Як довго?...

(Лист з над Збруча).

Вже в Підволочиськах чується щось особливе, давно знайоме і до болю важке. Передовсім дається в знаки неможлива дорожнеча, яка виникла в наслідок цілковитої безцінности польської марки, а потім якась непевність. Ця непевність відчувається не лише в життю місцевої людности, але й у самому повітрі. Проходячи вечером через базар, або коло будинку "Sokoła", де зараз гостює українська ґрупа Йосипа Стадника, можете в юрбі побачити декілько сумнівних суб'єктів у шкіряних куртках, які в товаристві якого небудь "сержанта" з польської кордонної охорони, не соромлячись, п'яними голосами виспівують своє нахабне і "радноє":

"Ex уліца, уліца,

Вся Адєса жулітца,

Што Масковская чека

Разстрєляла Калчака"...

Віє "тим боком", який починається зараз-же за Збручем. Видно навіть полукіпки на "тогобічних" полях, костьол у Волочиськах, ряд знайомих дерев по дорозі від Фридрихівки на м-ко Купель. А там далі, окупована червоними Волинь, звідки що дня приходить пантофельна почта і що дня приходять все нові й нові жертви "кумуністичного раю". Взнати таких втікачів можна відразу: чорні, темні, обірвані, босі, з тупими, або із зденервованими лицями... Йдуть усе бувші люде: лікарі, інженіри, артисти, літерати, священики, вчителі, а останніми днями стали йти навіть півінтеліґентні селяне... Здеморалізовані і знівечені до щенту, вони захоплено дивляться на елєґантні цивільні і військові убрання місцевих обивателів, наче Бог зна коли бачили їх... Говорити з ними треба дуже обережно, як з тяжко хорими, инакше вони часто починають гістерично ридати, або з піною біля уст кидаються на вас з лайкою, тією самою брудною лайкою, якою дихає вся атмосфера "радянської" України.

І, ото в такий час, наші добрі сусіди і недавні "союзники", даючи можливість нашим угодовцям з Київа розводити на Варшавських тротуарах "великодержавну" політику, разом з тим видають драконівське роспорядження що до життя наших еміґрантів і ставлять їх на шлях нових митарств та безпорадности. Останнім роспорядженням мініст. внутр. справ від 15-го липня ц. р., поліція "Małopolski" заходилася порядкувати коло еміґрантів, намагаючись на протязі 2-х місяців — коли не вигнати "за кордони", так бодай виселити їх з меж Холмщини, Волині та Галичини, де зараз аж кипить польонізаторська робота. Ця робота починається від кольонізації мазурами всіх монастирських, поміщицьких та державних земель і кінчається насильним окатоличенням о. о. єзуїтами українських церков. Ясно, що пристутність певної кількости свідомого люду, навіть на становищу еміґрантів, далеко не помага замисленій поляками "роботі", а тому вони й пускаються на такі кроки... Тим часом, більшість еміґрантів складається з тих людей, які ще не так давно боролися з большевиками поруч польського війська і які більш на цих українських землях можуть знайти собі якусь працю і прибуток. Не маючи змоги виїхати за кордон і згодившись на перебування в якому небудь Ланцуті, це значило би свідомо запакувати себе в тюрму й доручити своє життя голодній смерті, якої чекають там урядовці У.Н.Р. — Однаково, польський уряд цим не цікавиться, бо будучи заляканий власним витвором своєї фантазії про "гайдамацьке повстання", він загрожує біднім бігцям вислати їх назад на Вкраїну, визначивши навіть для цього два пункти: Скалат і Підволочиська. До чого це все приведе — побачимо. Найближчий час дасть нам вичерпуючу відповідь, а поки-що треба терпіти і ждати...

Ждати "чогось" довго не прийдеться... про те, що те "щось" уже достигає, свідчать не тільки одні втікачі, але й ті анархичні розрухи, що до самих основ порушують істнування поневолених народних мас — як на Вкраїні, так і Московщині. Роспочата із селянством запекла війна, доведе войвничих червоних до безумовної загибелі. Жах перед голодною смертю приспішить сподіваний кінець. Цей кінець уже починається і його гасла голосно лунають на вулицях зголоднілих міст і на знищених селянських полях. Недармо-ж усі комуністичні часописи, починаючи від "столичних" орґанів Совнаркомів і кінчаючи орґанами провінціяльних Ревкомів міста Проскурова та Гайсина, в один голос кричать: "Хлеб будет!" — "Хліба досить!" — "Голод пролєтаріяту не страшен!" — "Урожай Подоліи — голодающим Саратова" і т. д. і т. д., без кінця і краю. Вісти з місць повні повідомлень про "ліквідацію банд" і, разом з тим, для цеї "ліквідації" забірають з кордону навіть кордонну охорону. Кордон над Збручем охороняється лише одною "Чекою", яка складається з безвусих жидів, — (як це не сумно, але факт лишається таким, мимо всяких міркувань), — які провадять тепер своєрідну торговлю... перепустками... Установлено навіть "таксу зносин". Перехід через кордон на 2–4 год., і поворот назад — 1000 мр., перехід для побачення на одну добу — 2000 мр., цілковитий перехід — 15.000 мр., перехід з возом, жінкою, річами — 40.000 мр., передача листа через "чекиста" до почтової скриньки — 100 мр., передача ґазет — 100 мр., від кождого "сьогоднішнього" примірника і 50 мр. старіщі. Що до обміну товарами, то він тепер цілком підупав, бо крім одного тютюну, той бік нічого не може дати... як видно, то вже не тільки одна "Адєса жулітца", але й "зажулилась" уся Вкраїна, хоч не від того, що дбайлива "чека" розстріляла Колчака і инших винуватців сучасного лиха, а більше від того, що дбайливі "чекисти" зробили з багатого краю справжню пустиню, де можуть тільки "жулітца", але не жити...

Останніми часами большевицька преса зняла шалений голос з приводу "переходу на бік рад. влади відомого повстанчого ватажка Мордалевича" і, як доказ цього, містила на всіх мовах його "покаянного листа", — (подібно до "Листа Негідника", надрук. в 4-му ч. "Нової Доби", 1920 р.), в якому він признається, що був одурений укр. ес-ерами, визнає тепер правду за комуністами, просить помилування в них, обіцяє підтримувати їх і звертається з закликом до всіх керовників повстанчим рухом — опам'ятатися і підтримати "єдину справжню народню українську владу...

В дійсности-ж справа стоіть так, що Мордалевич в наслідок перевтоми ослабив свою активність, цим скористувалися комуністи й роспочали через його давних шкільних товаришів провадити з ним переговори. Один такий "товариш" утворив йому пастку, де його й зловила "чека" червоної дивізії, що стояла росташована в житомирському повіті. Противитися вже не міг, а тому й підписав уже готовий текст згаданого листа.

Зараз Мордалевич має свій осідок у Київі, де його "іменовали" головним керовником боротьби "з бандитами" і часто возять його по "градам" Рад. України на показ, хоч його загін ще й досі не прийняв "комуністичної віри" і продовжує заявляти свою "прихильність" так, як проявляв її на протязі двох літ.

Цей випадок з Мордалевичем все-ж таки досить зле вплинув на решту повстанчих ватажків, які тепер гризуться між собою, не дивлячись на те, що число повстанців збільшується. Як довго може це все проістнувати, — можуть найкраще сказати анархісти, які тепер почувають себе досить сильними. Анархістам пощастило прибрати до своїх рук не тільки справу з повстаннями на Лівобережжу, де в Александрівській ґуб. — (нова большевицька ґубернія. К. В.) — Махно створив двоякий фронт, але й зайняли чимало місць в рад. установах, куди вони пройшли під час останніх виборів, яко безпартійні.

Діяльности анархістів спріяє не тільки бурхливий настрій українських селянських мас, але й той "пришлий" елємент з Московщини, який, гнаний голодом, посунув десятками тисяч на Чернигівщину, Харківщину та Полтавщину.

Надходять трівожні вісти з Московщини, що в серпні місяці роспочнеться орґанізоване переселення голодних із східних губерній Московщини. З приводу таких чуток, настрій на Україні самий невтішний. Єдина надія всього населення покладається на всенародне повстання. Причин до такого повстання досить. Корінь їх сягає не тільки одного економічного, але й духово-психичного ґрунту сучасного життя.

Уважно придивляючись до того, що зараз "на тім боці" діється можемо сподіватися, що незабаром будемо свідками досі ще не виданих, страшних подій, які покладуть край царству Сатани.

Тільки одно цікавить: хто буде і що буде, як не буде цього, що є тепер?...

1921 року. Серпень, м. Підволочиска, (Галичина).

[Воля, 20.08.1921]