Роман-серіал тернопільської письменниці Лесі Романчук «Не залишай…» розійшовся нечуваним для тутешніх авторів накладом. 45 тисяч примірників восьми книг у першій редакції розкупили, наче свіжоспечені пиріжки. Згодом світ побачило нове, доповнене видання роману-серіалу з назвою «Софія», що розходиться не менш успішно.
І ось нещодавно з'явився такий анонс: «У Москві у видавництві "Мир и образование" накладом 4 тисячі примірників вийшла перша книга із серії українського бестселера Лесі Романчук "Софія" російською мовою». Зауважимо, Леся Романчук — перша з тернопільських письменників, чию книгу видали російською мовою не в Україні, а саме в Росії.
Як відбувався «прорив» на російський ринок цього українського продукту з яскравими національними акцентами (про те, що російський ринок масової літератури наглухо зачинений для українських авторів, нагадувати зайве), для «Z» розповіла сама авторка.
Леся РОМАНЧУК:
ЛЮДИ В РОСІЙСЬКІЙ ГЛИБИНЦІ ДУЖЕ НАДАЮТЬСЯ ДО ЗОМБУВАННЯ
– «Цикл романов "СОФИЯ" Леси Романчук очаруют вас захватывающим сюжетом, глубиной чувств и острой интригой. Женщина в Мире и Мир в Женщине — основа изысканной канвы романов "София"». Так характеризують ваш роман московські видавці. Пані Лесю, кому довірили переклад книги?
– Нещодавно я побувала в російському місті Вязніки поблизу Владімірського централу, леґендарної тюрми, де сиділи герої мого роману «Лицарі любові і надії». Під час поїздки познайомилася з багатьма людьми. Одна з російських поетес якось вимовила: «Они убивают русский язык». Мені спочатку тьохнуло в серці, хто ж їм «убіваєт», невже українці? Виявилося, що росіяни самі «убівают русскій язик».
Поетеса розповіла, що навчається у Літінституті в Москві, там, де колись навчалися всі класики російської літератури. Тепер це — платні вечірні курси, на яких геніальна професура, яка досконало знає російську мову, викладає за жалюгідні копійки лише для того, аби заклад не згинув зовсім. Навчається там кілька десятків студентів–фанатів. Тому редактури доброї російської тепер не існує взагалі. Фахові редактори у прямому значенні цього слова — вимирають. А на їхнє місце не стає ніхто.
Так потихеньку «вєлікій і моґучій» перебазовується із високостей Достоєвського, Толстого й Тургенєва в площину «фєні». Тому моя книга — не переклад. Я переписала її російською мовою. Сама. З усіма підтекстами.
Історія перекладу розпочалася 10 років тому. Спочатку перекладав «Софію» професійний перекладач. Тоді ми вдвох поїхали в Москву на книжковий форум. Там мені привідкрилися особливості російського книжкового бізнесу.
На форумі ми відвідали стенд поважного видавництва, яке видає Акуніна. Тут почули, що це жіночий роман. Коли я намагалася суперечити, мовляв, даруйте, це ж не зовсім жіноче чтиво, пані була категоричною — це спеціальний жанр, до того ж «ходовий», і нехай воно так і буде. Взяли у мене книжку, щоб прочитати. Згодом пані потелефонувала і не говорила, а просто кричала у слухавку: «Вы нас обманули, вы сказали, что это женский роман, но это сплошная политика! Свою бандеровщину издавайте у себя во Львове. В Москве этого никто никогда не напечатает». Виявилося, у тому, що в нас називають жіночим романом, у Росії побачили бандерівщину.
Одне з видавництв вимагало змінити всі українські імена на російські, а слово «український» — вилучити взагалі. А мені взяти псевдонім — Алєксандра Романова. Видаватися під псевдо — нормальне явище в російській літературі. Для прикладу, найпопулярніші нині їхні автори Акунін — не Акунін, Донцова — не Донцова, Марініна — не Марініна, тобто кожне з відомих нині прізвищ — це псевдоніми, які є власністю видавництва. І якби автор хотів «посваритися» з видавництвом, то наступного дня він вже був би не «Марініна», а звичайнісінька собі Іванова-Петрова-Сидорова, про яку ніхто не знає.
– Ви погодилися взяти псевдо?
— Ні, я категорично не погодилася друкуватися під псевдо та на інші їхні вимоги. Тому й продовжила пошуки видавця. Четвертий за рахунком видавець сказав: «Гоните к чертям собачим своего переводчика. Вы должны сами переписать книгу. Не перевести, а переписать на русском языке!».
Я так і зробила — сіла і переписала «Софію» російською мовою. Багато що викинула, багато змінила — щодо стилістики, звісно, а не змісту. Боротьба за прорив української книжки на ринок Росії тривала довгі роки — то політика заважала, то економіка… Нарешті мій видавець Богдан Будний знайшов у Москві людину, яка погодилася видати текст без купюр. Завдяки його насправді героїчним зусиллям «Софію» отримав російський читач.
– Скільки книг вже перекладено?
– Тривалих пауз на переклад не було. З першою книгою «бавилася» довгенько. Коли закінчила, у видавництві сказали: «Добре, вона піде. Робіть переклади якнайшвидше». Це було у травні 2007 року. Я пообіцяла до вересня перекласти другу книгу. До вересня переклала чотири. Наразі перекладено усі 8 книг — 2 500 сторінок. Але зараз у видавництві поки що тільки чотири.
– У «Софії» чимало авторських поезій. Вони в перекладі збереглися?
– Так, усі поезії перекладені російською. До речі, на перший вірш «У запаху осінніх хризантем» є вже кілька перекладів російськими авторами. В «Софии» — це новий вірш, написаний російською. Вибір був такий: або буде добре перекладена основа і поганий вірш, або текст, можливо, далекий від ориґіналу, але то насправді Поезія.
– Чи довелося вилучати спогади про Магадан, де ви народилися?
– Усі десять років ми шукали видавництво, яке б погодилося на друк, не змінюючи «ані титли, ані тії коми». Завдяки моєму видавцю Богдану Будному ми знайшли таке видавництво. У «Софии» не змінено нічого, там текст такий, як український. Нам вдалося знайти таку людину, яка відважилася це видати.
– Чи є ідеї перекласти «Софію», до прикладу, англійською?
– Насправді ідея така була, але немає перекладача. Наша діаспора настільки гнила, вони так всі дружно люблять Україну, щоб, не дай Господь, українська книжка не була перекладена англійською. Торік навіть велися перемовини з того приводу, але нічого не вийшло. Нехай «Софію» можна й не перекладати — любовний роман і таке інше. Але ж «Лицарі любові і надії»... Нікому й на думку не спало, щоб «Український "Архіпелаг ГУЛАГ"», як називають цю книжку, прочитав ще хто-небудь із їхніх. На жаль…
– Деякі письменники кажуть, що не дозволять перекладати свої книжки російською мовою, мовляв, нехай читають українською. Як ви до цього ставитися?
– Вже чимало людей прочитали «Софію» українською мовою. Якось на зустрічі у Харкові на сцену вийшла студентка, котра сказала, що це перша книжка, яку вона прочитала українською мовою. Вона зізналася, що до 50-ї сторінки вона ще пам'ятала, що читала не тією мовою, а потім вже й забула, бо «Мнє било очєнь інтєрєсно, чєм ето кончітся». Дочитала і зрозуміла, що українську вона вже знає. Як на мене, українська книжка не перестає бути українською від того, що вона перекладена іншими мовами. Ми не навчимо Москву говорити українською, це називається: «Не захочу й печеного леду».
Кажуть, є такий народ російський, лише їхній президент і його оточення погане, а люди російські — гарні, добрі, толерантні, вони всіх нас люблять. Так от, хочу запевнити, таких людей в Росії немає. Люди у глибинці, я це чула і бачила на власні очі, дуже надаються до зомбування. Російський народ вірить у те, що йому сказали у Москві з найвищої трибуни. Якщо сказали, що Совєтский Союз — це добре, а Сталін — герой, то вони так і повторюють. Сказати, що ти українець, в Росії означає, що тебе можуть розірвати в оцей же момент. Повірте, я це відчула. На привітання: «Здрастуйте» москвичі, у тому числі й письменники, відповідають: «А, это вы из Украины, это у вас там Бандера — предатель, Мазепа — предатель. Все вы предатели и не любите русский язык».
Виданням роману я запустила інфекцію любові у Росію. Це — моя Софія, яка всіх любить і хоче, щоб її зрозуміли. Я так собі думаю, може, це все-таки буде якщо не рука, то хоча б палець, простягнений через кордон: «Люди, спробуйте нарешті нас зрозуміти і полюбити те, що ми любимо. І хоч трішечки збагнути, що порозуміння між нашими народами повинне відновлюватися не на рівні верхівки, а на рівні простого народу». Для того, аби ця «інфекція любові» почала «косити» народ, як вітрянка, потрібно трошки часу. Хай перші десять російських жінок прочитають, а потім піде ланцюгова реакція, як у нас.
До того ж українська література стоїть на порядок вище від російської у плані художності. Ми «вбиваємо» не масовістю, а якістю. Але в них є масова література, а у нас її немає, тому що в нас є генії, і вони всі дуже розумні. Пишуть так, що цього ніхто не читає далі сімнадцятої сторінки. Але щось же треба і людям читати. І треба бути Моцартом від літератури для того, аби написати з тією мірою мудрості, яка необхідна читачеві для того, аби він не міг покинути книгу, яку взяв у руки, а також висловити в ній ідеї високі, вічні, ідеї, необхідні людині, які врешті-решт роблять з неї людину. Тобто людину потрібно олюднювати — це надзавдання літератури, яке було, є і буде. А не просто «клепати» тексти. Модно казати, що письменники пишуть не книги, а тексти. Я текстів не пишу, бо не вмію. У Моцарта в літературі мусить бути міра легкості у складності. Мене безконечно звинувачують у тому, що мої книжки легко читаються. Але ж чи можна звинувачувати балерину у тому, що вона викрутила легесенько 32 фуете? От встань на її місце, прокрути, і не задихайся при тому, а посміхайся, і тоді поговоримо, чи так воно легко...
– Чи є теми, яких Леся Романчук взагалі не торкнеться?
– Таких тем немає. Я зараз пишу на таку тему, що або мене проклянуть і відлучать від Церкви, або, навпаки, причислять до лику святих. Також працюю над житіями святих наших новомучеників. То праця абсолютно особлива. Мушу сказати, коли берешся до такої справи, то, як на мене, вони інколи із засвітів допомагають. Тому що трапляються такі речі, які інакше, як чудом Господнім не назвеш. Приміром, нещодавно до рук потрапили потрібні для моєї книги унікальні спогади, які 20 років лежали в Сіднеї (Австралія), і раптом священик з Риму їде в Сідней і привозить мені ті матеріали. Тому, куди Господь провадить, туди й спрямовую свої стопи.
Розмовляла Соломія КРИНИЦЬКА
ДЛЯ ДОВІДКИ
Леся РОМАНЧУК народилася в Магаданській області 28 липня 1955 року. Її батьків засудили — тато був членом ОУН, а мама — зв'язковою УПА. Після закінчення заслання, 1963-го, сім’я переїхала до Тернополя. Із відзнакою закінчила Тернопільський медичний інститут. Працювала викладачем Кременецького та Чортківського медучилищ. Згодом перейшла на кафедру акушерства і гінекології Тернопільського державного медичного університету. Кандидат медичних наук, доцент. Співавтор 15 підручників акушерства й гінекології. Член Національної спілки письменників України. Видала сім збірок поезій. Всеукраїнську популярність їй приніс роман «Не залишай» у восьми книжках. Також видала романи «Ґравітація», «Чотири дороги назустріч», «Місто карликів», «Лицарі любові і надії», «У мереживі мережі», «Дівочі таємниці». Авторка й виконавиця власних пісень. Лауреат літературних премій ім. Уласа Самчука та ім. Богдана Лепкого.
25.07.2013