Недавно був я на весїлю в Калущинї. Нагулявшись доволї, поїхав я з свояком і з ще одним товаришем в околицю, щоб єї оглянути, бо я в-перве був в тих сторонах. І от між иншими заїхали ми до села П., пів милї від калускої стації зелїзничої, та з веселостію заїхали до одного гостинного дому. Молоді люде нараз розвеселили цїлу хату. Були там і панночки, були хлопцї, но і пійшла забава — немов слабонькій відгомін недавного весїля.
При вечери каже до мене поважний господар дому:
— Знаєте що, господине! В нашім селї є ворожбит. Може би ви пійшли до него, най поворожить... То цїкаве побачити!
Добре, — гадаю, — пійду, і то сейчас, по вечери.
— Тілько — каже дальше пан господар — треба перебратись, замаскувати ся, бо він панів боїть ся і якось недовірчиво им ворожить... Сей ворожбит — зве ся він Данило — ворожить уже 20 лїт. Кілько то разів уже на него не доносили! кілько то разів він ставав по судах! Але що-ж? Усе якось викрутить ся. Та й одурює людей, одурює! і не лиш одурює, але й дре своїх "пацієнтів"... Нарід темний. Захорує жінка, дїти нездорові, полюблять ся молоді, корова стратить молоко, — вже й до ворожбита! А той дре, кажу вам, дре страшенно. Платять єму не лише за візиту, але й за лїки, які сам вирабляє і в фляшочках передає... Идїть, заворожить і вам що!... Недавно якійсь бабі дав "лїкарство" і зажадав за него три срібла. А що то за лїк міг бути? От якесь там корінє, цинамон, гвоздики... заварить, засолодить або заперчить та й готове "лїкарство"! Що то може сприт одного, а нерозум маси! Він був бідний; перше в Калуши носив на плечех цегли при будовах. Потім десь щез на пів року і нараз зявив ся ворожбитом, що ворожить долю, заговорює біду або в инчій спосіб двацятий вже рік туманить людей. А збогатив ся при тім — страх! Має поле, хату красну, стодолу, пивницю, а в нїй добрі вина... Сам нїчого не робить, лише їсть, пє і ворожить. Знав, злодюга, де осїсти! Як то кажуть: "на село людей дурити"...
Почувши таке, гадаю собі: "Ну, спробую! Я ще нїколи не бачив ворожбита. Може він дїйстно знає де-що з спіритизму, гіпнотизму... та послугує ся тим... Спробую!
По вечери я передягнув ся по-трохи, як міг, та й пійшов. Пан господар завів мене аж під самі ворота, а сам вернув ся заждати подальше під хрестом, щоб єго не побачили.
Що-ж дальше?
Два пси, величезні, як тілько зачули хід, прискочили і як не зачнуть уїдати! Ба, fortes fortuna adjuvat — гадаю собі — пустив ся, треба йти дальше. Отворив я ворота, перейшов подвірє, розуміє ся в невідступнім товаристві собак, і приступив до вікна. Пук-пук-пук!
— А хто там? — чую з середини грубий голос.
— Чи ту сидить Данило? — питаю.
— Ту, ту! А чого вам треба?
— Маю интерес до вас. Приїхав отсе зелїзницею та й пішки прийшов сюда з двірця.
— Та десь у ночи!
Знов затихло в хатї. Я пукаю другій раз.
— Та що хцеш? Иди до стодоли! — чую той сам голос з хати.
Я пукаю в-третє.
— Иди, пся кров! забирай ся, бо ще третього пса спущу!
Пси, зачувши крик господаря, як не візьмуть ся до мене! як не зачнуть прискакувати! Подерли менї порохівник з заду а оден вже туй туй до грудей скочить... Нема що робити — гадаю, — треба вертати з нїчим... Ще христянина до біди заїдять собаки... А Данило тимчасом клене, що може! Але я єго проклонів уже й не розумів добре, — моя думка була: чим скорше з тої западнї видістатись. Пси відпровадили мене аж за ворота, погаркотїли та й вернули ся.
"Не удало ся! — гадаю собі, — шкода моєї надїї... А то я вже був собі уложив цїлий плян: як маю представитись, о що маю просити... Все надармо... Е, але може він дїйстно в ночи не ворожить? Можна пійти до него рано..."
Так роздумуючи прийшов я до хреста, під котрим ждав пан господар.
— Нїчо з того, — кажу. — Пси обпали мене, Данило вилаяв, та й тілько. Пійду хиба рано...
— Та добре, — відповів пан господар, — пійдете рано.. То, кажу вам, цїкаве буде.
По дорозї ми сміяли ся, що так комічно склало ся.
Прийшли ми до дому. Там на нас ждали з нетерпячкою. І кілько то було сміху, як я им усе poзпoвiв! "Ото! — каже одна панночка, — далібуґ були би пси заїли!" Посміялись, пожартували. Менї цїлу ніч снив ся ворожбит, пси, лайка...
Рано, по снїданю, почав я збиратись до ворожбита. Пан господар дав менї свої чоботи, панї господиня віднайшла якійсь старий капелюх лїсничівскій, я мав порохівник, той, що в ночи пси з-заду роздерли... убрав ся я так — справдїшний "подорожний".
— Ходїть хто зі мною! — кажу, — все в-двох лучше...
З-разу нїхто не хотїв ити, аж вкінци згодив ся оден товариш. Але він не передягав ся; він мав мене тілько нїби справити...
Розумієсь, ми уложили ся так, щоби Данила зовсїм обманити. Ми мали представитись єму як чужі люде, з-далека, і то удавати добре, аби не пізнав, що ми "пани", бо би не ворожив.
Вибрали ся ми. Цїле товариство пожелало нам щастя. Заходили ми не головною дорогою, але зовсїм з иншої сторони, щоби нас не пізнали, і се дїйстно нам удало ся.
На подвірю ворожбита якась дївчина полокала цебер.
— Слава Исусу Христу! — поздоровив я єї. — А є ворожбит дома?
— Зачекайте! — відповіла дївчина — они прийдуть зараз.
Війшли ми до хати, до тої самої, що я вчера до неї у вікно пукав. Хата прибрана порядно. Вікна позаслонювані червоними занавісками, стіл, ослін, постеля, піч — все чисто і в порядку; на столї стояла мищина з цибулею. На стїнах образи святих; коло печи оден годинник, межи образами другій, а на миснику третій — аж три годинники! Цїле урадженє хати мило мене вразило, коби лиш не та цибуля!
По хвили входить Данило. Кремезний, великаньскій хлоп; лице цїле надуте, губи грубі, очи замерклі, як-би більмом зайшли, з уст чути цибулю і горівку. Я мимохіть аж здрігнув ся, коли він подивив ся на мене. "Ну, — гадаю собі, — нас ту двох, а ти оден..."
— Слава Исусу! — почав я.
— Слава на віки!
— А то — кажу — я був у ночи у вас, та пси мене обпали...
— А! то ви були? А чому же сте не йшли до стодоли? Треба було там чекати... я вам казав! Там було повно людей, чекали до рана. Я ся всердив, бо ви мене збудили, а я того не люблю. Сїдайте!
Я сїв на ослонї. Він ще раз вдивив ся померклими очима в мене, відтак заложив руки назад та й ходить по хатї, а все спозирає то на мене, то на образи. Перейшов так зо шість разів, а дальше став насеред хати, напротив образа Исуса Христа роспятого, зложив руки як до молитви, та й питає ся мене:
— Дитино божа, чадо моє! як ся називаєш?
— Антін, — відповідаю.
— Хто є?
— Писар з-під Станиславова, з села Коморник.
— Отець?
— Стефан.
— Мати?
— Каська.
— Брат?
— Котрий? — питаю.
— Відповідай, чадо моє, дитино божа, на питанє! То вже зле!... Брат?
— Стефан.
— Другій?
— Не маю.
— Сестра?
— Феська.
— Друга?
— Марина.
— Більше вас нема?
— Нема.
— Но так, ино четверо... я повідав, четверо. Ну, дитино божа, чадо моє, твій льос злий, чадо моє, злий. Нема миру, нема, а на небеси оден Господь і на земли оден Бог пробуває. І та Матінка Господня чиста засїдає на небеси, є й на земли, є й святі, чадо моє, дитино божа, є і на земли. На небеси нема гризоти, ино мир, чадо моє, дитино божа. Так, так, ино мир. Сатана не дїлає там гризоти, заколоту, так, не дїлає, чадо моє. Пустоти там нема, нема жадної, там і трунку запіканого нема, нема чадо господнє. Так, так, чадо господне, дитино божа. Ти не маєш льосу. Льос твій з-далека від тебе; буде вік, будуть лїта, але льосу не буде; а коли-би прийшов льос, коли-би був гаразд, не буде віку. Так, дитино моя, чадо господне, так, так. Ти, дитино господна, писар; нема льосу, школа розплила ся, нема льосу, не буде гаразду!
Тут ворожбит перестав трохи і знов перейшов кілька разів хату. Дальше став під печію, вдивив ся знов в мене і каже:
— Так, чадо, ти писарем не будеш уже довго; нї, твій льос буде иншій, нї, не будеш писарем. Згода межи тобою а людьми буде, але гаразду не буде; ти писарем не будеш. Так, на небеси Господь со Святими пробуває в гараздї і в мирі; на земли не буде, нї, не буде.
Відтак зблизив ся до мене і каже:
— Но, розповідж менї, сину мій, чадо господне, яка тобі біда долягає? що тобі треба?
"Треба — гадаю — знов збрехати!"
— Та я — кажу — писар... Нема в мене долї, хотїв би-м бути щасливий, та годї, не можу... От і прийшов до вас, щоби порадили...
— Ага! порадили, порадили! Ходи сюда, дитино моя!
Я встав з ослона. Він підійшов до мене, взяв мене обома руками за голову, за скронї, і завів на середину перед образи.
— До котрого хочеш, дитино моя? — каже дальше, — чи до Матїнки божої, чи до Христа розспятого? чи до Воскресеня?
— Та най буде — кажу — до Христа розпятого.
— До Христа розпятого, чадо моє, дитино господня? до Христа? Добре!
При тім взяв мене знов за голову і каже:
— Так, чадо господне, твій льос змінить ся, далеко твій льос. Ти писарем не будеш, мир буде, згоди не буде. Стережи ся пустот, будь чистий, Як та Матїнка чиста на небеси; трунків запіканих не заживай, в згодї жий, льос тогди буде, мир буде, сатана пійде геть, мир буде.
Відтак взяв свої руки з моєї голови і поцїлував мене — найперше в скрань з лївого боку та й сплюнув, дальше в чоло і знов сплюнув, а відтак у скрань з правого боку та й в-третє сплюнув. Потім каже:
— Ну йди, чадо моє, дитино господня, до дому! иде скоро до дому, не кажи до мене: "Слава Исусу!" — нїчо не здорови мене, иди до дому.
Сам він стояв дальше перед Христом розпятим і щось там шептав. Що шептав, годї було пізнати; я бачив тільки, як єго грубі губи рушали ся. Я витягнув дві корови і положив на стіл. Він шептав дальше.
Відтак звертає ся до мого товариша.
— А тобі, дитино, чого треба?
— Та я — відповів товариш — тілько справив єго до вас...
Ми вийшли з хати, не попращавши ся з ворожбитом.
Оттакі то дїють ся річи на світї, між нашим народом, темним народом! Знайде ся оден пройдисвіт, та дурить, туманить усїх. До него йдуть мов по свячену воду, платять єму, вірять в него...
Я, замаскувавши ся цїлковито, представив себе ворожбитови за писаря, що жиє в незгодї з людьми, не має гаразду на світї, хотїв би свою долю поправити. Тимчасом се неправда, бо я академик, учу ся на університетї у Львові і з нїким в незгодї не жию. Я вигадав, що я з Коморник, з-за Станиславова, назвища родичів, моє власне, брата і сестер я також вигадав, словом я все збрехав, анї крихітки правди не було в тім, що я подав ворожбитови о собі. А сей пявка Данило удає передо мною ученого, туманить, плете небилицї — о доли, о мирі, о згодї на небі і земли, кидає загальні пусті фрази, що не мають найменчого значіня, часто й суперечать собі — і так нїби то ворожить. Всьо брехня! бляґа! Але темного христянина він затуманить фразами так, що той і дїйстно гадає: "О, він знахор, він ворожбит!" А тимчасом Данило дурний як чіп, нїчого не знає! Випитає ся найперше, а потім на основі того робить якісь рефлєксії, виповідає якісь загальні гадки, котрі на дїлї не мають найменчої звязи з житєм... Правда, годї Данилови відмовити сприту і рутини, але-ж се й не диво, — він же ворожить-туманить уже двацять лїт!... мав час вправити ся!
Так роздумуючи вернули ми з товаришем до дому. Я розповів цїлому товариству все докладно, обмив-єм ся з тих поцїлунків ворожбита, а відтак ще пійшли ми скупати ся.
Цїлий день ще перебули ми в тім гостиннім домі. Тематом розмови нашої був майже виключно ворожбит... Пан господар радив, що добре би було закликати Данила та й виповісти єму слова правди. Він робив се вже нераз, але тепер була найлучша нагода, бо я би був ворожбитови представив ся, хто я дїйстно є, та й вилаяв порядно за єго безчельні і безрозумні фрази.
— Добре! — кажу, пошлїть, пане! Буде шопка!
Але і ворожбит не дурний. Він або сам підглянув, що ми оба вернули до єго "ворога", або може хтось єму донїс, — досить, що сейчас виїхав кудась з жінкою... і на тім скінчило ся. Данило мусїв заробити доволї того рана, бо — як казав менї — мав повну стодолу людей. Кожде мусїло ємy щось заплатити, — і я єму дав дві коронї, — було з чим їхати...
Д. 9. VIII. 1896.
[Дѣло, 26.08.1896]
26.08.1896