Стаття пана N. X. в числі 2. "Волі" про "Майбутній лад на Україні" з'явилась цілком своєчасно — в той мент, коли Україна, слава Богові, позбавилась від усяких "доброчинців'', які під виглядом допомоги обробляли на спинах українського народа свої власні справи, і почала будуватись власними силами, не зовні, а знутрі, не по рецептам всіляких соціялістичних (і несоціялістичних) партій, себ-то гуртків теоретиків-інтеліґентів, які знайомі (в більшости досить поверхово) з усім, що дала европейська наука, і не знайомі лишень з ходом думок власного народа, стихійною силою народньої маси.
Цікаво, що інтеліґенція, а особливо наша, завжде забуває, що теорії можна складати лишень тоді, коли засновувати їх на фактах дійсного життя, що ті теорії залежать від життя, а не життя від них, і що теорії взагалі, які не мають під собою життьових фактів, суть лишень утопії. Теорія божественности і необмеженности імператорської влади склалась в Римі за часів Діоклетіана лишень тому, що ця влада через історичні обставини вже фактично зробилась необмеженною. Та ж теорія, перейнята імператорами так званої "Священої Римської Імперії", залишалась мертвою літерою і фактично улягала завжде перед значно міцнійшими папством з одного і феодализмом з другого боку, бо теорія ця не мала жадних підстав в історичному житті европейського середньовічча.
Дійсна справа інтеліґенції є зовсім не в тому, щоби, начитавшись книжок (а тим більш, як це має місце в нашої інтеліґенції, майже виключно популярних перекладних брошюрок) про чуже життя, на підставі цього скласти теорію і робити всі можливі зусилля, щоби підбити під цю теорію життя свого народа, а в тому, щоби спостережити, куди і як стремить стихійним способом живе народне тіло, і старатись допомогти народові тим, щоби цьому стихійному пориванню надати певну систематичність, звести окремі струмки в одне спільне корито, що для неї, яка не є зайнята щоденною тяжкою фізичною працею, є лекше, ніж для самого народа.
Стаття N. N. цікава як раз тим, що вона є одна з перших спроб спостерегти те, що почав виробляти сам народ, і надати йому певну систематизовану форму. Автор, як і саме життя, починає будову державного устрою України не з нікому непотрібних бюрократичних міністерств московсько-німецького типа, що їх перш за все досі будували всі взагалі уряди, які перебували на терені України, а з долу, з устрою первістної державної ячейки, з села.
Хто побував за останні часи на Україні, той не може не згодитись з тим, що село, волость і иноді повіт (або скілька волостів) організуються там як раз так, як вказує автор. Дійсно, безпосередньо вибірає людність на селі лишень свою владу і уповноважених до волосної ради. Рада повітова складається з делєґатів, які обрані волосними радами. Це все є факти життя і з автором можна лишень погодитись...
Але, на жаль, як тільки виходе він за межі того, що довело йому життя, як тільки звертається він до орґанізації керування більших одиниць, які він називає "округами" (можна б називати їх і "землями", що для України було б більш історично обґрунтоване), він чомусь відразу губить ґрунт з під ніг і вдаряється в теорію, для якої жадних підстав не має. Здавалося-б, коли автор на підставі фактів вияснив вже той принціп, яким керується населення на де-кількох ступінях державного керовництва, цілком льоґично було б продовжувати цей принціп і дальш до гори. Так ні! Коли немає цілком конкретного факта, який би стримував, зараз починає працювати так звана інтеліґентська психольоґія, себ-то бажання всадити те, що є вичитане з книжок. В даному випадкові це є відома пятихвістка: за для виборів делєґатів до окружного сойма (а значить і до установчих зборів) автор вимагає знова безпосередніх виборів, себ-то, виборів нікому невідомих випадкових людей, а такими бувають, як вже це показав досвід, у більшости ті, що більш галасують, більш нахабно вміють "замовляти зуби" і більш обіцяють того, чого, не можуть, тай часто й не хочуть здійснити.
Коли при виборах до повітової ради можна буде уникнути партійности і керуватись дійсними здібностями людини до державного керовництва, що члени волосної ради при спільній праці завжде можуть поміж себе вияснити, то в більш серьозній справі, як керування не тільки округою, а й цілою державою, ці здібности не прийматимуться на увагу і послів вибіратимуть помацьки, під впливом більш, або менш демаґоґичних промов. Щоби мати підтримку, демаґоґи знова гуртуватимуться в партії, знова складатимуть відомі "виборчі списки", де до найменнь одного двох більш менш коли нездібних, то хоча відомих людей, прикладатимуть десятки найменнь нікому невідомої, ні на що нездатної комашні, як це ми вже бачили на Україні, коли послами до ріжних установчих зборів в більшости проходили немовлятка без освіти, без життьового досвіду, з єдиною прикметою — великим шлунком. Знова побачимо ми повну відірваність центральної влади від періферії, незлічені балачки з істеричними вигуками, безсистемне, але надзвичайно рясне законодавство, до якого ніхто, крім самих законодавців, не відноситиметься без жарту, — взагалі все те, що вже всій Україні далось у знаки і що робило державний устрій Української Народньої Республіки не кращим, коли не гіршим від устрою гетьманської держави з її московськими ні до чого, крім псуття паперу, нездатними "фаховцями" і карними експедіціями. А здавалося би, що гіршого від цього бюрократично-московського устрою вже нічого не може бути!
Так невже ж знова добиватимемось такого ладу, який би примусив наш народ залюбки пхатись у московські лабети, вважаючи, що, які вони ні погані, вони всеж таки кращі, аніж оліґархія демаґоґів-немовляток? А щоби цього не було, треба кинути теорії і не навчати народ, а навпаки – вчитись в цього народа. Окружні сойми повинні бути, з членів їх повинні бути складені установчі збори, але вибори делєґатів до цих соймів треба робити на підставі того принціпа, який є вказаний життям, себ-то, їх повинні обирати повітові ради з поміж себе, з поміж людей, які відомі населенню і мають його довірря.
Тільки при такому порядкові можна буде бути певними, що між всіма ступінями державного керовництва буде якийсь звязок, бо член сойма є разом з тим членом хоча б одної з повітових і одної з волосних або мійських рад, і що закони, які видаватиме центральна влада, будуть звязані з дійсним життям періферії.
Щоби однак посада делєґата на сойм не зробилась постійною синекурою, до чого, на жаль, навіть і при згаданому порядкові буде стремити життя, щоби не орґанізувалась привилейована каста "делєґатів-фаховців", які лехко можуть загубити звязок з місцями походження, треба внести одну поправку: коли, наприклад, члени повітових рад вибиратимуться на чотирі роки, вони з себе повинні обирати делєґатів до окружних соймів на один рік з тим, щоби за чотирьохрічча даний окремий член повітової ради міг бути делєґатом до сойму лишень один раз. Йому тоді не буде жадної користи поривати звязок з місцем походження, переселятись назавжде до великого міста і робитись делєґатом-фаховцем, себ-то, своєрідного характеру "бюрократом від виборів".
[Воля, 01.05.1921]
04.05.1921