(З нічних настроїв.)
Не спиться.
М'ягко, мов на пружинці, гойдається тоскне полум'я свічки. Сумно блимає на темних стінах покою і полохає визираючі з по закутків боязкі соромливі тіні.
До темного шкла вікон припала холодна темрява ночі і мовчазно дивиться в кімнату чорними сліпими очима.
Тихо.
На нічному столикові невпинно пульзує дзиґарик. Короткими ритмичними вдарами вибиває безустанний польот вічности.
Цік-цік-цік... Цік-цік-цік... Цік-цік-цік...
Безупинним струменем з невичерпних джерел майбутности переливається через грань сучасного жива безконечна течія часу і, тут же вмираючи, тихо пливе в небуття, несучи в неживих холодних потоках своїх цілий океян промайнулих секунд, годин, років, столітть...
Навкруги тиша. Тягуча, як клейстер, глуха, як льох.
Десь за вікном прокричав півень. Журно прорізав криком сонну тишу і завмер в дрімливій мовчазности ночі.
Знову тихо. Знову чути, як невпинно тече час за безнастанним стукотом дзиґарика.
Полум'я свічки плигає на ґнотикові, немов бажаючи відірватися від нього, і з кожним колиханням, з кожним коротким ударом дзиґарика сідає все нижче і нижче.
Свічка поволі згорає.
В суміжній кімнаті хтось спить. Чути рівномірні видихи сплячої істоти.
Кожний подих — крок до кінця. Ступінь в безконечнім процесі горіння життя.
В згоранні свічки, в ритмичній пульсації дзиґарика, в монотонних подихах сплячої людини я чую невпинний хід часу.
Польот вічности. Горіння життя. Побідний похід смерти.
З поличок книжкової шафи мовчазно дивляться на мене темні спинки палятурок з мертво-холодними блискучими золотими написами.
Євангеліє Христа. Овидій Назон. Шекспир. Ніцше. Шевченко...
Колись усе це жило. Училось, учило, думало, хвилювалось, жадало, змагалось, боролось, страждало.
Час промайнув. Усе згоріло в невблаганім процесі непереможних законів життя. І тільки холодно-мовчазні букви писань залишилися на папері і з кожним стукотом дзиґарика старіються, пливучи у вічність.
Стрункими рядами виглядають з шафи сумні написи:
Єгипет. Халдея. Рим. Козаччина. Велика французька революція.
Усе позаду. Усе поплило за хвилями часу в таємничі простори небуття. І тільки мертві літери вкритих порохом книг стоять в сумних сутінках шафи і иноді комусь нагадують про кипуче життя вимерших поколінь, про яскраві сторінки людської історії, про велику добу колишньої слави, культури, поступу і боротьби...
Дзиґарик невпинно вистукує нечутну ходу часу.
Цік-цік-цік... Цік-цік-цік...
Чути, як десь серед книжок у шафі тихо шкрябушиться миша. Маленьке створіння, яке тільки й живе вільно, коли сплять люде.
Гризе шкуратяні палятурки мертвих писань великих людських ґеніїв.
Десь у сухій рямі трюма точить дерево шашель.
Тихо — тихо.
Чую, як б'ється серце. Невтомна машинка, яка, як і дзиґарик, вистукує ритмичний помах крил вічности.
Чую і знаю, що з кожним ментом, з кожним рухом цієї машинки я крок за кроком відхожу у вічність, згораю в процесі життя, плину по лону невдержно текучої ріки часу в океян небуття за невпинним походом смерти, за безнастанним польотом часу.
Всьому є початок. І всьому є кінець.
І горінню свічки, і диханню людини, і пульсації серця, і крикові півня, і шкряботінню миши, і дирканню шашеля, і життю народів, і бурхливим добам історії, і людській культурі, і людському поступові...
Всьому.
Нема кінця тільки одному — вічному рухові, вічному ходові часу...
Цік-цік-цік... Цік-цік-цік... Цік-цік-цік...
Знову прокричав півень. Знову зашаруділа миша.
Крізь холодне шкло вікон крадькома пробираються в кімнату сіро-молочні туманнонеясні тіні досвітку.
Розвиднюється.
Коли ж я буду спати?
Але хиба не однаково: чи спав би я, чи не сплю, закони вічного польоту часу безупинно несуть мене в небуття.
Я згораю.
Я тихо, хвилина за хвилиною, поволі вмираю.
Полум'я свічки враз перелякано здрігується, розпачливо хитається, бігає з сторони в сторону, немов утікаючи від рук когось уперто-невблаганого, який хоче схопити його, блимає раз-другий в останній аґонії і раптом зникає в сірій мряці, яка невдержною течією проривається з надвору крізь холодні шибки вікон і заливає весь покій...
На буркові, важко гримаючи і дрібно трясучи стіни будинку, затарахкотіли колеса.
Тягучко і сумно загудів у повітрі далекий монастирський дзвін.
Прокидається від сну велике, постарівше на одну ніч, бурхливе місто.
Зачиргикали горобці. Забуркотій голуб.
І я чую, як тихий сон, що всю ніч був десь осторонь мене, нечутно підійшов до постелі, вкрив мене легкою дрімотою, обгорнув з усіх боків ніжними пуховими лапами і обережно торкнувся до моїх очей кінчиками своїх клейких липучих пальців. Кліпки склеїлися, стягнулись і я, чуючи, як м'ягко розливається в повічи гудіння далекого дзвону, що в дар за вдаром вибивав плавний польот вічности і почав засипати...
Близько біля мого вуха тихо шелестить дзиґарик:
Цік-цік-цік... Цік-цік-цік... Цік-цік-цік...
Я тихо пливу на хвилях часу в безмежний океян небуття...
Березоль, 1921.
[Воля, 01.05.1921]
10.05.1921