Слово

Механізм нашого, накинутого й ідеалізованого нарацією переможців так званого «західного» світу, опертого на європейській юдеохристиянській науці й традиції, показав, що слово вимовлене хоч і є основним інструментом комунікації, та не має жодної цінності.

Інструмент, що сприяв створенню всіх цивілізацій, без твердого, фізичного образу у формі запису залишився зведеним до шуму.

Сотнями років ми будували цілі системи ієрархій копій, печаток, папок для підписів, винаходячи щоразу нові методи захисту, збереження від знищення, втрати – часом навіть без огляду на вкладений зміст. Таке собі документування заради самого документа. Ясна річ, я не бачу в цьому нічого поганого. Бо й сама люблю порпатитися в старих паперах. Але щоразу частіше маю відчуття, що наше узалежнення й базування тільки чи переважно на письмовій формі, створення суспільного дарвінізму, в якому особи, що користуються такими ж писемними формами, опиняються вище в піраміді еволюції, автоматично дискваліфікувало філософії й системи цінностей інших, менших, тих, що послуговуються переважною усною чи нестандартною формою запису, суспільних груп чи націй. Нещодавно, порпаючись у цифрових бібліотеках, я натрапила на таку нотатку:

Опитувальник за 1939 рік з дослідження навколишнього середовища з села Горянка Леського повіту. Загалом з нього випливає, що люди, які живуть у тому селі, як і вся околиця, не варті уваги – умовно кажучи, це таке місце, де «дідько каже добраніч». Місцеві люди – переважно неписьменні, культурою не цікавляться, а хто читає, то максимум «Сільського господаря» чи «Pobudku». Опис тамтешніх теренів я взагалі коментувати не буду, бо більшість бодай раз відвідувала Бещади чи принаймні бачила їх на фотографіях. Не кажучи вже про церкву в Горянці.

Насмілюся стверджувати, що ця нотатка мала на меті не зафіксувати реальний стан духовного й культурного багатства тамтешніх мешканців, а вписати їх у нижчу категорію суспільства. У Польщі вже роками дуже компетентні автори видають книжки та інші матеріали на тему бойків, лемків, долинян, горяків, русинів чи інших етнічних груп, що живуть на південних теренах сучасної Польщі й не тільки, документуючи їхню обширну й захоплюючу історію, культуру й традиції. Тож я не буде далі заглиблюватися в цю тему.

Як теперішня, так і минула польська влада та її методи не відрізнялися від методів, якими користувалися інші європейські країни, колонізаторів, які незаконно, керуючись насамперед прагненням панувати, збагачуватися коштом інших, під фасадом фальшивого прометеїзму «відкривали» й «навертали» інші народи.

Вони не спромоглися побачити унікальність, колорит, багатство, можливо, дещо іншої філософії життя, більш наближеної й пов’язаної з природніми циклами й змінами погоди та рештою всього, що оточувало їх у навколишньому середовищі. Та й у наш час ми частенько не можемо помітити цю унікальність, особливо, якщо зіштовхуємося з нею щодня. І так само часто представники цих груп у Європі й донині на різні лади зазнають дискримінації.

Нас натомість більше цікавлять народи, про які ми мало знаємо, що існують для нас за позірною заслоною таємничості, принаймні в нашій уяві. Таким народом, чи радше народами, є так звані індіанці (хоча це некоректний термін) з Північної Америки, яку аборигени називають Островом Черепахи (назва пов’язана з історією створення світу й появою людства).

Канада уже протягом якогось часу намагається виправити бодай невелику частку тих знищень, які заподіяли французькі й англійські колонізатори, і тому визнала усний переказ аборигенів так званим речовим доказом, документом у суді. Адже історія цієї країни починається не 154 роки тому, як це часто й помилково повторюють. Тут ще до прибуття на берег переляканих моряків з іншого континенту, яким тубільці простягнули, так би мовити, руку на привітання, цивілізація розвивалася у своєму власному природному темпі, з усіма її основоположними елементами – такими, як дипломатія й вирішення конфліктів, товарний обмін, культурний розвиток, наука й тяглість традиції. Тобто фактично все те саме, що й у Європі, крім кодифікованого запису мови.

Ця різниця спричинила цілу лавину нещасть для Перших Націй, що жили на Острові Черепахи. Вони не могли знати, сідаючи з добрим наміром за стіл, маючи надію на нове партнерство, починаючи переговори з тим незнаним народом, який невідомо звідки так зненацька з’явився, що сказане ними слово має зовсім іншу цінність – якщо взагалі хочу якусь має.

Перші Нації Канади донині культивують традицію усного переказу своєї історії. Вражає те, що визначені в кланах особи цілими днями повторюють історію так, як вона була розказана їм Старшими, історію від початку створення Світу.

Деякі з цих переказів можуть тривати цілі дні чи навіть роки. Це не міфи, не вигадані події, а точні перекази з покоління в покоління. Історії та важливі події також реєструються в церемоніях, танцях і співі, у графічних мотивах і масках, біжутерії, інших прикрасах чи одязі.

Один із перших договорів про співпрацю, торгівлю і спільне безконфліктне проживання на територіях, які заселяють П’ять Націй, був укладений з данськими колонізаторами в 1613–14 рр. і зареєстрований методом місцевого населення, тобто у формі поясу, який називається GUSWENTA.

“You say that you are our father and I am your son.”

We say, ‘We will not be like Father and Son, but like Brothers’.”

This wampum belt confirms our words. These two rows will symbolize two paths

or two vessels, traveling down the same river together. One, a birch bark canoe,

will be for the Indian People, their laws, their customs and their ways. We shall each

travel the river together, side by side, but in our own boat. Neither of us will make

compulsory laws or interfere in the internal affairs of the other.

Neither of us will try to steer the other’s vessel.”

Три білі смужки на ньому означали: Дружба, Мир і Назавжди (Friendship, Peace and Forever), а дві фіолетові – два судна, дві сутності, що репрезентують дві сторони, які не заважають одна одній, пливуть і функціонують без конфліктів. Геніальна, принаймні для мене, у своїй простоті система врядування, співіснування, моральний код і напрям дипломатичних відносин. Цей договір без сумніву був обов’язковим для Перших Націй, які й донині його дотримуються, – але чи мав він таку ж цінність для європейців? З історії нам відомо, що ні.

Натомість прекрасним документом є Великий Мир (Great Peace of Montreal), підписаний у 1701 році в Монреалі між губернатором французької колонії і 39 Першими Народами, який гарантував розв’язання конфліктів у майбутньому дипломатичним шляхом як з боку колонізаторів, так і з боку аборигенських племен, що співпрацювали з ними.

На жаль, і цей документ, хоч і був написаний європейською мовою (французькою), з підписами, не став обов’язковим до виконання з боку загарбників.

Усі наступні трактати й договори, записані англійською чи французькою мовою, здавалися обов’язковими тільки для Перших Націй, які все одно не потребували стількох слів чи знаків, щоб дотримуватися раніше домовлених зобов’язань.

Із кожним наступним підписаним документом вони втрачали чергову частину свого простору – як фізичного, тобто території, так і духовного, в якому сотнями чи навіть тисячами років культивували свої традиції й виховували наступні покоління. Врешті єдиним, що їм вдалося зберегти, є власне вміння усного переказу історії, хоча багато мов різних племен зникли назавжди, а живі представники тих вимерлих, винищених груп сьогодні послуговуються англійською чи французькою. Завдяки цій традиції і вмінню усного реєстрування й переказу інформації ці нації так ніколи до кінця й не зникли, а тепер навіть поволі починають відроджуватися. Нині, маючи достатньо досвіду й уроків із попередніх контактів з новоприбулими поселенцями, вони не вірять у слова наших чиновників, політиків і представників.

Це також добрий урок і для нас. Очікуючи відповідальності мовця за свої слова у повсякденному спілкуванні, ми часом забуваємо, що надмірне використання, спотворення, описування того, що не пов’язане з фактами чи реальним станом, є записаним у форму й метод нашої комунікації, організації й поведінки суспільства, воно є частиною розробки бажаного, хоч це й суперечить логіці, кінцевого результату якоїсь діяльності. І хоча як люди ми завжди будемо реагувати на неправдиві свідчення й думки, сказані про нас чи наших рідних, наш народ, але вкрай рідко у нас буде можливість  спростувати чи пояснити брехню – якраз через те, що оскільки в нашій цивілізації є згода на неправдивий, фальшивий запис, то як може захистити себе одне звичайне слово?

З польської переклав Андрій Любка