколи Ласейчука, який ніс вибухові матеріали. Конфіденційні повідомлення, зізнання заарештованих і дата, поєднана з очікуваною датою радянського вироку (оголошеним 19.IV.1930) у справі Єфремова, вказують, що УВО мала вчинити в той час терористичний акт щодо консула Лапчинського, а в якості гасла мав служити вирок у процесі Спілки визволення України, що провадиться від 9 березня в Харкові проти 45 українських діячів".
Тож якби замах на радянське посольство у Варшаві вдався, а злочинця не вдалося спіймати, то сценарій дій совітів виглядав би наступним чином. У замаху звинуватили би УВО і ОУН ("українських терористів"), терористів би назвали по імені і прізвищу, вказавши, що вони створили потужну змову проти СРСР. На підтвердження могли би навести зізнання до вини членів СВУ в Харкові (процес СВУ завершився за тиждень до запланованого теракту, їх звинуватили в тероризмі), агентурну інформацію з нарад керівництва українського підпілля та кільканадцяти заарештованих польською поліцією членів УВО. Незле задумано, але фатально для совітів виконано.
Небіжчик мав іти проти більшовиків
На початку 1930 року члени керівництва ОУН справді дискутували про необхідність провести замахи на радянські представництва у Варшаві та Львові у відповідь на процес СВУ в Харкові. Коновалець їх висварив, вважаючи, що керівництво політичної організації не повинне займатися терористичними замахами, бо для цього є УВО. Замах у Варшаві відкинув, як і вбивство консула Юрія Лапчинського – важливої постаті українського націонал-комунізму (у 1938 р. він був розстріляний на Колимі як "український націоналіст"). Натомість УВО збиралася пошкодити будинок консульства.
Еміграційна ж влада УНР та її військовий штаб, який до 1936 року діяв при головному штабі Війська польського, хотіли рушити на допомогу селянським повстанням в Україні. У червні влада УНР звернулася до польського уряду з меморандумом на тему підтримки повстанської операції в УРСР на кшталт здійсненого в листопаді 1921 Армією УНР так званого Другого зимового походу. Тоді в Україні діяв Всеукраїнський центральний повстанський комітет, який координував свої дії зі штабом Армії УНР, але був розбитий чекістами в середині року. Розстріляно 39 його членів і командирів повстанських загонів (усього 1921 р. було заарештовано 6 тис. осіб, число страчених невідоме). Другий зимовий похід закінчився поразкою, бо завдяки своїй агентурі радянська розвідка знала про нього майже все.
У приготуваннях до планованої діяльності емігрантської влади брали участь і галичани. У середині червня розпочався процес над членами УВО, які в листопаді 1929 року вчинили замах на Східні Торги у Львові. Викликаний яко свідок Казімєж Івахув, головний фахівець з українського підпілля у львівському воєводському управлінні, заявив, що УВО діє суто проти Польщі і що в даний час готує антипольське повстання. На марґінесі зазначу, що висловлювання Івахува – ще один доказ того, що репресії проти галицьких українців були заплановані на весну, без жодного зв'язку з "саботажами".
У відповідь Микола Ганкевич, адвокат підсудних і соціал-демократичний політик, ствердив, що все якраз навпаки. "Командант УВО Коновалець, – передавало його слова «Діло», – після повернення з Америки вів переговори з Англією та Францією і приступає до створення 4 українських легіонів для боротьби з більшовицькими окупантами". Тобто Ганкевич підтвердив те, про що в травні говорив полковник Мельник – голова Сенату УВО.
Коновалець заперечив ці ревеляції, але провідні діячі УВО безсумнівно брали участь у підготовці до легіонерської акції. Справа потребує докладного дослідження, але з усією певністю можна констатувати, що на відміну від 1921 року (коли польська розвідка співпрацювала в підготовці до Другого зимового походу), цього разу вчинили інакше: з потенційними учасниками нового походу розправилися в інтересах Совітів.
30 вересня від кулі поліцейського загинув Юліан Головінський – крайовий командант УВО і керівник крайових структур ОУН в Східній Галичині. Він був заарештований у Львові, коли вийшов зі штаб-квартири УНДО після переговорів стосовно спільного старту в парламентських виборах. Його завезли під Бібрку для участі в огляді місця замаху УВО на поштову машину двомісячної давності. "Загинув при спробі втечі" – звучало повідомлення поліції. Однак його вбили умисно.
Осип Назарук (редактор католицького тижневика "Нова Зоря" і співпрацівник станіславського єпископа Григорія Хомишина) на початку листопада записав у своєму щоденнику розмову з львівським воєводою Броніславом Наконєчніковим-Клюковським. Воєвода "казав, що це страшна суспільність українська, що покійний Головінський був би пішов проти більшовиків ". У частині розмови брав участь Казімєж Івахув, про розмову якого з Назаруком совітам повідомило "новоздобуте джерело": "Дефензива [польська розвідка – ред.] дуже незадоволена діями поліції, яка вбила Головінського, так як з Головінським була певна домовленість дефензиви про його майбутню роботу як видного керівника УВО в Галичині. За цією домовленістю Головінський можливо без процесу, мав бути звільнений з під варти і посланий на роботу в СРСР".
Пацифікація чи революціонізація?
Плани еміграційного центру УНР та його галицьких співпрацівників дозволяють зрозуміти важливу роль ендеції в підготовці до пацифікації Східної Галичини та мобілізації польської опінії до розправи з українцями. У липні на шпальтах "Lwowskiego Kuriera Porannego" Станіслав Ґрабский (провідний ендецький діяч, міністр освіти в 1923–1925 роках, у 1945–1947 роках – заступник Болєслава Бєрута в Крайовій національній раді) оголосив цикл статей про методи вирішення національного питання на сході II Речі Посполитої. Метою він поставив добитися безумовної переваги польського населення завдяки домінування його "сили і волі" над непольським населенням.
Як на замовлення Ґрабського, 30 липня під Бібркою недалеко від Львова чотири члени УВО здійснили згадуваний вже напад на поштову машину. Загинув поліцейський, пограбовано 26 тис. злотих, а в результаті отриманих ран помер український бойовик. А що на ньому була сорочка "Пласту", то в польській пресі – особливо голосно в ендецькій – зажадали "пацифікації" українців, щоби раз і назавжди покласти край їхній анархії. Із активною участю Ґрабського розгорілася справжня істерія, тому наприкінці серпня "Діло" поставило питання: "Пацифікація чи революціонізація"? Іван Кедрін-Рудницький (відомий діяч УНДО і редактор щоденника) відповів, що наслідок боротьби з підпіллям (тобто прагнення "заспокоїти" українців) шляхом закриття українських шкіл, господарських кооперативів і культурних об'єднань буде зворотний до задуманого, бо зажене українську молодь у підпілля.
Саме так і сталося. Пацифікація спричинила дошкульні втрати в українській кооперації, освіті, культурі, релігійному житті та політиці. Політики УНДО, що залишилися на волі, намагалися рятувати, що можна, і домоглися участі партії у виборах. Такої згоди не отримали партії українських соціалістів (радикали і соціал-демократи), бо українське політичне життя в II Речі Посполитій мало строго регламентуватися. Розбито УВО, яку формально розпущено через два роки – хоч джерела вказують, що організація (яка складалася зі старшого покоління комбатантів боїв за незалежність) могла відродитися в наступних роках. Однак жодної терористичної діяльності вона не провадила.
Як і передбачав Кедрін-Рудницький, "саботажна акція" і пацифікація стали засадничим міфом молодого покоління членів ОУН яко їхній перший "революційний чин". І як це з міфом буває, нікому не заважало (і не заважало донині їхнім ідейним спадкоємцям та історикам) те, що ніякої "саботажної акції" не було. Але в червні 1934 року ОУН – що діяла в підпіллі, оперта суто на молодих – поставила своєрідну печатку у цій справі. У Варшаві від рук її бойовика загинув полк. Броніслав Пєрацький, міністр внутрішніх справ II Речі Посполитої, що мало бути помстою за пацифікацію 1930 року.
У жовтні 1930 р. в Москві дописано іншу сторінку до розіграної тоді драми. У казематах Луб'янки (резиденція ОҐПУ-НКВД-КҐБ) розстріляли генерала Юрка Тютюнника – одну з легенд української боротьби за незалежність, який у 1921 році командував Другим зимовим походом. 1923 року Тютюнника заманили в Совіти (його викликав фіктивний повстанський штаб) і під загрозою розстрілу перевербували на сторону більшовиків. Генерал покаявся, випустив книгу "З поляками проти України", в якій описав свою співпрацю з поляками і звинуватив Петлюру в зраді інтересів України. У лютому 1929 р. його заарештували, у квітні доставили в Москву, де судили і засудили до смертної кари.
З виконанням вироку, однак, чекали, бо московських чекістів особливо цікавили методи підготовки до повстанських дій 1919–1921 рр. Тютюнник був для них "експертом", але також і заручником на час загальної колективізації, розкуркулення та боротьби з українською інтелігенцією. У Кремлі вважали, що генерал покаявся тільки напоказ, і коли з'явиться можливість, то почне організовувати повстанські війська за допомогою штабу УНР в Польщі і галичан. Наприкінці 1930-го року страх Сталіна перед інтервенцією минув, Пілсудський був зайнятий розправою з опозицією, симуляцією парламентських виборів і пацифікацією українців. Тютюнник уже був нестрашним і непотрібним.
У другій половині 1930 року Сталін перестав боятися інтервенції. Влітку була скасована військова тривога, загони ГПУ впоралися з бунтами і заарештували їхніх лідерів. Найбільш непокірних виселяли цілими сім'ями на схід України чи в Сибір. З прикордонної зони з II Річчю Посполитою масово переселяли "польський контрреволюційний елемент". У грудні об'єднаний пленум Центрального комітету і Центральної партійної комісії прийняв рішення про прискорення суцільної колективізації в ключових регіонах виробництва збіжжя: Україні, Кубані і Центральній Росії. Наступного року план було реалізовано без опору і почуття внутрішньої і зовнішньої загрози.
У справі поляків ми не зійдемо зі шляху
Пора підсумувати. Рудольф Піхоя, в 1990–1996 роках керівник Державної архівної служби РФ й історик, надзвичайною заслугою якого було розсекречення змісту радянських архівів, стверджував, що коли оприлюднити всі документи, які в них є, то історію Польщі треба би було написати заново. Йдеться не лише про історію Польщі.
Складення історичних пазлів з 1930 р. унаочнило, що це був останній момент, коли Сталін відступив на шляху перетворення СРСР в тоталітарну державу. Тоді він налякався спільної дії зовнішніх сил та соціальних груп і народів, в яких бачив внутрішню загрозу.
Ядром цього страху була II Річ Посполита і Юзеф Пілсудський. У Кремлі пам'ятали програну війну з Польщею в 1920 році і боялися, що Пілсудський тримає "українську рану відкритою"про всякий випадок. Після повернення до влади в 1926 році маршал ніколи не планував нового київського походу і говорив про це радянським дипломатам. Але Сталін словесним запевненням не вірив, тим більше, що українці – емігранти з Наддніпрянщини і галичани – не відмовилися від думки про підтримку земляків з-над Дніпра.
Радянські документи ясно показують, що для стримування Сталіна вистачало не мовчати і голосно говорити про чинене в Совітах зло. І насамперед не зарубцьовувати "відкритої української рани". Однак влада II Речі Посполитої мовчала, рану зарубцювала і брутально розправилася з українцями в Східній Галичині. І ніби цього було мало, у своїх репресіях і змові з Кремлем звинуватили самих українців.
Мовчанням оточена не тільки доля українців. Дмовський написав ("Українське питання"): "Можемо жаліти і безсумнівно щиро жаліємо наших співвітчизників, які навіть у більшій злютованості живуть нині у межах радянської України, і польські добра, які там позалишали інші, але ці почуття не можуть нас зіштовхнути зі шляху, який нам диктує благо Польщі як цілості та її майбуття".
Не зіштовхнули зі шляху – за міжвоєнне двадцятиріччя влада II Речі Посполитої не виставила жодної ноти протесту проти антипольських репресій в СРСР. Не зробила цього навіть у 1937–1938 роках, коли совіти провели так звану польську операцію (наказ № 00485 народного комісара внутрішніх справ від 11 серпня 1937 р.), у рамках якої розстріляли 111 тисяч, а до таборів вислали 30 тисяч поляків та осіб, визнаних поляками, а десятки тисяч депортували з Білорусі й України до Казахстану і на Сибір. Польська дипломатія диспонувала інформацією про масштаби екстермінації, а все ж мовчала.
Причина? Побоювання, щоб совіти не дістали приводу для втручання в польську політику щодо білорусів і українців – як це підтвердив міністр Юзеф Бек. І що було згідне з твердою вказівкою лідера НД. Польська правиця залишається вірною цій вказівці донині. Ухвали, що засуджують "Польську операцію", Сейм РП прийняв двічі, – в 2009 і 2012 р., тобто за урядів коаліції Громадянської платформи з Польською народною партією. У 2017 р. громадські організації і частина істориків, пов'язаних із PiS, вимагали прийняття нової ухвали з оцінкою, що це був геноцид. Даремно. В будівлі Сейму організували лише міжнародну конференцію "Польська операція НКВД 1937–1938. Забутий геноцид". Тобто про справу не забули, але так, щоб не нашкодити стосункам з Росією.
У 2016 році, коли Сейм і Сенат прийняли ухвали, що визнають антипольську чистку УПА на Волині і в Східній Галичині злочином геноциду, вагань не було. Незважаючи на те, що відповідні ухвали парламент приймав вже раніше, зокрема в 2013 році, де чистку окреслено яко "з ознаками геноциду". Причиною прийняття ухвал 2016 року мало бути остаточне вирішення питання", щоб відносини з Україною будувати "на фундаменті правди". Для нинішньої польської влади у відносинах з Росією такий фундамент не потрібен.
У книжці "Дорога до несвободи" Тімоті Снайдер постулював, щоб на історію Європи поглянути через призму імперій, бо саме вони мали вирішальний вплив на її історію. Зважаючи на цю перспективу, слід констатувати, що породжена в кінці XIX ст. ідеологія націонал-демократії була "польським відгалуженням" російського слов'янофільства і панславізму в його різновидах. Ідеології експансії російської імперії і домінування Європи, а в "зрілій" версії (доктрина державна) глибоко антимодернізаційної, антивизвольної, антизахідної і антисемітської.
Ендеція вістря своєї діяльності скеровувала проти євреїв, українців, німців і всього "розбещеного" Заходу. Ніколи – проти Росії, царської, білої чи ж червоної.
Роман Дмовський був польським націоналістом, із заслугами у здобутті незалежності II Річчю Посполитою, але об'єктом його не меншої турботи була доля Росії. В 1930 році він поводився так, ніби все ще відчував себе її політиком – відповідальним за долю Святої Русі (не важливо, що тимчасово це була більшовицька Росія), який захищає її від загроз. Реальних чи уявних, бо страх Сталіна був і страхом Дмовського.
Польська політика матиме засадничі проблеми із розпізнанням суті загроз, які з'явилися перед державою в останні роки, коли цих фактів не візьме до відома. І далі буде коритися наказу визнавати заслуги "Батьків Незалежності" з 1918 р. та оцінювати їхню діяльність з урахуванням презумпції правильності. Бо ж враження, що все, зроблене польською правицею, завжди виливається у її зближення з Росією, не береться з повітря. Виникає напряму з лектури творів і поведінки їхніх довоєнних гуру.
Й останнє зауваження. Не Путін придумав підтримку ультраправих рухів у Європі в якості тарана для російського імперіалізму. І в цій справі він наслідує Сталіна. Однак марно шукати в історіографії роботи на цю тему, що робить її непридатною для суспільства, бо не дозволяє тверезо аналізувати реальність і на цій основі робити висновки про сьогодення і майбуття. І саме цей аспект найповніше ілюструє польсько-український урок з подій 1930 року.
Авторизований переклад,
польською мовою текст опубліковано в «Ale historia!» («Gazeta Wyborcza») 30-31.10.2021
10.11.2021