"Грядущій хамъ".

Воля, 15. 06. 1921

"Історія повторюється"... Часами навіть до найменших дрібниць. Це спостерігаємо по окремих політичних фактах та моментах в сучасних українсько-польських взаємовідносинах. В той час, як у Варшаві повстають ґрандіозні пляни поневолення нашого народу і з'ужиткування його для угноєння ґрунту польської державности, серед нас знаходиться чимало таких "землячків", які охоче беруться відогравати невдячну ролю колишніх Чалих та Барабашів. На превеликий жаль, більшість цих "землячків" складається з Наддніпрянців, до чого в певній мірі спричинилася відомо Петлюрівсько-Польська згода і те невільно-еміґрантське становище, в якому опинилися прихильники цеї згоди. Говорити щось про співробітництво цих "землячків" у тій кольонізаторській "роботі", яка зараз провадиться на українських землях під Польщею, це значить ятрити рани своєї матері і виявляти власну неміч. Щоб протиставитись якось цій політиці сполячення нашого народу, необхідно знати не тільки корні її походження, але й засоби істнування, які часто знаходять собі підтримку в таких гаслах, як — "Za waszą і naszą wolność!"...

Давно пора перестати дивитися на Польщу, як на демократичну державу, де, мовляв, "начальником панства" соціяліст Пилсудський, а головою міністрів "хлоп" Вітос. Як "соціяліст" Пилсудський, так і "хлоп" Вітос, однаково, разом з романтично настроєною буржуазією, викохують заборчі пляни й марять традиційним — "od morza do morza". Від цього вони не відступили і не відступлять ні на один крок. Основною точкою державницької ідеольоґії сучасної Польщі зостається той самий націоналістичний душок, який так спецефично пройняв собою всю творчість Сенкевича і так крикливо заманіфестувався у всяких "virtuti militari" на спомин повстання "lwowskich dzieci" в листопадові дні 1918 року. Зараз змінено лише засоби аґітації, але суть самої боротьби зостається тією-ж. На це мусимо звернути всю свою увагу і викликати чуйність свого інстинкту самозаховання. Передовсім не треба нам забувати того, що маємо справу з політикою наскрізь демаґоґічною, а тому повинні ставитися до неї не тільки з обережністю, але й навіть з упередженням. Инакше наші сили можуть роспорошитися в найбільш напружений момент нашої боротьби.

Ця політика, як і все инше в Польщі, починається з мітольоґії, розвивається на романтиці, а провадиться в життя єзуїтьським — "мета виправдує засоби"... Ранійш керовництво цею політикою знаходилось в руках буржуазії та націоналістичної інтеліґенції, але зараз її цілком перейняли до своїх рук "соціялісти" та "хлопи". Перед цій політиці веде т. зв. Польська Партія Людова, основателем якої являється Стампінський і до де-якої міри Вітос. Однаково вже підчас формування польської державности, в партії виникло ряд суперечностей і вона поділилася на т. зв. "Storonnictwa" — ліве Стампінського і людове Вітоса. Зараз "Storonnictwo" людове Вітоса має в соймі 80 своїх представників у той час, як "Storonnictwo" Отаманського ледве-що спромоглося дати 12. Отже становище "Storonnictwa" людового в соймі являється анальоґічним становищу У.П.С.-Р., у Центральній Раді, але з тією ріжницею, що українські соціялісти-революціонери знаходили моральну підтримку лише в Селоспілці, а хлібороби-демократи навіть повставали, а Вітос з'умів знайти прихильність серед тієї самої інтеліґенції, яка досі була на послугах буржуазії і користується самою активною підтримкою такої селянської орґанізації, як "Пяст". Ідеольоґія "piastówców" будується на лєґендах і казках про мужицького короля Польщі Пяста і являється улюбленою всіми дрібними землевластниками. Вітос, як голова уряду і як лідер найбільшої польської партії, з'умів зараз приєднати до себе не тільки "п'ястівців", але й більш заможні верстви суспільности й примирив їх на такій засаді, як будування держави на мужицькім ґрунті, себ-то, тім демосі, який своєю масою зможе перемогти національні впливи на границях і заволодіти всіми економічними засобами життя й розвитку польського народу. В плян політичної "роботи" цеї партії входить польонізація тих земель, на яких польський елємент уявляє собою меншість. "Робота" ця почалася з Галичини і зараз поширюється на Волинь та Холмщину. Опірається вона не стільки на голому націоналізмі польському, скільки на економічних підставах, передовсім на захопленню польськими кольоністами так званих парцеляційних обшарів землі. В Галичині таких обшарів налічується 700.000 десятин і по закону варшавського сойму на неї має право в першу чергу безземельне, а потім малоземельне селянство, без ріжниці національности. Однаково закон лишається законом, а діло є ділом і його робить партія Вітоса. Маючи в своїм роспорядженню величезні матеріяльні засоби і посідаючи значну кількість друкованих орґанів, ця партія провадить своїми силами не тільки кольонізацію не польських земель, але веде широку аґітацію за "короля Пяста", маючи на меті провести через майбутні вибори до сойму на "начальника панства" не кого иншого, як цього-ж самого Вітоса, який так штучно поєднав куркулівський демократизм з великопольськими мріями "od morza do morza" і під гаслами "wolności" почав гнати в баранній ріг всіх, хто не являється Поляком. Наслідки "роботи" Вітоса вже бачимо в Галичині, де парцеляційні землі сістематично переходять до рук польських кольоністів, число яких зараз досягає такої великої цифри, як 200.000 душ. Цих 200.000 душ являються певними прибічниками Вітоса, на які він зараз покладається в своїх дальших замірах. А заміри ці ясні й отверті. Це негайне сполячення Галичини коштом мазурського елєменту і створення з неї нового польського П'ємонту, моральний вплив якого має сягати далеко на межі Збруча, геть аж до Чорного моря. Віддаючи до рук польських кольоністів усі економічні добра Галичини, Вітос знає добре, що цим самим він нищить українського селянина і заставляє його, коли не робитися Поляком, то еміґрувати з краю. Але-ж це є безпосередня мета Вітоса, до якої він стремить усіми засобами свого становища, не вважаючи на протести українського громадянства і на той гострий національний антаґонізм, який зараз так пишно тут розрісся. За два роки такої кольонізаторської роботи в Сх. Галичині, мазурський елємент буде дорівнюватися по своїй кількости українському, а за чотирі роки він значно переважатиме і то не тільки своєю кількістю, скільки матеріяльними засобами. Зайве буде казати те, що за 10 літ такої "роботи", Сх. Галичина стане справжньою Польщею і український елємент, коли не потоне в польському морі, буде викинутий до Нового Світу. Що до Волині та Холмщини, то справа з їх кольонізацією лише роспочинається, але ще більш рішучими засобами, як в Галичині. На Волинь та Холмщину є намір впакувати зразу-ж що найменше 200.000 здемобілізованих жовнірів і зробити їх опорою польської державности там, де вона являється менше всього польською. Хід такої "роботи" на Волині та Холмщині набірає швидчого темпу, ніж у Галичині, де селянство і інтеліґенція ні на одну хвилину не забувають того, що вони "під Поляком" і що цей Поляк нищить їх не тільки духовно, замикаючи школи і "просвіти", але й фізично, — забіраючи останній шматок землі, яка могла сяк так живити орґанізм українського народу. Ця єдність галицького селянства з інтеліґенцією більше всього непокоїть кольонізаторів і за її розбиття взявся сам Вітос, поширивши в Галичині враз з адміністративними утисками над українською інтеліґенцію і відповідну аґітацію проти неї. З'явилося ряд запроданців-киринників, створилися навіть відповідні аґітаційні апарати, виникла спеціяльиа навіть і преса, яка користаючи з нагоди пробування в Тарнові уряду Петлюри, часто без його на то згоди, запозичає марку У.Н.Р., і провадить під нею підлу політику отого "Грядущаго хама", шлях якому так мягко стелять польські людовці і пястівці... Роспочався підкуп більш хистких галицьких діячів, уловлювання з сіти Наддніпрянців і стала творитися так звана "угодовщина", глибоко безпринціпова і ганебна штука...

Говорити про повстання цього "угодовства", це значило-би говорити про історію українсько-польських змагань цілого десятиліття, яке в де-яких місцях нагадує собою коли не апокаліпсистичне, то щось біблійно-казкове, приблизно щось коло того: "Авраам роди Ісаака, Ісаак роди Іакова, Іаков роди" і т. д.

Тут тако-ж: Бігун породив Дем'янчука, Дем'янчук породив Твердохлібів, Твердохліби породили Яцькова, Яцьків Ковжуна, "славнозвісного" авантурника на "повстанчих справах", аґента ріжномастих контр-розвідок, "шефа київської дефензиви" в часі Петлюрівсько-польської офензиви на Україні і, взагалі, провокатора... Поруч них стоять ще й такі "достойники", як Мих. Курдибак, Данилович, Городинський і инші... "Угодовська" робота їх скерована в той бік, аби як найчорніще зганьбити українську інтеліґенцію, як найскорше викопати між нею а селянством прірву незгоди, а тоді інтеліґенцію загнати в тісний кут "drugich oddziałów", а селянство повести до польського жолоба на зарані призначене йому місце...

Початок повстання такої "угодовщини" припадає на 1902 рік підчас повстання боротьби за університет у Львові. Тоді знайшовся якийсь Діонізій Бігун, який будучи студентом бував на всіх студентських зборах і інформував про них Поляків. Після того, як його "робота" були викрита, він за протеґуванням впливових Поляків зробився директором поліції, звідки його вскорім часі вигнали за хабарництво та крадіжки. Згодом він запив і скінчив своє життя десь під плотом, лишивши після себе самі прикрі спогади.

Однако ці прикрі спогади зовсім не стали на перешкоді тому, щоб знову не з'явився подібний-же тип. Цей тип був не хто инший, як Витольд Дем'янчук, людина з доброї родини, — брат його проф. Казанського університету, — але глибоко здеморалізована і духово знищена. В свій час він навіть служив у "Дністрі". Однаково це його не задовольняло і після одної невдалої крадіжки він попав до арешту, через що саме тодішній директор "Дністра" Кулачковськнй мусів його звільнити з посади, виплативши йому платню за наступиий місяць. Через де-який час він прилаштувався до адміністрації "Діла" і еспедіював тижневика "Свободу", де й почав красти гроші за марки по висиланню часопису. Це викрилося тоді, коли було викрите його провокаційне співробітництво в "Gazet-i Narodowej", куди він за особливу плату передавав навіть зміст приватних розмов. Тоді його вигнали і він навіть стрілявся від сорому. Однако-ж стрілявся так, що скоро видужав і після того його зааґанджував польський дідич Тадей Цєльський до свого першого "угодовського" видання "Руский Селянин". Часами видання "Руского Селянина" переривалося і в часі таких перерв Дем'янчук ретельно служив при поліції, яко політичний аґент. В одну з таких перерв він з руки того-ж Цєльського опинився у Варшаві і з власної охоти попав до російської охранки, де спровокував самих-же Поляків. Однаково йому це простили і він в часі українсько-польської війни видавав у Львові тижневика "Пробій". Цей "Пробій" росповсюджувався між селянством польськими ксьондзами і мав "поспіх" не більший, ніж у свій час мав його "Руский Селянин", себ-то: його ніхто навіть не брав у руки. Дем'янчук ціну своєї "роботи" добре знав сам і нераз напідпитку в шинку заявляв: — "Так мені негідникові й запроданцеві треба!"... Влітку 1920 року Дем'янчук, від дальшого видавання "Пробою" відмовся і зараз служить в поліції звичайним аґентом, ні в які політичні справи не втручаючись. Натомісць його "роботу" перейняла й провадить "невеличка, але чесна кумпанія" людей, про яких я згадував вище. Про "роботу" цеї "кумпаніі" досить уже писалося на шпальтах галицької української преси, але все-ж таки освітлена вона, як слід, не могла бути через оте характерне словечко — "сконфісковано"... Ця "кумпанія", будучи цілком відкинутою від якогоб-то не було українського життя і пробуваючи в стані "отверженныхъ паріевъ", вона напружує всі свої сили на те, аби показати хоч фіктивно, що вона не сама, що з нею є більше подібних їй і взагалі, силкується представити собою якийсь колєктив, якому не чужа навіть якась політична ідеольоґія...

[Воля, 04. 06. 1921]