(Оповіданє).
Було се зимою в початку 1896 року. По вічу в Перемишли запросили мене торецкі читальники, а головно посол Новаковскій, поїхати з ними до Торок. Я давно бажав бути в Торках і радо згодив ся поїхати, а двомилева їзда саньми по снїгу, при світлї місяця, була для мене радше принадною, нїж страшною. Їхала нас спора купка. Менї прийшло ся сидїти в санках Андрія Крицького, старого селянина, котрого я пізнав на вiчax як доброго бесїдника. Дорогою я пізнав єго ще лїпше як оповідача. Ми мали час розбалакати ся, а Крицькій оповідав невтомимо. Він знав всїх в селї, знав исторію кождої хати, кождого закутка, а память єго сягала хоч недалеко, а все таки пару лїт по за 1848 рік. Про остатні роки панщини були єго оповіданя власне найцїкавійші, найглубше запали менї в тямку. Може колись менї вдасть ся списати их в цїлости (ч. Крицькій жиє доси і дай єму Боже ще жити много лїт!). А тепер я передаю з памяти одну частину з єго оповіданя — не дословно, а так як вона уформувала ся в моїй памяти.
Я ще був молодий, коли панщину скасували — оповідав Крицькій — тілько три роки я робив єї. А про те буду ті три роки тямити доки мого житя. Люті часи були, паночку! Теперішня молодїж, Богу дякувати, не має і понятя о тім, що тодї дїяло ся. І нехай не має! Не треба їй мати. Та дещо таки повинна би знати. Те, що ви розповіли в своїх "Паньских жартах", то правда, але то не вся правда. Ви того, пане, не могли знати докладно, бо вас тодї ще й на світї не було. А хто того сам не бачив на свої очи, той не може собі те так легко зміркувати. Подивіть ся на наші поля, пане! Богу дякувати, землиця благословенна, навіть найбіднїйшій може жити, коли тілько має пару здорових рук і охоту до працї. Еміґраційної горячки ще тут не знаємо. Їмо xлїб житний або пшеничний, вівсом конї годуємо, голоду не терпимо. Маємо своє тягло, свої ковані вози, маємо в селї школу, читальню, склеп громадскій, а за те не маємо анї одного жида. Одним словом, стоїмо на власних ногах, о скілько то в Галичинї хлоп може стояти на власних ногах.
Та не питайте мене, як тут виглядало перед 1848 роком! Досить вам буде лиш тілько сказати, що в цїлім селї не було анї однїсинького воза. Тілько у пана були вози, а у хлопів тілько сани. Саньми звозили лїтом збіже до стоділ і сїно до стогів, на санях вивозили обірник на поле, на санях чи лїто чи зима вивозили й умерлих на кладовище.
Ну, та вмерлому байдуже. А як жили живі! Я тілько про себе скажу. Мій тато був з Медики родом, мав двох братів — усї три були хлопцї гарні, спосібні. Взяв пан одного до двора за льокая, поїхав з ним до Бродів і там програв єго в карти другому панови. Ще й доси десь там в Брідщинї є фамілія Крицьких — то наші свояки. Вернув пан до дому, взяв другого брата до двора, поїхав з ним до Варшави і знов десь єго запропастив. То мій тато бачить, що й єго жде таке саме, взяв тай утїк сюди до Торок. Нїби то під одним паном було, але все воно дальше від пана і якось так єму минуло ся. Бідував тато дуже, оженив ся бідно, не було з чого жити, а тут на панщину гонять. Ледво менї дванацять лїт минуло, мусїв я йти на панщину. Ой, назнав ся я за три роки всякого знущаня! Не дай Боже й згадувати!.. Та я не про себе вам розповім.
Був у нас в селї бідний та нещасливий чоловік, Онопрієм звали. Таки направду, що був і бідний і нещасливий. Нинї нїби то біднїйші бувають і живуть на світї, халупники без кроку поля, навіть комірники між людьми по людськи виглядають. Тодї не те було. Онопрій мав хатину, мав огородець, мав пів прута поля. Тепер би то був сякій такій господар, а тодї називав ся пішак. Як нинї бачу єго! Згорблений, з запалими очима і лицем такої краски, як земля свята, босий зимою і лїтом, без капелюха анї шапки, принаймі я нїколи не бачив, щоби голова у него була чим небудь накрыта; — сорочка груба, з міхового полотна, чорна як стеля в курній хатї; поверх сорочки стара, з долины обігнила і обшарпана веретянка, підперезана ликом або перевеслом, — отсе була вся єго одїж, чи то зима чи лїто. Все зігнутий ходив, усе звільна, ледво лїз, усе щось жвав у ротї і все голодний був. Ми хлопцї чи то пасучи паньскі вівцї, чи роблячи яку другу роботу, нераз сміяли ся з него, дразнили єго. Він нїколи не вгнївав ся, не піднїс голосу, а все якось так покірно, таким приниженим та прибитим голосом відповідав:
— Так, дїтоньки, так! Жартуйте здорові. А хлїбця дайте, коли маєте, бо бігме, що ще-м єго, святого, сегодня в ротї не мав...
— А що-ж ви раз у раз жвете, Онопрію? — питаємо бувало.
— Ет! — відповідав він неохітно і понуривши голову важко зітхав.
— Онопрій жвачку жве! жвачку жве! — крикне було дехто з пастухів. Другі підхоплять, регіт піде по толоцї, а Онопрій нїчoгo, відверне ся тай шкандибає до своєї роботи. Раз тільки я бачив, що він тайком отирав собі очи брудним рукавом своєї веретянки.
Жінка у него була зла, так говорили в селї. На вигляд не можна було того по нїй пізнати, бо молодиця була вродлива, здорова, румяна і весела. Тілько пізнїйше я зрозумів, яка лиха доля спарувала их обоє. Онопрій довго парубкував, служив при дворі, свого не мав нїчого, аж нараз пан казав єму брати Марту. Се було єго нещастє, бо Марта взяла єго під ноги, притлумила, прибила до землї, морила голодом, навіть казали, що била єго вечерами, а сама бігала за двораками. За такою жінкою Онопрій швидко постарів ся, згорбив ся, пожовк і зівяв, зробив ся "гусячим повітрєм", як казали в селї.
Не знаю вже, по якому там инвентару, досить, що Онопрій, хоч нїби-то господар а не наймит, був майже день у день на панщинї. Здаєть ся, що жінка гонила єго сама робити понад припис платні днї. Та яка то єго робота була? У бідолахи не було сили за хруща, і коли другі не допомогли єму чи то на загонї чи в стодолї, то атаман не жалував нагайки, бив, копав ногами, аж кости у старого тріщали. А він терпів, анї пари з уст не пускаючи. І диво! Нераз здавало ся, що не встане від тих нелюдских побоїв, що всї кости у него поломані — аж нї! Полежить троха, постогне тихенько, а далї встане, тай знов помаленьку починає порпати ся, нїби то робити щось, не швидше і не лїпше, як і перед бійкою.
Одного разу — як нинї тямлю і до смерти того не забуду — було якось коло полудня. Саме пшеничні жнива були. Вигнали людей громаду на паньскій лан і власне вже один вижали. Треба було йти на другій лан, аж ген на другім кінци поля, за гостинцем. Ви пане не думайте, що така проста річ була перейти з одного лану на другій. То нинї люде переходять з ниви на ниву, серпами поблискують, віддихають повними грудьми, простують крижі, перекликають ся, витають ся, жартують або про здоровлє питають. Тодї не те було. Пани все лоточили своїх наставників: не вмієте порядку держати, часу богато тратите, поки з одного лану на другій перелїзете. А наставникам то що? Вони на конях, нагайки в руках... То скоро одного лану дїжнуть, зараз кричать:
— Ану, що духу на другій лан! Далї!
І пускають конї трапом, а всїх женцїв старих і малих, серед сквару і спраги, серед куряви чи дощу женуть перед собою. Втомлені важкою працею, не вспівши віддихнути люде біжать, що можуть вискочити. Звісно, що молоде та сильне, те біжить наперед, кричить, вівкає, регоче ся, так, що здалека думав би, що яке сполошене весїлє жене по полю. Але вагітні жінки, старі баби та дїти не можуть надужати, лишають ся з заду. Ой, гірка их доля! Атаман на кони за нами, пере нагайкою, не питає, чи по плечах, чи по голові. Біжать бідні, падуть у рови та борозди, нераз під кіньскі копита. Ой пане, кілько то разів я бачив, як вагітні жінки отак падали, а вставши мали на плечах сорочку пописану червоними басаманами! Се нагайка крізь полотно тїло попрогризала.
Отже раз гнали отак громаду з одного лану на другій. Бігли людонькове полевою стежкою, задихані, червоні, присипані пилом, очи кровю поналивані, бо спека була велика. Я стояв край дороги, пас паньскі конї на перелозї. Пробігло по-при мене насамперед парубки, далї дївчата, потім чоловіки, а з заду стариня ногами набиває. І Онопрій був між ними, та він на самім задї лишив ся. Так і видно, як колїна під ним дилькочуть а роззявлені уста силують ся захопити як мога більше повітря. Та де тобі, не може бідолаха за другими наспіти. А атаман ось-ось за ним на кони. Ще хвилька, аж тут як не роздасть ся крик:
— Prędzej сhamie, prędzej!
І рівночасно свиснула нагайка, чорною гадюкою блиснула в повітрі і обвила ся довкола голих по колїна Онопрієвих ніг. Легенькій ляск, знов блиснула в повітрі нагайка і знов окрутила голі ноги старого. Він тілько ойкнув і повалив ся на землю, а на ногах від разу виступили два широкі червоні перстенї і з них помалу почала виступати кров.
Атаман зупинив коня.
— Wstawaj drabie! — кричав до Онопрія.
Той звільна, натужуючи ся, почав піднимати ся до гори. В тій хвили нагайка ще раз оперезала єго плечі. Він похилив ся мов зігнута лоза і в тій хвили щось чорне та тверде випало у него з-за пазухи і покотило ся до рова. Онопрій сягнув рукою по свою згубу, та не встиг захопити єї на лету.
— Со to jest? — крикнув атаман бачучи єго рух.
— Та...та...так — лепотїв Онопрій.
— Podejm i podaj tu! — кричав атаман.
Онопрій, усе ще згорблений, весь тремтячи, злїз до рова, підняв і подав атаманови те, що випало у него з-за пазухи. Атаман довго придивляв ся тому предметови, а Онопрій стояв перед ним без шапки, зложивши руки на груди мов до молитви. Я не зводив очей з єго ніг. Колїна раз у раз дилькотїли, мов у чоловіка, що дуже змерз, а з червоних перстенїв на худих та чорних від бруду литках тоненькими смужками плила в долину кров і швидко всякала в сїрий пил дороги.
— Со to jest? — запитав нарештї атаман Онопрія.
— Та...та...то...то хлїб.
— Со? Chleb?
— Ну, так, мій хлїб. Я такій їм. У других людей то макух, а у мене, паночку, хлїб.
Атаман ще хвилю держав Онопріїв хлїб у руцї, оглядав єго, нюхав, а далї рука в него якось дивно задрожала, він шпурнув тим xлїбoм геть на поле, швидко видобув з кишенї хустку і почав обтирати собі очи. Навіть він розплакав ся...
Знаєте, пане, повідають, що десь колись Пан Біг зробив таке чудо, що заставив камінє плакати. Певно, що то чудо було, божа сила. Але, я грішний чоловік, думаю, що то було більше чудо, коли отой наш атаман заплакав над Онопрієвим хлїбом. Я малий тодї був, чотирнацять лїт, а як побачив єго сльози, того чоловіка сльози, що був для нас як огонь, як звір без серця, то мене щось шпигнуло мов ножем у серце. Я до тої хвилї нїчого не розумів, не застановляв ся: казали робити, я робив, били, я терпів, бо бачив, що й другі так само роблять. Я й не думав, щоб то могло бути инакше, навіть не розумів, чи то зле так чи добре. Противно, нераз менї говорили, що то так треба, що так Пан Біг дав, що хлоп лїнивий а треба гнати єго до працї. Але оті атаманьскі сльози від разу все в моїй души перевернули. Я пізнав, що мусить бути страшне зло, страшна кривда на світї, коли навіть такій звір мусить нею заплакати.
Атаман помовчав хвилю, ще раз обтер очи хустиною, а потім винявши з череса якійсь гріш кинув єго Онопрієви і сказав:
— Na masz! Idź do karczmy i kup sobie chleba! A zaraz tam wychodź do roboty!
І не дожидаючи довше, затяв коня і пігнав за женцями, а Онопрій, понуривши голову та не озираючи навіть закровавлених ніг, потюпав дорогою до села. А коли геть відійшов, я підняв єго той хлїб і сховав єго за пазуху. З разу я думав на cмix показати єго другим пастухам, щоби побачили, яку то жвачку жве що дня старий Онопрій, але коли я взяв макух у руку, проняв мене такій жаль, що я й собі-ж отам серед поля, при паньских конях, заплакав мов мала дитина. І прийшовши вечером до дому, я сховав той макух у скритку за стріхою і держу єго до нинї і внукам своїм лишу на памятку.
То вже були остатні панщизняні жнива. О Велицїдни потім скасували панщину і люде вже веснували на своїм. Старий Онопрій не врадував ся, все однакій був.
— Що вже менї свобода! — зітхав він. — Будьте собі свобідні, а моє вже пропало.
Одного ще тілько бажав: покушати свого власного житнього хлїба...
— От би менї хлїбця житнього з власного поля покушати! — говорив нераз. — Може би я аж тодї засмакував свободу!
Жнива надходили. Жито вродило на чудо, висше хлопа, а колос як праник. Старий Онопрій день у день рано вибігав на свій загін, придивляв ся свому житу, зі страхом слїдив кожду хмару, зривав колосок і видушував зернятка, чи вже можна жати. Діждав ся нарештї, затвердло зерно, пополовіло стебло, похилило ся в низ. Ще люде й не збирали ся на жниво, а старий Онопрій одного дня взяв серп тай пішов на свій загін.
— Вижну два, три снопи, витовчу зерно, змелю на жорнах, аби тілько покоштувати хлїбця святого.
Вечеріло. Я ще з одним хлопцем вертав з поля від сїна. Йдемо стежкою поміж жита, розмовляємо, аж глянь, перед нами щось повзе та шелестить. Підбігаємо близше — а се старий Онопрій. Нажав три снопи жита, поклав один на голову, другій на одно плече, а третій на друге, згорбив ся в двоє і лїзе до дому. Снопи великі, жито вродливе, так що колосє аж землею за ним тягне ся. Йдемо за ним розмовляємо, жартуємо і все то один то другій нїби не навмисне стане єму на колосок. А у него й на стілько сили нема, щоб відірвати колосок від стебла; за кождим разом стане і не обертаючи ся, жалібно-спокійним голосом говорить:
— Ей хлопчики, та дайте спокій! Адже се хлїбець святий!
Жаль нам єго стало, ми перестали єму збитки робити, а далї я сказав:
— Дайте, татусю, я вам занесу ті снопи до хати!
— Нї, синку, вже я сам!
Провели ми єго аж до хати. Жінки єго не було дома, двері були засунені з середини. Поки ми найшли деревляний ключ під стріхою, поки відімкнули двері, Онопрій стояв усе ще держачи снопи на собі. А коли двері отворили ся, він якось прожогом кинув ся до середини, та спотикнув ся на порозї і тихенько, разом зі снопами впав на землю. Так немов би присїв. І тихо. Снопи вкрили єго.
— Що вам татусю? — питаємо з-на двору.
Не відповідав. Вбігли ми до сїней, відкинули снопи, а він лежить на земли, лицем в низ, неживий.
Не дочекав покоштувати свобідного хлїба!..
[Зъ "Житя и Слова".]
[Дѣло, 31.07.1896]
31.07.1896