На теми дня.

Монархія чи республика?

За останні часи на сторінках української преси все частійше починають лунати голоси, які пропонують змінити республіканський лад на монархічний, причому розходяться лишень в кандидатах на монарха. Що ці голоси не "глас вопіющаго в пустині", що воші мають за собою щось реальне, доказом тому служить те, що наші "республіканці" з свого боку стараються підкреслити свій республіканизм і поширити свій вплив: партія народніх республіканців займає більшість посад в уряді У.Н.Р., де-які з есефів видають в Варшаві новий щоденний орґан, який "одкриває свої сторінки представникам ріжних демократично-республіканських угруповань", соціалісти-самостійники в своїй недавній смутної памяти деклярації на імя польського уряду бажають усталення на Україні "демократично-республіканської системи". (Не кажу вже про пручання представників тих партій, що вже відійшли до области історії).

Однак і монархисти і республіканці роблять одну і ту ж саму помилку: лад республіканський вони вважають істнуючим, про монархичний кажуть як про такий, який повинний, або не повинний бути ще запроваджений.

І це й друге не так: українська республіка істнує лишень за кордоном України, українська монархія є факт і факт безсумнівний, бо чим же иншим, як не монархією і монархією необмеженою, можна визнати панування на Україні уряду Раковського?

Діло, розуміється, не в словах, не з назвах, а в істоті справи. Республіка є народоправство, республіка вимагає участи, навіть більш — головування народа (або хоча його частини) в керуванні державою. Прикмети монархії в її чистому виді є воля одної особи, як одиноке джерело влади. Проте особа ця в фізичному відношенні може бути й коллективною, може складатись з двох або більше співмонархів, як це мало місце в стародавній Греції (Гиппій і Гиппарх), в римській імперії (від часів Діоклетіана), в Москівщині (часів Івана і Петра Олексійовичів), і т. и.

Чи ж є на Україні (не закордонній, а дійсній) хоч який небудь натяк на народоправство? — Партія комунистів? Кому ж не ясне, що такої партії, як частини народа, немає, а є юрба урядових аґентів, які обовязані неодмовно виконувати волю тої особи, що стоїть в голові центральної влади, і які мають право на назву партії остільки ж, оскільки полиціанти, жандарми й инші урядовці бувшої царської самодержавної Росії мали право на назву партії монархистів: і ті й другі не за страх, а за совість виконували й виконують волю своїх проводирів, і ті й другі зявляються і зявлялись устоями істнуючого монархічного ладу. — Комуністичні з'їзди і конференції? Це ніщо инше, як точнісінька копія блаженної памяти всяких "междувєдомственних совєщаній", де за кожне вільне слово, що не згоджувалось з "відамі правительства", людина не тільки ризикувала своїм службовим станом, а й дуже часто попадала в "места нє столь отдальонния", як тепер попадає до чека.

Ні, досить ховати голову під крила, як страуси; треба щиро й одверто сказати собі: Україна є монархія в повному значінні цього слова. Але крім того, на жаль, вона є монархія вассальна, причому чим дальш, тим більш монарх її губить свої прерогативи на користь своєго сюзерена, чим дальш, тим більш останній обмежує їх, повертаючи Україну з вассальної монархії на звичайну провінцію монархії Російської.

Причиною є те, що нинішній монарх на Україні не є національно свідомий Українець, гірше того є людина, яка з Україною нічого спільного не має, для якої Україна, як держава, ніскільки не цікава, людина, яка завтра залюбки перемінить свою державу на Румунську, Болгарську і т. и. Цій людині далеке до тих німецьких принців, що в XIX столітті заняли трони Румунський, Грецький, Болгарський, бо ті, будучи чужими по крови країнам, на чолі яких вони стали, зуміли пройнятись патріотизмом своїх нових батьківщин, злитись з ними в одне ціле, їх інтереси поставити вище від всього иншого.

Правда, иноді й вони збивались з цього шляху, забували інтереси своєї держави, як це було з Олександром Батенбергським в Болгарії. Тоді їх скидали й заміняли другими за допомогою не революції, а звичайного палацового перевороту, що уявляє собою річ далеко не таку тяжку, бо принцип залишається той же, змінюється лишень особа.

Так само й на Україні: щоби завести там республіку, необхідна нова революція, а за для цього треба змінити цілком світогляд народа, що би тим підготовити грунт, якого поки що на Україні не було й немає. Всі повстання там засновані на назавдоволенні антинаціональною політикою уряду, порушенням інтересів місцевого населення на користь Росії і діяльністю урядових аґентів. "Совітський лад визнаєм, але не хочемо комунистів", або иншими словами — "хочемо, щоби монархія залишилась, але не хочемо тих осіб, які керують в цій монархії", — це в ряди-годи доводиться чути від тих, що побували за останні часи на Україні.

Ясно цілком, що зараз на Україні палацовий переворот є зовсім на часі, що він був би дуже лехким і спіткав би повну підтримку з боку населення.

Але кому його робити? Найкраще б було, розуміється, як би його зробили ті українсько-свідомі елєменти, які визнають себе комунистами. Але, на жаль, з одного боку їх занадто мало, а з другого — вони ще й досі цілком серйозно вважають комунистичний лад за народоправство, а не за монархію, — і або не гірше від наших республіканців хочуть робити не палацовий переворот, а цілу революцію, або, коли в цьому не щастить, безсило спускаються на дно і втоплюються в московському морі.

Цей переворот повинна зробити ціла наша інтеліґенція. Вона повинна хоч на де-який час позбавитись всяких республіканських фантазій, повинна зрозуміти, що працювати над тим, щоби ці фантазії вкорінити в народню свідомість і перевернути тим з фантазій на дійсність, можна лишень годі, коли Україна буде вже незалежною міцною державою, але що зараз зусилля в цьому напрямі є лишень сізифова праця, що зараз треба з тих цілей, які інтеліґенція собі ставить, вибрати ту, яка є найлекша, яка йде по лінії найменшого опору, а такою ціллю є українська державно-національна незалежність, себ-то заміна особи, що стоїть на чолі України, особою, яка буде пройнята українським патріотизмом, буде через те стреміти до визволення України від чужоземного гніту і перевернення її, монархії вассальної на суверенну.

Можна наперед сказати, що коли інтеліґенція наша замісць багатьох цілей поставить собі одну, коли вона поженеться не за кількома зайцями, а за одним, вона цю ціль напевно осягне.

А що краще для населення держави взагалі — республіка, чи монархія, це є питання дуже складне, і в історії можна здибати на нього ріжноманітні відповіді: коли такі республіки, як атенська (в часи Перікля), римська (до поширення влади Рима по за межи Італії), або швейцарська стояли без порівнання вище, аніж такі монархії, як вавилонська, византийська, або росийська, то такі монархії, як Рим часів Антонінів, халіфат Гаруна аль Рашида, або Франція часів Наполеона І будуть завжде мати першенство в порівнанні з такими республіками, як Венеція (часів дожів), нинішня Франція, або Польща. Взагалі можна сказати, що й монархія і республіка добрі тоді, коли вони відповідають вимогам часу, внутрішньому почуттю населення і зовнішнім обставинам.

Що всьому цьому на Україні в нинішній період її історії більш відповідає монархія, доказом між иншим може служити те, що за останні чотирі роки республіка там, беручи Україну, як цілість, більш від двох місяців утриматись ніяк не могла, монархія же в вигляді гетьманства утрималась, як ні як, більше півроку, в вигляді ж комунизму — всю решту часу.

Варяг.

В своїй чудовій статі під заголовком "Де вихід?", статі, яка вже значно вплинула на світогляд багатьох Українців і наслідки якої в будучині поки ще годі передбачати — такі вони повинні бути великі, п. Є. Чикаленко, людина, що ціле життя своє присвятила українській справі, прийшов до висновку, що збудувати Українську Державу може лишень монарх — Варяг, що прийде зі своїм військом і наведе лад.

Історія повторюється: як колись, згідно переказові, найстарійший серед наших предків — Гостомисл, бачучи, що "земля наша велика й обильна, а порядку в ній немає", перший ніби те порадив своєму народові запросити Варяга, так само радить це й найстарійший з нинішніх працьовників на ниві українського відродження — наш сучасний Гостомисл.

І гадаю, що пропозиція нового Гостомисла буде мати такі ж успішні наслідки, які мала пропозиція того стародавнього, може й лєґендарного Гостомисла. Бо иншого вихода за для осягнення мети кожного, в кому б'ється українське серце, — своєї вільної незалежної держави, своєї хати, де б була своя воля, — немає і бути поки що не може: не тільки соціялістичної, не тільки республіки взагалі, а навіть і диктатури з своїми людьми ми збудувати не можемо, бо навіть межи Словянами, які всі індівідуалістичні і не мають в собі внутрішньої дисциплини, ми, Українці, в цьому відношенні побили рекорд: коли там, де збереться двоє Поляків, є вже три гадки, то там, де збереться двоє Українців, їх є двадцять три.

Українець ще цілком не виробив собі сталого світогляду. Він є ще стихійна сила, що працює без пляну, без системи, сила, яка без поводиря може лишень руйнувати, а не будувати.

Але ж за те яка це величезна сила! Здається, вся та енерґія, яку витратило сонце на наші степи безкраї, на наші "лани широкополі, і Дніпро, і кручи", яку витратило Чорне море на свої бурі, що їм подібні можна здибати лишень в океані, — вся ця енерґія без останку влилась в душу нашого народа. Стрункий, високий, гарний з себе настільки, що колись вся петербурська гвардія майже на 90 відсотків складалась з Українців, надзвичайно талановитий і здібний (чи ж не виявилось за часи гетьманства, що майже все, що мав Петербург найкращого в шерегах вищої бюрократії і інтеліґенції взагалі, "родилось, або походить з України і через те має право туди вертати"?), міцний, впертий, витривалий (пригадаймо невгаваючі вже три роки повстання), — це — народ величезної будучини, який не може не залишити далеко за собою всі народи, що зараз животіють на світі.

Чи ж не має значіння, що найкращий образ народньої сили дав ніхто инший, як Гоголь в своїй "Тройці", Гоголь, який не знав навіть як слід московської мови, бо цітати з нього в багатьох московських граматиках часто виставляються, як зразки "нєправільних для рускава язика абаротов рєчі", Гоголь, який на мові московській передавав думки й почування лишень народа українського, бо він з цього народа вийшов і иншого народа навіть не знав! І коли він зумів підмітити цю величезну народню силу, то, розуміється, лишень серед відомого йому народа. Його чудовий образ відносився цілком до народа українського, а ні в якому разі не до московського.

Варяг є необхідний не для того, щоби долучати яку небудь чужу силу до сили народа українського, він потрібний лишень за для того, щоби скоординувати цю останню, пустити її по певному кориту. І єдине, в чому не можна погодитись з високошановним Є. Чикаленком, це в тому, що Варяг повинний мати своє військо.

Це є річ цілком зайва: коли народ український не має дисциплини внутрішньої, він надзвичайно гарно піддається зовнішній дисциплині: найбільш дисциплиновані жовніри бувших армій російської і австрійської, як кажуть військові фаховці, були Українці; найбільш ретельні й слухняні урядовці в державних установах бувшої Російської імперії були теж Українці. Не маючи дисциплини внутрі, ми не можемо від себе дати стимуля за для її поширення; але коли цей стимуль приходе зовні, ми переймаємось дисциплиною краще ніж хто инший.

Варягові війська не треба: військо він складе з того матеріалу, який дасть йому сама Україна. Йому досить мати невелику кількість інструкторів, яких тепер, після останньої війни, досить вештається без праці по всіх державах Европи.

Тай чуже військо уявляє собою навіть значну небезпеку: вважаючи себе визвольником тої землі, на яку воно прийде, воно вимагатиме за для себе привилеїв в порівнанні з місцевим населенням і може скласти нову боярську клясу, яка або поступінно через близкість до трона підібє місцеву людність під свою владу і заведе нове кріпацтво, не краще від того, яке істнує зараз на радянській Україні, або викличе загальне повстання цієї людности і нові заколоти, що ми вже бачили за час окупації України німецько-австрійськими військами, бачимо й нині що до військ московських.

Я кажу, що військо Варягові дасть сама Україна. Але за для цього не досить, щоби Варяг був лишень Варягом — тай годі. Він повинний мати де-які прикмети, які б служили запорукою тому, що не на марно віддає йому Україна свої сили. Варяг повинний бути перейнятий українською свідомістю, повинний зжитись загодя з ідею самостійної України, поставити її інтереси вище по над всіма варяжськими, повинний навчитись української мови, і ще більше — закохатись в неї. Варяг згори є повинний ненавидіти два народи — московський і польський і уникати оточення себе представниками цих народів, щоби не підпасти під їх вплив. Разом з тим Варяг, як правильно вказав п. Чикаленко, повинний бути принцем, походити з царського рода, щоби в наших кандідатів на гетьманів, отаманів і диктаторів не могла зявитись думка: "чому він, а не я? чим він від мене кращий?"

При таких прикметах Варяга можна з певністю сказати, що він матиме з казковою швидкістю і військо, і урядовців, так що "милі сусіди" не встигнуть і опамятатись, як позбавляться всіх своїх награбованих "придбань" і почнуть самі загравати з Україною, щоби часом і їх власні ґрунти не підпали під її владу (і навіть без жадної "автономії"); що ж до ріжних "антант", то не нам доведеться плазувати перед ними, добиваючись якого-сь "визнання", себ-то права цілувати міністерські пороги, а вони самі полізуть до нас, як тепер, після так славетної брязкотні зброєю, самі набиваються до совітської Московщини.

*) Прим ред: Друкуючи статю автора, як дискусійний матеріял, ми цілком не поділяємо думки автора, що до кваліфікації теперішнього ладу на Україні: там панує москорізована охлократія або просто хуліганократія.

[Воля, 04. 06. 1921]