В ч. 90 "Галичанина" з сего року читаємо записану таку приключку:
"Епископъ Юлій Дрогобецкій, управляющій греко-кат. епархіею въ Крижовацѣ (въ Хорватіи), пріѣхалъ въ четвергъ 18 (30) апрѣля из своей столицы въ Будапештъ, щобы якобы публично подтвердити, що онъ, хотя угро-россъ и славянинъ, а при томъ уніятскій епископъ, считаетъ себе все-таки членомъ мадьярской націи і яко такій исповѣдуетъ мадьярскій политическо-національный катихизмъ, и для того даже въ больномъ состояніи пріѣхалъ на торжественное открытіе мадьярской выставки. Не могучи однако, по поводу болѣзни, на открытіи выставки и на другихъ торжествахъ мадьярскихъ явитись, постаралъ ся онъ о томъ, щобы по крайней мѣрѣ въ мадьярскихъ газетахъ было напечатано, що онъ пріѣхал въ Будапештъ и лежитъ больный. Фактъ сей, если сровнимъ его съ отношеніемъ къ мадьярской виставцѣ другихъ немадьярскихъ въ Венгріи дѣйствующихъ епископовъ, есть самым лучшимъ доказателъствомъ того раболѣпія, якимъ руководится значительное число людей малорусского племени. Ну если съ такими людьми хотятъ нѣкоторыи мечтатели создавать малорусскую "самостойную" державу, то выходитъ то просто на дѣтскую забавку."
Се треба признати, що поміж Русинами і давнїйше було богато і тепер найде ся спору купку исповідників пословицї: "покірне теля дві мами ссе". Коли загребуща Польща забирала руску землю, найбільше помагав їй Грицько Кердеєвич і таким чином полишив у Русинів погану тямку про себе. Так само поводили ся козацкі старшини; одні підлещувались польским вельможам, другі бігли до московского царя і кували крамолу на своїх братів і на руску землю. За те неодин сам на собі спробовав легонької руки цаpiв та их опричників... І тепер навіть де-хто з наших високих достойників гне ся в три погибелї перед золотими ковнїрами. Певно нам геть приятнїйше би було бачити, що наші достойники таки себе за щось мають, шанують свій стан і дають пізнати кождому ґахови: "десять кроків від мене!" A minores gentes упідлюють ся аж любо, бо сподївають ся чогось лїпшого — "благую часть избрали". Кілько то людей, мов-то интеліґентних, не раз "маститих" твердиків, пише всюди по польски, по нїмецки, лиш не по руски! — а послухайте но, як они нераз у кутику махають пальцем в чоботї на Поляків! Не мила єму читальня "Просвіти", а він заводить в селї "кулко"... Чому-ж має бути гіршій мужик? Він бере собі приклад від своїх світил, — всюди кланяє ся, а неправду бесїдує і божить ся, деколи й писаря в повітовій радї в руку поцїлує... прецї-ж се нїчого не коштує! — всїх радить ся і нїкому не вірить, а ще найборше жида послухає; кождому притакує і в очи хвалить, а по за очи відказує і цабанить. Тож "Галичанин" по части має правду, коли дивує ся і посмішкуєсь, що деякі мрійники ["мечтатели"] хотять з таким множеством смітя будувати самостійну державу. Не входимо в то, на скілько така гадка є між Русинами, — та остаточно вільно Полякам будувати Польщу, вільно й Русинам думати про свою україньско-руску державу. Однак коли они вишлють депутацію глядати собі по Европі богатого князя, то певно не вишлють редактора "Галичанина", бо він конечно пpивіз би нам з Кавказу князя Мінґрельского. Нашого князя певно буде ганити господин редактор, хто-б і був тим князем, але з часом обставини зможуть змінити ся і він навіть похвалить єго, як тепер не може нахвалитись — колишнього "палочника" болгарского князя Фердинанда Кобурґа... Але вернїм ся назад до властивого предмету.
Оно так показує, що одробина облесности, лизуньства є таки в природї Русина і він тим любує ся, — однак я би не дав ся розпяти за те, що так оно дїйстно є. Я би борше стояв при тім, що маса руского народу не мала ще нагоди і сили перевести свій идеал в дїйстність. А той идеал все був незвичайно противний змаганям тих чинників, які мали по всї нам відомі часи вплив на хід справ на Руси. І через те люде, що вийшли у нас на верх і не хотїли пропадати в масї, не знали иншого виходу, як прилучувати ся до тих чужих, на Руси пануючих чинників. Бідний, приголомшений простолюдин видїв, що єго правди як нема так нема, а ще всякі зайди і свої перевертнї збиткувались над ним і докучали єму, тож він почав підлещуватись, — але все-таки свою думку думав...
А може оно й не так; хто знає лїпше, няй розповість, бо се не завадило би нам Русинам знати.
Як там оно й є, а против тої великої хиби у Русинів треба нам безнастанно бороти ся. А прецїнь "Галичанин" і всї подібні видавництва найбільше причиняють ся до того, що Русини не розвивають ся і не поступають так, як би се могло бути, коли-б ми не мали перед ногами сеї страшної колоди. Якось раз пер ся зі мною чоловік, мов-би интеліґентний, о правопись фонетичну, що єї тепер завели. Я єму повідаю, що правопись фонетична на Руси не днешна, бо вже Маркіян Шашкевич писав фонетикою — прецїнь же "Днѣстрова Русалка" і Головацкого "Вінок" друковані були фонетикою. На те мій суперник повідає, що "Русалки" він не читав [я знаю, що він єї й на очи не бачив], але таки остаточно повідає: "Ми повинні за Россією тягнути, бо она запоможе, дасть гроші". Думаю собі: "Si tacuisses..." Хоч би комусь і дали гроші, то се для загалу мала потїха, а хісна і за нюх табаки на буде! От дав було Вишнеградскій міліон рублїв... Рускій нарід певно не мав з тих грошей хісна і не буде мати. А однак таких самодурів, як мій суперник, є у нас чимало. Деинде такі люде мовчать, як не знають, що говорити, а у нас противно: чоловік, що нїчого не читав, і не знає рускої исторії та словесности, — він всьо знає і о всїм розправляє, коли тілько зачує, що так а так стояло написано в "Галичанинї", "Науцї", "Просвіщенію" і т. д. Там написано, що: Мікльосича перекупив австрійскій уряд... Огоновскій був дурень а хтось иншій такій а такій... а Шевченко — піяк і неук... Хто перейме сі тайни, стає "мастистим" патріотом, а деколи і... мучеником. Але-ж такі патріоти нераз і "Галичанина" не читають, нїякої рускої книжки не куплять, бо те все дурне або "дѣтская забавка", а россійского не читають, бо не вміють — і так поволи вкрадає ся польщина в рускі хати, бо-ж таки хтось найде ся в дома, що схоче щось прочитати. Поки ще такій "твердяк" є священиком, то повідає, що він Русин, але часто-густо вже єго дїти стають Поляками. На Лемківщинї священики по найбільше бесїдують з своїми родинами по польски.
Недавно почали видавати у Львові россійскі твори в оріґіналї. Треба признати, що россійска словесність в 1840-их і 1860-их роках дуже розвинулась, а і тепер поступає на перед. В нїй далеко переважає демократичний і загально-людскій напрям, а через те она мусить нам Русинам бути більше симпатичною, як н. пр. польска, де знов переважає елємент шляхотскій, хоть, що правда, послїдними часами деякі писателї польскі зривають з давними традиціями. Коби так замість оріґіналів россійских видавали переклади на нашу мову, то з сего був би для загалу хосен далеко більшій, як з оріґіналів, бо при читаню оріґіналу треба поборювати трудности язикові і предметові. Наколи йде о ширенє здорових понять, о поучуванє, то єдиний спосіб — переклади. Але тут иде о що инше — велить ся на-силу читати по россійски, щоби навчили ся велико-рускої мови. Однак і мови тої не навчать ся, бо жива мова властива у виголошеню, а і за-для подвійних трудностій мало хто оріґінали читає. Оріґінали з чужих письменств лише для людей науки. За те спиняє ся розвій нашої словесности, бо штучно зменшує ся число єї читателїв. І все наша пеня, все ми по-заду лишаємо ся. І свого не маємо, і чужого, захвалюваного де-ким, не годні ми приняти та присвоїти собі, бо оно чуже і надто не знакоме. Тимчасом боком дивить ся на сю пропаґанду віденьскій уряд, боком дивляться і Поляки. Вже-ж би ми не зважали анї на одного анї на других, як би нам сама річ могла вийти на здоровлє, — бо се вже виключно обовязок керманичів держави привязати своїх горожан до себе, — се спілка богато людей, а спілка тілько тогди може зростати, коли одна і друга сторона бачить в нїй якійсь хосен для себе, — та й Поляки нам не опікуни і ми их опіки не потребуємо; з сего, що колись Русини були під Польщею виходить така рація, як в байцї Красицкого "Słoń і latarnia"... Але збаламучені Русини погорджують своїм рідним, а не могучи осягнути вмовленого в них идеалу, опускають народні ряди, а скріпляють наших противників... Ба чуємо нераз, як і мало-письменні селяне та міщене збаламучені критикують книжки, поганять щирих людей працї. А прецїнь всї знаємо, що такі люде не розуміють ся і не можуть розумітись на етімольоґії та фонетицї і они самі не сотворять письменства, — загал селян думає о тім, щоби мав кусник хлїба... У кождого народу люде науки трудять ся над словесностію, а у нас противно! Се навіть деморалізує людей, бо кличе ся чоловіка рішати о такій справі, якої не розуміє. Так замість зносити до купки, будувати — руйнуєсь, розтягає ся. В тім і лежить наша неміч!
"Галичанин" et Соmр. покликують ся на "историческія начала". Що се таке? Испаньскі вітри! Для більшої ваги і твердости покликують ся на св. Кирила. А однак св. Кирило серіозно глядїв на світ! Хотїв людей просвітити — видумав азбуку для словеньскої мови. Не о "обєдиненіє" єму розходилось, але о несенє світла між темних! Дуже можливо, що і против него в самій Греції ворогували... Коли-б тепер св. Кирило жив, певно не дружив би з "Галичанином", що своє опльовує а чуже захвалює. В азбуцї, уложеній св. Кирилом, кождий знак вимовляв ся; тепер же Русини, люде науки, прийшли — так само як Серби а по части навіть і Москалї — до пересвідченя, що можна обійти ся без деяких знаків на вимерші звуки, і випустили их. Не стало ся нїчо страшного! Коли ж би ми мусїли задержувати "историческія начала", то треба би задержати все: стрій, домашнє житє, невільництво, — треба би понищити теперішні школи, попалити бібліотеки, скасувати зелїзницї, телєґрафи... І не перечислив би всего, що треба би зробити, аби давне житє-бутє привернути. А що-до бесїди — то не знати, яку би приймати: чи св. Кирила, чи "Слова о полку Игоря", чи лїтописей, чи Ґалятовского, чи синаксаря в львівских Тріодях, чи Букваря славенорускаго язика з 1819 року... Не о те вам розходить ся, любоньки, не о те! Вам иде о баламученє слабих голов, щоби ми не поступали на перед, але в неволи і "сїни смертнїй" ждали на спасителя з-відтам, з-відки він певно не прийде. Хтось має хосен з тої роботи, але певно не ми Русини, — та й не будемо мати!
Сам "Луципер з ада" здеморалізував нашу руску громаду, а тепер, коли оден або другій упідлить ся, він стає гордо, бересь за під боки і кличе громогласно: "А диви, Русначе, на своїх підлих братів! ти з тим дрантєм хочеш самостійную Русь будувати? Пропадеш, пропадеш! твій нїкчемний, підлий брат продасть тебе в неволю Мадярам, Валахам і т. д. Прійдѣте ко мнѣ... і аз ви упокою!" — кличе і веде нас в неволю, ладить кайдани і готовить ся скувати живого духа.
А що-ж ми Русини на те? Ану зберім ся всї разом в згодї і єдности та крикнїм: "Пек тобі маро! щезай і не показуйся більше на очи!" Коли так кликнемо і возьмемо ся до працї, то всї сови, пугачі, всї духи "темного царства" щезнуть в безвісти, а для руского народу засвітить красне сонїйко. Що дай Боже!
Дѣло
20.05.1896