Можна не сумніватися, що всі ми рано чи пізно помремо. Але про цей факт ми так і не дізнаємося, адже смерть – це те, що буває з іншими. І поки з іншими вона трапляється, всі ми (ну добре, більшість з нас) сакралізуємо її на чім світ стоїть, доводячи цю сакралізацію до смішного, якщо не сказати обсміяного. Особливо, коли ці інші – відомі люди. Бо за невідомими зазвичай плачуть недовго і свої. За відомими, щоправда, теж плачуть недовго, але натужно і, що характерно, завзято, надаючи факту смерті якогось неприпустимо міфічного, якщо не казкового сенсу. Ніби ми до останнього сподівалися, що всі ці відомі і знамениті люди ментально й фізично наближені до вічності і неодмінно нас переживуть, а тут бач як вийшло – не пережили. І це у свої, скажімо, дев'яносто.
Я вже давно відмовився від дописування у соціальних мережах, але читати, що дописують інші, на превеликий жаль, не припинив, і тому щодня стрічка підкидає мені чимало матеріалу для роздумів і здивувань. Правильніше сказати, спочатку здивувань, а вже потім роздумів. І от таке міфологізоване до краю поняття, як смерть, навіть у нашому на перший погляд просунутому двадцять першому сторіччі змушує багатьох, як це не дивно, молодих людей голосно і завзято побиватися за черговою знаменитістю.
Пішла епоха. Саме так часто говорять про людину, чиє життя позначилося на культурному, науковому або політичному житті планети, чиє населення, попри безупинну смерть, стрімко наближається до восьми мільярдів. І добре, якщо ці стенання про епоху стосуються дійсно епохальних людей, що залишили рельєфний відбиток у житті мільйонів. Дев'яносторічний Шон Коннері, або ще старший, але не менш визначний Морріконе. Та хоч і скокаїнений до чортиків Марадона такий-сякий відбиток лишив – хтось же, очевидно, фанатів і любив його на свій неаполітанський манер.
Та, на жаль, "епохою" на нашому українському просторі здебільшого прийнято називати й будь-якого другорядного актора чи третьосортного музиканта з країни, яку ми вже от сьомий рік іменуємо агресором.
Погоджуюся, смерть – не завжди весело. Часом навіть дуже сумно. Особливо, якщо помирають близькі. Бо, як говорить народна мудрість, де мруть, там і плачуть. Сум як правило характеризується почуттям втрати і безпомічності. І от напрошується думка – про яку таку безпомічність і втрату йде мова? Не те, щоб я був противником чийогось поклоніння тим чи іншим богам і демонам. Кому поклонятися – справа кожного, і в ній не може бути жодних табу, заборон і забобон. Тут мені йдеться, швидше, про подив. Це як оплакувати зогнилі буряки в овочевому радянської провінції. Ті буряки – теж свого роду епоха. Інших не було. Були лише ці. І борщ варився саме з них. Але ж нині, коли найстарший з найстарших міленіалів (не кажучи вже про зумерів) не застав тих овочевих, з вашого дозволу, магазинів і навряд чи пам'ятає той гнилісний земляний сморід, що линув з їхніх розчахнутих дверей, але гірко – і, що найцікавіше, щиро – оплакує ті самі буряки, за якими батьки їхніх батьків вистоювали у чергах.
І от відходять "епохи", які ще вчора у силу свого віку вже давно однією ногою намацували ґрунт у могилах десь на Ваґаньковському чи Новодівочому, відходять всі ці зморшкуваті, безпросвітно хворі, нерідко маразматичні, що ручкалися і чоломкалися з вбивцею, приймаючи з його рук нагороди і звання. Відходять і залишають по собі довгий скорботний шлейф, що надихає юних і прогресивних до несвідомих камінгаутів, за які соромно чомусь мені.
У 2020 році померло чимало видатних людей. Як, власне, і 2019, і ще тисячі років до цього. А у 2021, припускаю, помре не менше… Ідуть епохи. І так стрімко, що ми, осиротілі, не знатимемо, до якого плеча притулитися і в чий комір виплакати всю нашу гіркоту і всі наші болі. Наступного тижня знову піде епоха, і скорбота наша перекинеться на інші об'єкти, що дотанцьовують свою макабричну пляску з колєнцамі і присядкою. І триватиме все це, аж поки ми самі не підемо, а для нових поколінь уся ця совєцька епохальність стане не більш як білим шумом з телевізора, в якого давно сів кінескоп. Від старості. Ментальної і фізичної.
01.03.2021